Страница 52 из 55
І тому хочеться просто дивитися на тебе в ось цій черговій подобі, просто слухати тишу, яка стоїть поза акцидентальним гуркотом поїздів, що зникають у таємничій темній далині Німеччини, України, Англії або Казахстану, хочеться бути просто й легко, тобто належним нам чином. І тому я пишу про це сьогодні. Я звик писати, — так само, як звик палити тютюн і пити міцний гарячий чай, читати добрі книжки, слухати гарну музику й милуватися вродливими дівчатами. Просто звик до ось такого свого виявлення у світ. Надвечір, уночі значно легше бути — і бути собою також, — аніж удень або зранку. Треба нарешті примиритися з цим; може, це невидимий закон для мене й для подібних до мене. Багато в чому подібних, хоча отаких нас може виявитися зовсім мало. Мабуть, ми все-таки виняток, а не правило. Однак і для винятків існують власні закони. Через ці закони, через те, що «земля розбіжностей», ми майже ніколи не можемо зустрітися направду, не вдаючи із себе незнайомих. Але, попри це вдавання, попри цей часто курйозний вигляд і сміховинний одяг, ми, майже завжди, — ось і знову це «завжди», — впізнаємо своїх. По очах. По мові й поведінці. По жестах. Інколи ми навіть зовні подібні. Може бути, що всі ми належимо до якогось окремого, невідомого під певною назвою народу. Народ цей у розсіянні. По всьому світі. Цей світ не наш, і ми не від світу цього. Христос також упізнавав с в о ї х. І теж любив вечір, тишу, самотність. Щоправда, Він не писав, — але Він молився. І читав. Хтозна. Може, ці записи все-таки можна назвати молитвою. До небесного Батька, до горнього Краю. До нашого Краю та до нашого немічного Батька, якого ми все-таки винесемо на плечах із цієї вічно палаючої Трої. Мандрівні діти. Зустрічаючись, усміхаємось одне одному. Інколи щастить трохи помовчати разом. Дивимось і не можемо надивитися. Розходимося. Ще не час.
І ти підіймаєш свою споконвічну торбу. Запихаєш до неї споконвічну книжку. Голос із репродуктора оголосив прибуття твого поїзда. Не озираєшся. І я не дивлюся тобі вслід, душе моя у старих чоботях із гуманітарної допомоги. Навіщо? Адже ми побачимось — і не раз.
Якраз оцю фразу й намагався вимовити мій паралізований друг Юрко.
Признаюся, писати про такі речі дуже непросто; щомиті ризикуєш загубити властивий тон і зісковзнути в поширений жанр газетної містики. До того ж, завжди найдеться необмежена кількість «полковників індійської служби, які доволі виразно пригадують свої попередні втілення під вербами Лхаси», кажучи словами Набокова. Така поширеність і такий необмежений контингент знеохочують успішніше за будь-які побутові або соматичні негаразди. Але в тій-таки благословенній «Грі в бісер» є інші слова: «Істину треба пережити, а не викласти». Їх промовляє Магістр музики, якого подальша доля приводить до верховин святості. Святістю увінчується тягле переживання істини. Треба тільки пам'ятати те, що істина не конче мусить міститися в сухих фразах того або іншого катехизму, — як і те, що вона не повністю позбавлена дару мови та почуття гумору. Істина може бути насмішкуватою. Часом вона зринає в пахощах цитрини, у трояндовому відтінку снігів під призахідним сонцем. Дещо перефразовуючи святого Сильвестра, можна порівняти істину із цибулею, — оскільки вона добра й примушує людей плакати. Або всміхатися. Істина ховається, а потім виглядає, в образі, скажімо, «ідеї», заховуючись, таким чином, геть чисто як той я, котрий пише, що він —
Костянтин Москалець.
«…Якраз земне і є високим»
(Розмова чернігівської журналістки Тетяни Дзюби з Костянтином Москальцем)
Тетяна Дзюба: Як зазначаєте у своїх щоденниках, саме батько прищепив Вам любов до письма, до літератури, до гарного почерку, до шляхетності, до природи. Якби не було цих «батьківських джерел», якби не народились Ви сином письменника — чи обрали б той же шлях? У письменницьких династіях молодші часто «автономізуються», беручи псевдонім, Вам не спадало на думку?
Костянтин Москалець: Історія не знає умовного способу. Я народився в тій родині, у якій народився, і міркувати «а що було б, якби» нема сенсу. Мій батько, Вілій Москалець, дав мені дуже багато. Траплялося, що ми з ним сиділи цілими ночами, обговорюючи якийсь нещодавно опублікований роман, мій новий вірш або його нову повість. Я часто не погоджувався з ним, але ми ніколи не сварились. Ми разом, власними руками, будували нашу Келію — возили цеглу, мішали розчин. Разом блукали стежкою Франка в Нагуєвичах і разом оглядали гармати чернігівського Валу. Він був одним із моїх найкращих друзів, знав безліч поезій і пісень, чудово орієнтувався в сучасній літературі. Саме він відкрив мені твори Бітова й Солженіцина, Ремарка, Маркеса, багатьох інших. Батько дуже переживав за мене, тому що бахмацька літературна студія, якою наприкінці 70-х керував Володимир Кашка, знаходилася під пильним наглядом КГБ. Кашку регулярно викликали туди на співбесіди. «Що може дев'ятикласник Москалець знати про тую Ґарсію Лорку?!» — питав його кагебіст. І якраз Кашка став моїм літературним «хрещеним батьком», відкривши цілий світ невідомої, переважно забороненої літератури. Він на той час навчався в Московському літературному інституті, разом із Миколою Рябчуком і Грицьком Чубаєм, тож постійно привозив із сесій найрізноманітніший самвидав. Тому мої джерела були диверсифіковані від дитинства й говорити виключно про вплив батька не доводиться. Що ж до псевдонімів, то батько не був надто відомим письменником, аби його прізвище якимось чином могло впливати на мою самореалізацію. Хоча пару разів я таки брав псевдоніми (Володимир Драпей, Костянтин Матіїв), але це зумовлювалося публікацією в одному часописі кількох моїх текстів одразу.
Т. Д.: Будь-який митець детермінований, у сенсі, що не він обирав час і місце свого народження, суспільство. Національна закоріненість літератури не надто сприятливий фактор для міграцій. Ви здійснили спробу створити власну модель творчого буття, відгородившись від грішного світу у віддаленій Матіївці, анахоретом живучи серед поліської природи. Василь Стус свого часу писав, перебуваючи у «внутрішній еміграції», оскільки зовнішні обставини виключали жодну можливість літературної праці. Чи необхідні письменнику взагалі якісь особливі умови для творчості?
К. М.: Щодо відгородженості від грішного світу, то це не зовсім так, принаймні останніх п'ять років. У моєму випадку йдеться про двочастинний процес, схожий на дві фази подиху. Отже, 15 квітня кожного року я їду до своєї Келії, де залишаюся до Покрови, 14 жовтня. Там я головно ловлю рибу, ходжу медитувати до лісу, плекаю крихітний сад, город і квітник. А ще бесідую з гостями на різні розумні й дурні теми. Часом вирушаю в мандри. Влітку я майже нічого не читаю й зовсім нічого не пишу. Нема коли. То є період вдихання. На Покрову я повертаюся до Бахмача, сідаю за письмовий стіл і цілу зиму працюю не розгинаючись, тільки раз на день виходячи на годинну прогулянку. Це — час видихання. До 15 квітня я видихаюся повністю.
А світ не є грішним або святим. Зовсім інша річ — наші уявлення про нього, наші інтерпретації. Їх можна й треба час від часу змінювати. Особливість умов творчої праці зводиться до кількох засадничих пунктів. У кожного письменника вони свої. Хтось може писати на коліні, у кав'ярні, у ванні. Для мене необхідний ізольований кабінет, більш-менш регулярне харчування (з огляду на виразку шлунка; колись я, на жаль, нехтував цим), наявність тієї чи тієї інформації — починаючи із цитати в якійсь рідкісній книжці й закінчуючи словниками, — а також чай. Чай, як Ви вже зрозуміли з мого щоденника, не просто улюблений напій, а ціла філософія, може, навіть релігія. Вряди-годи виникає потреба обговорити актуальну тему, побачити її відсторонено. До мене часто приїжджають друзі, з якими можна провадити такі обговорення. Водночас не можна забувати, що одну з кращих своїх книг, «Час творчості», Василь Стус написав у слідчому ізоляторі, максимально сконцентрувавши всі духовні сили. Без чаю, який він також обожнював, без друзів, з мало не щоденними допитами… Але Стус — надто рідкісний, надто дивовижний, і не тільки в цьому питанні.