Страница 24 из 28
І якщо розглянутий вище гріх упиризму-москалізму-«неситости» все-таки не сприймається Шевченком за питомо вкраїнський, а зостається привнесеним, вщепленим «ззовні», так що, наприклад, заражене ним українське панство закономірно відколюється від народного тіла, роблячись «перевертнями» (NB: поняття характеристично амбівалентне: це не лише «відступник», «перекинчик», а й прямий відповідник російського «оборотень»!), котрі «поможуть москалеві / Господарювати, / Та з матері полатану / Сорочку знімати» («Розрита могила»)[182], то інший гріх, у структурі Шевченкового міфологічного світу не менш «космічний» (вицілений супроти самих божистих засад світобудови) і непростимий, є вже, феноменологічно, суто вкраїнським модусом боговідступництва й чітко детермінує метафізичну «топологію» українського пекла, якого земна історія України виявляється тільки частковою об'явою. Вище, говорячи про розпад народного тіла в «Гайдамаках», ми вже були означили цей гріх як параліч волі — час тепер приглянутись до нього пильніше.
Воля в Шевченка — взагалі складний концепт, що, залежно від контексту, міниться цілим спектром значень (на це семантичне «мерехтіння» основних понять шевченківського дискурсу вже звернув увагу Ю. Шевельов[183]): це й свобода («В неволі тяжко, хоча й волі, / Сказать по правді, не було…»), і владче право («В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля» [«Посланіє»]), і цілепокладальна дієва настанова (звідси «злая своєволя» в «Подражанії Ієзекіїлю»), у найзагальнішому ж, абстрактному сенсі — постійна, невиводна й невитравна інтенція «духовного індивіда» (як індивідуального, так і колективного) до активного, самооприсутнювального буття-в-світі. Без неї, волі, життя робиться «сном», насланням, галюцинаторною «марою» летарґіка (либонь, у жодного українського автора не знайти стільки «снів», скільки в Шевченка, — самих лиш поезій із таким заголовком аж три!), — робиться, коли артикулювати розгорнуто, у логіко-теоретичних формах, типово к'єркеґорівською «недугою-на-смерть», екзистенційний жах якої полягає в неспроможності вмерти: «…Бути недужим на смерть — означає не могти вмерти, причім життя тут не лишає жодної надії, і ця безнадійність є відсутність останньої надії, тобто відсутність смерти»[184] (у іншому місці цієї самої праці К'єркеґор пояснює природу такої недуги духа — скваліфікованої ним як розпука — через співвідношення можливого та дійсного: зазвичай «перевагою є, приміром, можливість бути ким хочеш, але ще більшою перевагою є бути таким, інакше кажучи, перехід від можливого до дійсного є прогрес, сходження. Навпаки, коли візьмемо розпуку, виявиться, що з переходом від потенційного до дійсного має місце падіння, і безмежна перевага потенційного над дійсним якраз і слугує тут мірою падіння»[185]). Розпука, як бачимо, і є для християнина пекло в його справдешньому значенні — стан безнадії, «гниття живцем», що суб'єктивно переживається як безвічний, позачасовий, вічно-теперішній. Проектуючи к'єркеґорівську думку на контекст шевченківського національного міфа, можна сказати, що перехід від можливого до дійсного, актуалізація потенцій мислимі як «сходження» єдино в тому разі, коли в наявності зарівно суб'єктивна «воля»-хіть та об'єктивна «воля»-свобода бути, — коли ж відсутність котрогось із цих компонентів, чи то «волящого», чи «дозвольного», блокує реалізацію суб'єктом свого індивідуального призначення, то падіння-впадання в розпуку настає неминуче — саме як наслідок хвороби волі. Цю ситуацію психологічно бездоганно-точно відтворено Шевченком у вірші «Минають дні, минають ночі…»:
Маємо тут образ пожаданого стану (душі): «серцем жити і людей любити», — ось те, до чого ліричний суб'єкт (автор-герой) стремить у горобіжному вольовому розгоні, ось яким він «хоче бути»; маємо зяючу метафізичну прірву між цим жаданим-бажаним-воленим «потенційним» життям — і дійсним не-життям, летаргією, «сном» («Заснули думи, серце спить, / І все заснуло, і не знаю, / Чи я живу, чи доживаю»), — прірву, що витлумачується мовою народно-міфологічних символів — як відсутність «долі», цього своєрідного «допуску» до повноцінного життя[186]; і маємо, нарешті, деґрадуюче переродження, інверсію волі під впливом неминучої розпуки: «недопущена» актуалізувати свою позитивну ціль, ув'язнена в пастці позачасової безвиході, де безплідно й безсенсовно «минають дні, складаючись на пори року — роки — і, вкінці, змарнований людський вік (у висліді якого буде «однаково, чи жив, чи загинув»), приречена пожирати своїм запалом сама себе, вона, воля, стає «злою», переступницькою, руйнівницькою, — демонізується, вивертаючись навспак і виціляючись проти законів світопорядку: простіше сказавши, «йде в гайдамаки» (де, як ми вже знаємо, на неї чекає інша форма несвободи — невідворотне покріпачення інерцією злотворення, — недарма й варнак з однойменної поеми згадує розбійні роки свого, також явно упиричного, впивання панською кров'ю як стан напівпритомний, обезволений: «І сам не знаю, / Чого хотілося мені?» — йому як йому нічого вже «хотітись» і не могло). Всі Шевченкові бунтарі, від Гонти й варнака до княжни, Оксани («Слепая») і Марини, є жертвами власне цієї інверсії волі, котра, з усього судячи, незгірше знайома була й самому Шевченкові (самогубство — всього лиш кінцева точка такої інверсії, коли озлоблена воля самознищується, обертаючись проти свого носія, наче змія, що кусає себе за хвіст, — порівняння невипадкове, бо ж мовою символів ця «зла воля» незрідка зашифровується в «Кобзарі» як «гадина», що «впилася / В саме серце; кругом його / Тричі повилася» [«Москалева криниця»], «змія люта, жадна», що «давить душу, / Серце роздирає» [«Гайдамаки»] тощо — явнии відгомін тератологічних міфів).
Завважмо, однак, що «проклинать і світ запалити» в Шевченковій системі вартостей не так «страшно» (не такий страшний гріх?), як примиритися з нежиттям-«сном» (відповідно «пропадать» у солдатській казармі серед покидьків суспільства[187] не так тяжко, як «на Украйні / Дивитись, плакать — і мовчать!» [«І виріс я на чужині…»]): у першому-бо випадку йдеться все-таки про живу, хай і перверсивну, здемонізовану несвободою волю, тоді як у другому сама воля суб'єкта виявляється анемічною — «хиренною» («Я не нездужаю, нівроку…»), ні-живою-ні-мертвою, а відтак і суб'єкт як такий неуникненно робиться пасивним підметом чужої волі — самоскасовується, остаточно затрачує власну тожсамість (нагадаємо, що одну з трьох покутних душ «Великого Льоху» засуджено «За те, що всякому / Служила, годила»). За класифікацією того самого К'єркеґора, перший гріх — це розпука-виклик, другий же — розпука-слабість («жіночна»! — пор. Грабовичеве слушне спостереження, що Україна в Шевченка — жертва жіночого роду[188]), «коли не бажають бути собою», — розпука нерефлектуючої безпосередности, яка «непритомніє, а відтак не ворушиться, як коли б уже була вмерла», і «трохи життя в цьому трупі» стає якраз на те, аби суто позірно копіювати інших, — але ніколи не на те, щоб «бути істинним Я»[189].
182
Пор. у «Книгах Битія»: «…хоч були пани, та чужі; а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею» (Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — Т. 1. — С. 168). Пасаж цей цікавий насамперед тим, що навіч демонструє повну дозрілість у кирило-мефодіївців ідеї українства як специфічної, мислеосяжної духовної — не кровно-родової! — сутности: можна бути «з української крови» — і все-таки лишатися «чужим», «неістим», несправжнім, свого роду «недоукраїнцем» (першим упровадив у європейську філософію таке розуміння національної ідеї Й. Ґ. Фіхте, заявляючи в «Промовах до німецької нації»: «Національний принцип — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений і т. д.» [Цит. за: Деррида Ж. Национальность и философский национализм // Московские лекции: 1990 / Пер. с франц. — Свердловск: Ин-т философии и права Урал. отд. AH СССР, 1991. — С. 57]).
183
Див.: Shevelov G. Як скло: On And Around A Simile in Shevchenko's Poetry // In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj. — P. 9—20.
184
Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Кьеркегор С. Страх и трепет / Пер. с дат. — М.: Республика, 1993. — С. 259.
185
Там само. — С. 257.
186
Про долю одна з найдокладніших етнографічних розвідок належить П. В. Іванову (Народные рассказы о Доле // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — С. 342—374). .Україна вічна й історична.
187
Це не перебільшення, бо ж «конфірмація» в солдати використовувалася в миколаївській Росії яко карний засіб далеко не тільки «за сочинение возмутительных стихов», — у «Журналі» (запис від 25 червня 1857 р.) Шевченко з цього приводу завважує, що таке поповнення армії відверто кримінальним елементом, для котрого слушним місцем були б «работный дом, тюрьма, кандалы, кнут и неисходимая Сибирь… но никак не солдатские казармы, в которых и без них много всякой сволочи», тільки «растлевает нравственность простого хорошего солдата и ничего больше». Взагалі ж, якщо не рахувати кількох мало не кафкіанських за поетикою сцен зі щоденника, які навіч демонструють уже не символічне, а цілком буквальне виродження-знелюднення імперського офіцерства, то доводиться визнати, що Шевченкова творчість дає для вивчення фактичного, конкретно-історичного «пекла» миколаївських казарм, кругами якого поет, як-не-як, ходив упродовж десяти років (!), так само мало матеріалу, як і для реставрації образу «пушкінського» Петербурга (це знову à propos «пристосованости»!): «Все это неисповедимое горе, — рефлектує Шевченко над собою в іншому місці (запис від 20 червня 1857 p.), — все роды унижения и поругания прошли как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе… Ни одна черта в моем внутреннем образе (курсив наш. — О. З.) не изменилась». Саме цілістю отого «внутрішнього образу» й убезпечується цілість міфа, для якого «гріх москалізму», смисл «москалізму» важить куди більше, ніж його часткові об'яви.
188
Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 68—70. Втім, така статева атрибуція батьківщини є якраз цілком міфологічно-традиційною: «жінкою», як показала свого часу Сімона де Бовуар, виступає в архаїчній колективній свідомості не тільки країна, земля-годувальниця («Матір-Вітчизна»), а навіть і місто, котре може бути як непорочною дівою, так і блудницею, як, наприклад, Вавилон (Бовуар Сімона де. Друга стать / Пер. з франц.: В 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 192).
189
Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Страх и трепет. — С. 286.