Страница 23 из 28
Так, хрестоматійний «Заповіт», давно перетворений діючим культом Шевченка на альтернативу національному гімнові, але щойно 1982 р. нарешті прочитаний, Л. Рудницьким, — як твір «християнського поета-містика в найкращому традиційному значенні цього слова»[173] (правда, якраз щодо «традиційного значення» дозволимо собі поважно засумніватися!), — демонструє останню волю, адресовану не лише людям (що належить зробити з його тілом — перша строфа, і як жити по його відході — заключна, третя), а й Богові — друга строфа, це вказівка, що зробити з його душею: її, як і трьох пташок із «Великого Льоху», вмирущий (а Шевченко був тоді в Переяславі щиро певен, що помирає!) прирікає на неприкаяне блукання «ланами й горами», на недопуск до зустрічі з Богом у колі індивідуальної, «малої» есхатології, доки Дніпро не «понесе з України / У синєє море / Кров ворожу». Вирок страшнуватий, а для «народньо» віруючої людини, якою — на наш погляд, трохи легкомисно — вважав Шевченка Д. І. Чижевський[174], то й відверто переступницький, смертно-грішний: Шевченко сам бере на себе зобов'язання стати тим, що в українському фольклорі зветься «залежним мерцем» та розцінюється як найжахливіше лихо, котре тільки може спіткати живу істоту[175]. Таких мерців, що, не знаючи спокою, «ходять» по смерті, прив'язані до місця поховання (либонь, на те й описаного так докладно в першій строфі), на сільських цвинтарях пробивають осиковим кілком[176], — до речі, саме так вчиняють і з Шевченковою anima — «відьмою» — у першій редакції однойменної поеми, невипадково (у міфі немає нічого випадкового!) названій «Осика»: заголовок недвозначно вписує героїню в традиційний народно-міфологічний канон, підкреслюючи її — перед людьми — «залежність», засудженість на покуту, — попри суб'єктивну, перед Богом, «святість». Маємо тут латентне, укрите, а однак в істоті своїй те саме класично-«пророцьке» протиставлення Божої правди — людській «скверні» традиційної міфології, тож, за цією аналогією, неважко зрозуміти, що свій власний зарік, у «Заповіті», «не знати Бога», доки Україна не очиститься від «вражої, злої крови», Шевченко навряд чи розцінював як гріх боговідступництва — просто чесно й безоглядно (ось вона, щирість пророка!) ставив свій посмертний приділ у жорстку, прямолінійну залежність від долі своєї країни: визволиться вона — визволиться, «полине до Бога» і його душа.
При цьому — момент посутній, тим більше що дотеперішні ідеологізовані прочитання закаламутили його до невпізнанности, і навіть Л. Рудницький обійшов мовчанкою, — самé оте провіденційне визволення України також мислиться в міфосимволічному (есхатологічному) плані: «вража кров» — то не «по-гайдамацьки» пущена в Дніпро кров «ворогів» (казали б уже прямо — «ворогів народу»!), і заклик «окропити» нею волю — не заклик до збройного повстання, так витлумачений «Заповіт» — не більше ніж ментальний палімпсест, де автентичний Шевченків текст загладжено інтелектуальною інерцією тоталітарних дискурсів XX століття. У питомо шевченківському лексиконі немає «ворога» класового чи національного, а слово «вражий» означає те, що йому й належить означати в розмовній українській мові: за «Словарем» Б. Грінченка — «чертовъ, чертовскій, діавольскій». «Вража» і «зла» кров — просто синоніми: така кров у інших поезіях зветься ще «чорною» («Кавказ»), «гнилою», або «сукроватою» («Чигрине, Чигрине…»), «свинячою» («Дурні та гордії ми люди…») тощо, — це кров недужна, затруєна — кров, ніби зачумлена гріхом, причому це може бути гріх як ділом, так і помислом. У вірші «Дурні та гордії ми люди…», взагалі надзвичайно показовому для розуміння шевченківського етосу, моральне переступництво зображено як закономірний вислід гордині ума, сам-собі-панства дезаксіологізованої, полишеної на себе «мислячої голови», котре вчиняє людину практично беззахисною перед житейськими випробуваннями: «лихо», «хоч невеличке, хоч на час», вмент загашає «розумний той маяк» «у костяній коморі» («чистий» раціоналізм і справді безсилий упоратися з проблемою людського страждання — думка, що стане очевидною щойно після глобальних і гуманітарно фатальних спроб XX століття побудувати суспільство на суто «розумних» засадах), — і недавно ще горда з себе «мисляча голова» стає безроздільним тереном панування грішних, ницих помислів-«свиней», що лізуть у неї «ізнадвору, / Мов у калюжу, та й сопуть», — судячи з дальшого тексту, це думки про самогубство[177], і то ними заражена кров робиться «свинячою» і «чорною» — «як та смола». Цій «злій крові» на цілому просторі міфа протиставляється «добра» — «чиста», «свята», «праведна» («праведную / Кров із ребер точать» [«Посланіє»), нерідко й прямою антитезою: Я. де Бальмен оплакується в «Кавказі» тим, що йому «не за Україну, / А за її ката довелось пролить / Кров добру, не чорну» (звідки випливає, що ані «чорної» — «за ката», ані «доброї» — «за Україну» так шкода не було б, що чи не головний трагізм другової смерти — власне в офіруванні «доброї крови» — не на добро); а у вірші «Чигрине, Чигрине…» розглядувана опозиція навпростець дає ключ до «кривавих» закликів «Заповіту»:
Йдеться не про що, як про гниле серце народу, який пророк-кобзар своїм словом сподівається відродити, заініціювати до нового життя, випустивши з нього грішну — «вражу» — кров: духовно уздоровити, очистити від гріха. Така — оновлена — Україна справді буде «Божим народом». Завважимо мимохідь, що ця дивна «двоїна» крови, над якою варт би попрацювати фольклористам і етнологам, є, ймовірно, відлунням дуже давніх дохристиянських вірувань, недарма ж «добра» кров називається живою — відповідно «вража», погибельна, мала б зватися мертвою. Найближча відома аналогія — жива й мертва вода архаїчних міфів: перша, як показав В. Я. Пропп, виводить із царства мертвих, друга, навпаки, перетворює на мерців[178]; але ж вода в міфі — це, своєю чергою, «кров землі»[179], а земля — жива істота, ізоморфна людині, так що наша гіпотеза про «живу і мертву кров» заслуговує принаймні на глибше дослідження.
Ми впритул підійшли до питання, принципово важливого для зрозуміння Шевченкової філософії української ідеї, як її артикулює авторський міф — ця унікальна форма синтезу філософської рефлексії з архетипами колективного несвідомого. Йдеться про Шевченкову концепцію національного гріха, котрий перетворює історичне буття провинного народу на різновид земної покути. У такій формі ця ідея суто шевченківська, в історіософії Кирило-Мефодіївського братства її відшукати годі: костомаровські «Книги Битія українського народу» подають (либонь, не без впливу Міцкевичевих «Книг польського народу і польського пілігримства»!) однозначно віктимний образ України — офірного ягняти Слов'янства (так і в Міцкевича Польща — символічне Ягня, Христос земних племен), — саме заподіяною Україні кривдою вимірюються історичні гріхи сусідніх Польщі й Московщини, а відповідно й знегоди, що випадають на долю цих народів — поділ Польщі, катастрофа декабристського руху, — виявляються, з точки зору Божої справедливости, цілком закономірними й виправданими: «так їм і треба»[180]. У Шевченка Україна також жертва, але його, висловлюючись у термінах сучасної психології, «локус контролю» внутрішній — причин «звихнености» національної долі (подібно як і власної, котра, як пам'ятаємо, символічно персоніфікує першу) він пошукує насамперед у гріхах національно іманентних — «синовніх» («Осії. Глава XIV»; твердження Г. Грабовича, начебто сучасну й історичну вину за «знищення» України в Шевченка «безсумнівно [sic!!! — О. З.]… несуть ті, що репрезентують суспільну структуру»[181], ми вважаємо якраз вельми «сумнівним» і нижче спробуємо це довести).
173
Рудницький Л. «А до того — я не знаю Бога»: Ключ до духовного світу поета // Світи Тараса Шевченка. — С. 30—39.
174
Щойно сучасна медієвістика впритул зайнялася проблемою співвідношення в християнстві «народної» (фольклорної) та «вченої» (церковно-богословської) традицій, виявивши, що взаємодія їхня була вельми складною та що вже на етапі раннього Відродження зовсім нелегко буває розмежувати в явищах релігійного життя впливи «згори» й «знизу» (див. про це: Гуревич А. Я. Средневековый мир: Культура безмолвствующего большинства. — М.: Искусство, 1990. — С. 279—375), — що вже казати в такому разі про пізніші епохи!
175
За Д. Зеленіним, до «залежних» в українському, а також білоруському фольклорі належать: а) померлі неприродною, у тому числі «наглою» смертю, б) самогубці, в) прокляті батьками, г) пропалі безвісти, д) померлі відьми, чаклуни, упирі та ін. посібники нечистої сили, — загалом же «нечистими» вважаються всі «заложні» мерці, без огляду на причини, що призвели їх до такого стану (див.: Зеленин Д. К. Очерки русской мифологии: Вып. 1: Умершие неестественной смертью и русалки. — С. 24—29). Вірування це, зрозуміло, чисто поганське з походження, — судячи бодай з того, що, як довів згодом В. Я. Дашкевич, «залежними» бувають не лише люди, а й тварини (До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — С. 527—539).
176
Див. про це: Милорадович В. П. Заметки о малорусской демонологии: Мертвецы // Там само. — С. 407—412.
177
Те, що такі думки були і в самого Шевченка, надто в перших роках заслання, свідчать і інші тексти того періоду, найбільше листи («Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті» — до М. М. Лазаревського, від 20 грудня 1847 р. [Повн. зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 45], — отже, таки благав, бо ж «якби не» тут такий самий риторичний прийом, як і в поезії, при спробі «відіграти історію назад». Там-таки міститься і фраґмент, що може слугувати за прозовий коментар до аналізованого вірша: «…Спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розгледів дна тії бездни, в котору впав. А тепер, як розгледів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра» [там само. — С. 44]).
178
Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. — С. 197—199.
179
Ріки — це «жили землі, якими тече вода, як у людини кров» (Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні потяди та вірування. — К.: Довіра, 1992. — С. 277).
180
Див.: Кирило-Мефодіївське товариство: В З т. — T. 1. — С. 168, 258.
181
Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 160.