Страница 96 из 109
Ні, Лесю Українку не «ненавиділи» з переконання, як Монтаньяр Жірондиста (ексцеси з «Ділом» і «Русской речью» — то радше фройдівські «фістули», через які вихопилось назовні «колективне несвідоме» молодої української «хамократії»), — правильніше б сказати, що її в міру байдуже терпіли — остільки, оскільки вона могла бути «корисною». К. Квітка в своїх спогадах подає досить-таки гнітючу картину того, як жінку-Орфея раз у раз було ставлено сучасниками, як в «Орфеєвому чуді», працювати «клевцем чи долотом», — «заповнювати прогалини в різних галузях культурного життя», і як «ся колізія межи тим, що «треба», і творчим потягом до того, що «не треба», тяглася весь Лесин вік»[855]. Ці «народні робітники» судили її за своїми критеріями, за власними «борговими платіжками», на яких чітко й ясно було проставлено, «що треба» і «чого не треба»[856], і крізь їхнє оцінкове сито Леся Українка власне в індивідуально-незамінній якості «себе самої» — провалювалася, випадала, розсипаючись на суму безособових функцій, що цілком могли бути виконані й будь-ким іншим із аналогічним освітнім цензом — перекладачки, оглядачки іноземних літератур, словом, «учительки правильних проізношеній». У зародковому вигляді тут проглядається той самий підхід до «старих спеців», що його згодом зробить програмою своєї «культурної революції» геній чистого утилітаризму В. Ленін[857], — «взяти від буржуазії» всі її вміння й навички, «всю науку, техніку, всі знання»[858], щиро вірячи, що власне сума знань і становить «культуру». Що ж до того, в чому Леся Українка дійсно була для культури єдина й незамінна, то тут із «un silence sonore» [10, 353], «гучної тиші», що переслідувала її в сні й наяву, раз у раз лунав «свисток», цілком гідний і ленінського критичного репертуару: «Воно добре написано, тільки нащо воно?» (sic!): саме так «сказала їй <…> одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам'ятала весь вік»[859].
І не слід думати, ніби причиною такої культурної нечуственности були тільки ідеологічні пріоритети «народників», бо й їхні «ідейні антагоністи», адепти модернізму й «штуки для штуки» (що самі себе проголошували «аристократами духа», а Лесю Українку обурювали якраз літературним хамством: «висловлювала здогад, що сі сецесіоністи оснували «Свою хату» для того, щоб не бути зобов'язаними працювати над собою і мати можливість не ставити самим собі ніяких вимог»[860] — sic! курсив мій. — О. З.), виявляли точнісінько таке саме абсурдне, в буквальному значенні слова (ab surdum, «від глухого»), нерозуміння масштабу Українчиної особистости: для них вона також була «замінна», тільки вже не як сума кваліфікацій, а як функція літературного імени, «бренду»[861]. Це вступала у свої права е п о х а, я к а в ж е н е п о т р е б у в а л а г е н і я, а відтак і не вміла його впізнати (для порівняння: півстоліття перед тим Шевченко все-таки ще був сучасниками «впізнаний», у повній згоді з ідеалами романтичної філософії[862]!), — епоха панування масової людини, для котрої вже не існувало духовної ієрархії, а тому не існувало й того, що Т. Карлайл, останній із філософів європейського романтизму, називав «героєархією», «ієрархією рівняння на героя» (культурні герої цієї нової епохи вже не мусили відзначатися головною карлайлівською прикметою — здатністю бачити сутність крізь позірності, — тобто не були носіями жодного сакрального послання, а добиралися за геть іншою сукупністю критеріїв, чи не головним з-поміж яких — мав рацію М. Євшан! — стала невпинна змінюваність, новизна[863], або ж, мовою сучасної теорії масових комунікацій, «новинність» — здатність служити матеріалом для ЗМІ). Коли Жірондист у «Трьох хвилинах» жахається, почувши від Монтаньяра про страту Лавуазьє («Не вірю! Се неправда! Се занадто / злочин великий — навіть і для вас!»), Монтаньяр відказує йому цілком у дусі сталінського «Незаменимых людей нет»: «Хіба ж не все одно, в котору скриню / з кісток та м'яса перейде ідея — / тож їй не першина мінять домівку. / Чи зветься скриня та Лавуазьє, / чи там який Дюпен або Лера? / Ото, не мав би я чого журитись!» Саме ця універсальна замінність будь-кого будь-ким, про яку вже згадувалося в попередньому розділі, становить одну з фундаментальних характеристик масового суспільства. Тут додам, що М. Гайдеґер ставив таке «неістинне» буття, при якому індивідуально-неповторного, «ось-цього» «когось» (das Wer) заступає «будь-хто інший» (безликий усереднений das Man), у пряму залежність зі зміною модусу переживання часу — з підпаданням людини під владу суцільної теперішньости, зануренням у «те, що є». Тобто, кажучи словами Труша з Ганкевичем, — у «нашу суспільність» і «нашу епоху» як єдино сущі. У контексті нашої теми це означає одну дуже просту річ: раз у культурі з'явилося поняття «замінности» (одного «робітника на народній ниві» на інших, що, мовляв, прийдуть на його місце[864]), значить, уже відбувся розрив культурної тяглости, обрив традиції. Так що наша гіпотеза знову підтверджується, з якого боку не дивись: свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки.
А тепер про ту ненависть, у якій вона так точно впізнала «дух нової доби». За що, власне, «ненавидить» Жірондиста Монтаньяр? Це не «класова ненависть» — українські «жірондисти» (про французьких і мови нема, ті переважно належали до «третього стану», до «різночинства», а не до «великопанства»!), — як знаємо, і словом, і ділом, і почуттям без останку «зреклися <…> титулів, привілеїв / і хартій паперових» і з аристократією себе не ідентифікували, тож докір «великопанством» заскакує здивованого Жірондиста (аж він, не вірячи власним вухам, перепитує!) так, як авторку — докір «літератським аристократизмом». Це й не характерна для «монологічних» культур (російської особливо) ненависть «на ідейному ґрунті», коли опонент трактується як ворог, — у тексті ці двоє ніяких політичних дискусій між собою не провадять, згадується хіба що жірондистська «ідея», в яку Монтаньяр «не вірить», але зміст цієї «ідеї» жодної ролі не грає (лише у фінальному, вже «еміґрантському» монолозі Жірондиста мелькає ритуальна для французького Просвітництва згадка про поклоніння «одній богині, богині Розуму», що звучить радше зашифрованим іменем Абсолюту, ніж референцією до ідейного «батька Жіронди» — Ж.-Ж. Руссо). Тож можна погодитися з Монтаньяром: тут «не в ідеї / мій пане, сила». І все-таки саме ненависть визначає стосунки цих персонажів, і сам Жірондист визнає її правною — настільки, що в кінці другого, центрального епізоду, який діється в тюрмі Консьєржері і в якому вони з Монтаньяром уже не політичні опоненти, а кат і жертва, «піднімає рукавичку» й відповідає строго симетрично першій репліці Монтаньяра:
Так складається смислова «рамка», що замикає в собі увесь діалог двох антагоністів (більше вони в тексті не зустрінуться): «великопанські мрії» — проти «глибокохамських вчинків». Перед нами, як любила висловлюватися радянська пропаґанда, «два світи — два способи життя» (таки ж verbatim: «Невже ти не додумався до того, / що кожен мозок має власний світ? Що жірондист живе на іншім світі, / ніж монтаньяр?» — повчає Монтаньяр, ніби вичитуючи з Повного зібрання творів В. І. Леніна), — і розмежування між ними проходить (чи, краще сказати, його проводить Монтаньяр, цілком згідно з ленінським «принципом партійности»[865]!) — по лінії віри.
855
Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 249.
856
К. Квітка згадує, як прикро вражена була письменниця, дізнавшися, що редактор «Нової громади» Б. Грінченко її «статтями, так сказати, практичного характеру — оглядами європейських літератур тощо <…> більше інтересується, ніж її власними творами. Була вражена теж тим, що як по надрукуванні в сьому журналі «Трьох хвилин» вона спитала Грінченка, якої він думки про сю річ, він признався, що не має часу прочитати (sic! — О. З.), тим часом статтею «Утопія в белетристиці» і перекладом англійської статті про ірландське відродження, які Леся таки зладила для сього журналу, Грінченко дуже втішився…» (Там само. — С. 248).
857
В. Леніна взагалі слід розглядати як доведений до крайньої межі, до точки екстремуму самовияв цього психологічного типу: у новітній історії важко знайти рівний йому приклад такого тотального підкорення людської особистости виключному принципу ужитковости — коли єдиним критерієм оцінки будь-якого явища служить його корисність для «пролетарської справи». Всі ленінські судження про засадничо «безужиткові» сфери людської діяльности (марксівську «надбудову») — релігію, філософію, мораль, мистецтво — могли б приголомшувати клінічним браком уяви і т. зв. «емоційним ідіотизмом» (автор одної з найновіших західних студій сталінізму М. Еміс вважає, що емоційний розвиток Леніна зупинився в 17-літньому віці: «Звідси його лайливі вибухи гніву, його переконана аморальність, його грайливий нігілізм, його веселе хихотіння над насильством: його моторошне дітвацтво». — Amis М. Koba the Dread. Laughter and The Twenty Million. — New York: Hyperion, 2002. — P. 33), — якби не деякі свідчення, з яких видно, що він ще й навмисно тлумив у собі в сповитку «непотрібні», непридатні з точки зору «пролетарської справи» почуття (напр., розворушене Бетговенською сонатою бажання «всіх гладити по голівках», див.: В. И. Ленин о литературе и искусстве. — М.: Политиздат, 1969. — С. 645). Ймовірно, саме цим пояснюється і його гостра «демократична заздрість» до всіх, хто такої чуттєвої вівісекції над собою не вчинив. В термінах «Третьої революції» Підмогильного Ленін — то вже не Альоша, а гімназист Колька, щиро впевнений, що зарізати людину й курку — то «однаково»: на ньому вичерпується психотип російського інтеліґента — далі йому еволюціонувати не було куди, тільки циклічно «відтворюватися» спочатку, в кожному поколінні наново.
858
Ленін В. І. Повне зібр. тв. — Т. 38. — С. 52.
859
Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 250—251
860
Там само. — С. 235.
861
В огляді української літератури за 1911 р. (у тій самій статті, де про «Руфіна і Прісціллу» тільки й сказано, що то твір «книжковий»), М. Євшан виголосив суто маркетологічний постулат, ніяк не присталий «аристократові духу», але цілком присталий видавничому PR-менеджерові: література повинна весь час оновлювати свій «бюджет» (sic!) коштом «нових сил» і кожен день мусить «мати знов іншого „бога“», — відтак, упакувавши Лесю Українку в одну обойму з сучасниками (від О. Олеся до М. Яцкова), критик нарікав на, сказати б, застій літературного виробництва: «„продукція“ та сама <…>, „продукують“ ті самі люди», а скоро так, мовляв, то, хоч би яким «дорогоцінним» був товар під зужитими брендами, він неминуче «мусить тратити кождої хвилі щось з своєї атракційної сили» (Див.: Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика. — С. 275—276). Так уперше українську літературу оцінено за законами ринку — факт сам собою, звісно, прикметний, тільки щодо Лесі Українки така оцінкова шкала так само незастосовна, як і народницька «просвітянська», і її реакція на Євшанів малотактовний випад, яка походить із зовсім іншого, «кассандричного» дискурсу («От нехай він [Євшан. — О. З.] не робить кислої міни, що все ті самі та ті самі, бо, може, скоро і тих самих не стане, тоді ще й за нами пожалує» [Спогади… — С. 223], - NB: за рік якраз і «не стало» двох із Євшанового списку, її й М. Коцюбинського!), — найкраще потверджує кантівську ідею, що генія можна судити тільки за його власними правилами.
862
Див., напр., лист В. Білозерськопо М. Гулакові від 01.05.1846 p.: «Я поневоле приятно призадумался над тем, какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче, ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать потребности народа и даже целого века, к чему не приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического и вместе религиозного» (Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 105; курсив мій. — О. З.).
863
Пор. у Г Арендт: «Для тоталітарних рухів взагалі і для особливої слави їхніх вождів зокрема нема нічого характернішого за разючий поспіх, з яким їх забувають, і разючу легкість, з якою вони бувають замінювані» (Цит. праця. — С. 354).
864
Саме таким арґументом обстоювали перед Лесею Українкою Труш і Ганкевич і Франкове газетярство — що «тим він «уготовує путь» іншим, може, більшим талантам, що розів'ються ліпше при ліпших умовах» [12, 15]: логіка, яку потім візьмуть на озброєння тоталітарні режими, вимагаючи від своїх дезіндивідуалізованих одиниць лягти «родючим гноєм» (Є. Плужник) в ім'я «незміренного майбутнього» (П. Тичина).
865
Я аніскільки не іронізую й не припускаюся жодних натяжок: розуміється, ймовірність того, що Леся Українка хоч раз на віку чула Ленінове ім'я, жалюгідно мізерна, але з російськими марксистами вона була знайома доволі, аби відчути, який деструктивний потенціал несе в собі їхня нарочито спрощена, зредукована до чорно-білої шахівниці «класової боротьби» картина світу, де за всім багатством людського пізнання (у перекладі «монтаньярською», «за зовнішністю термінів, дефінцій, схоластичних викрутів, словесних хитрощів») «завжди, без винятку» вишукуються «д в і основні лінії, два основні напрямки в розв'язанні філософських питань» (Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм: крит. замітки про одну редакційну філософію. — К.: Політвидав України, 1979. — С. 307), тобто «матеріалізм чи ідеалізм», «проґресивність чи реакційність», а все решта — то, за Леніним, «сміття ґелертерської схоластики», а за Монтаньяром, «базікання» й «софізми». Монтаньяр, звичайно ж, витонченіший од Леніна (ближчий до французького I'homme des lettres, ніж до російського партійного журналіста), але питома, органічна недовіра й відраза до складного світу людини (до рефлексії, сумніву, вагань, душевної боротьби) в обох однакова, тільки Монтаньяр виражає її коректніше, без ленінських лайок: «Які актори всі ви, жірондисти!».