Страница 84 из 109
Перероджуватися, потроху міняти «мужній» лицарський обладунок на пудрену перуку рококо, європейська шляхта почала під кінець Ренесансу. Десь від XVI—XVII ст., «під впливом доцентрових сил епохи абсолютизму»[728], дух «святого воїнства» помалу відступає з переднього кону історії, витіснений духом придворного «політесу» з супровідним йому просвітницьким раціоналізмом, — утрачає свою політично провідну роль і «розтікається» по європейському культурному ландшафту вшир, «підшкірно», десятками й сотнями не завжди відразу й примітних русел і каналів, один із яких — український — і склав сюжет цієї книжки.
Тим часом «на поверхні» історія культури розгорталася за іншим сценарієм, далеко не байдужим для доль лицарського «підпілля». Саме оту пізню, абсолютистську придворну версію європейської культури — «дворянську» (від франц. courtoisie) — «верхнім зрізом» імпортував у свою імперію — попросту «переніс по мапі», як «грецький портик на широту тундри»[729], — Петро І у якості стандарту, за котрим мусила модернізуватись («просвіщатись») російська еліта, — щó вона, в історично стислі строки (як у XX ст. сталінську «індустріалізацію»!), і виконала. Знадобилося ще два століття (поодинчих «інсайтів», як-от П. Чаадаєва з його розпачливими «Філософічними листами», не рахую), перш ніж у її найосвіченішому прошарку змогла розвинутися свідомість того, які загрозливі «механізми сповільненої дії» несла в собі така «культурна революція». «Нині нерідко забувають, — делікатно тлумачив співвітчизникам С. Булґаков у 1909 p., — що західноєвропейська культура має релігійне коріння, принаймні наполовину побудована (незрозуміло тільки, чому саме «наполовину», і як вдалося відміряти? — О. З.) на релігійному фундаменті, закладеному середньовіччям і реформацією. <…> Дерево європейської культури й досі, навіть незримо для очей, живиться духовними соками старого релігійного коріння. Цим корінням, цим здоровим історичним консерватизмом і підтримується міцність цього дерева <…>. Наша інтеліґенція у своєму західництві не пішла далі зовнішнього засвоєння найновіших політичних і соціальних ідей Заходу (а вона й не могла піти — бувши, як сама про себе визнає, «творінням Петровим»! — О. З.). <…> Спочатку було варварство, а потім возсіяла цивілізація, тобто просвітництво, матеріалізм, атеїзм, соціалізм, — от нескладна філософія історії середнього російського інтеліґентства (і радянського, відповідно, так само: вся радянська освіта будувалася виключно на цьому підході. — О. З.). <…> Через це розривається зв'язок часів у російській освіті, і цим розривом духовно хвора наша батьківщина»[730] (курсив мій. — О. З.).
Це продіагностовано досить точно, тільки, на жаль, запізно: поїзд «петербурзького періоду російської історії» на час появи «Віх» уже невідворотно летів у прірву, намічену акурат тим самим «розривом», і в суспільстві не було сили, яка б могла його зупинити, — російська інтеліґенція, народницька й марксистська (тут, скажу за В. Леніним, «не треба двох слів — це одне й те саме»), сиділа в цьому поїзді за машиніста, а насущно потрібному на таких переломах «для страхування» від хаосу руїни «здоровому історичному консерватизмові», — тому, що його ми виявили в наших «українців», — у російській культурі взятися не було звідки: шляхти, у європейському розумінні, в Росії не було, — в ній було тільки «дворянство», аристократія історично молода і суто світська («В Росії не було справжніх аристократичних традицій»[731], — скаже потім Н. Бердяєв), у чиєму спадковому «активі» можна було, за Л. Толстим, нарахувати максимум «три-чотири» покоління людей, освічених і незалежних одночасно[732]. Для виконання духовно-охоронної функції, «ліквідації розриву», тобто для того, щоб, за Токвілем, стати «точкою опори в суспільному організмі», такої скупої традиції було рішуче замало. Центр духовної ваги змістився на інтеліґенцію — з якнайдоречнішим у цьому випадку епітетом «революційну», чиє призначення було не «скріпляти», а цілком навпаки — «розхитувати».
Тут потрібне пояснення. Кожному школяреві відомо, що «інтеліґенція», в соціологічному розумінні, — поняття російське. Тільки при тому зазвичай забувають додати, що як така вона являє собою вимушений «продукт історичного дефіциту» — покликаний компенсувати в російському суспільстві (де держава, як сім біблійних худих корів, пожирала всі громадські інститути й найсильнішою «точкою опори» було імперське чиновництво) не що інше, як с л а б і с т ь і н е с а м о с т і й н і с т ь т р а д и ц і й н и х е л і т — політичної, культурної й релігійної водночас, «одним пакетом». Характерно, що до такого простого висновку про себе (А. Валіцький, наприклад, відпроваджується від нього як від самоочевидного загальника, що з погляду соціології навіть особливих коментарів не потребує!) сама російська інтеліґенція у своїх саморефлексіях — не раз і філософськи глибоких, і істинно трагічних — ніколи до кінця «не додумувалася», щоразу гальмуючи перед якимось неподоланним психологічним бар'єром і так і не наважуючись визнати себе прямим породженням того самого «розриву часів», що його наївно мріяла зліквідувати (видно, таки не можна витягти себе самого з болота за волосся!). «Додумав» «за неї», на початку 1920-х pp., В. Липинський. Дитя шляхетської культури (української «аристократичної контрреформації») і останній «лицар без страху й догани» в українській політиці, на час революції він застав цей тип, що його назвав «політикуючою інтеліґенцією», уже широко розпростореним і на вкраїнському ґрунті — і дав йому пронизливо точну соціокультурну характеристику. Інтеліґенція «здеклясована», писав він, — читай, по-російському збірна: з «духовенства, збанкрутованого дворянства, селянства, міщанства, всякого „разночинства“» (де єдиним спільним знаменником тільки й може бути, що «студент»[733]!), — без катастрофічних наслідків не може кандидувати на «провідну, об'єднуючу і організуючу» суспільну групу, на універсальну еліту, — з тієї простої причини, що вона і всередині себе живе (економічно) не з консолідації, а з диференціації (чим її більше, тим гостріша її внутрішня конкуренція, «партійність» і «гуртківщина», те, що Леся Українка називала, на французький лад, «котерійністю»), і не посідає найголовнішої якости «суспільного магніта» — точки опертя в собі самій, якою може бути тільки «спільна традиція», своя, історично вироблена культура, в широкому сенсі слова, — як «сума певних суспільних вартостей — що <…> в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи найкращими» (NB: у росіян до цього останнього діагнозу найближче підійшов С. Франк, і навіть мало не в тих самих термінах[734], тільки в історичний анамнез і він не вдавався). Питоме середовище інтеліґенції, її modus vivendi — це, за В. Липинським, власне й є «розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей: все можна й треба пробувати і при тім нема нічого до страчення»[735] (курсив мій. — О. З.). Через цю-то історичну несамостійність, ціннісне «безґрунтянство» цей тип інтеліґенції фатально-неуникненно й приречений на «народництво», — гейби тобі Українчин Дон Жуан на жіноцтво (те саме «тиражування» в «слабших» власного «розриву» в таємній надії підпасти «під сильнішого»!): «„Йти з народом“ — ось її (інтеліґенції. — О. З.) теорія; „йти за народом“ — ось її практика»[736]. Іншого raison d'être, моральної леґітимації у власних очах вона просто не має.
728
Scaglione A. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, and Courtesy From Ottoman Empire To The Italian Renaissance. — P. 11.
729
Це порівняння належить Й. Бродському: у своїй мандельштамознавчій розвідці «Дитя цивілізації» він влучно схарактеризував культурну місію Петербурґа як «переклад» — «Європи» на «Росію» (див.: Brodsky J. Less Than One. Selected Essays. — New York: Farrar, Strauss&Giroux, 1988. — P. 130).
730
Булґаков С. Героизм и подвижничество (Из размышлений о религиозной природе русской интеллигенции) // Вехи. — Сб. статей о русской интеллигенции; Из глубины. — Сб. статей о русской революции. — Москва: Изд-во «Правда», 1991. — С. 40—42.
731
Бердяев Н. Самопознание. Москва: Книга, 1991. — С. 30.
732
В «Анні Карєніній» цю думку — кого можна, а кого ні вважати аристократом, — висловлює Лєвін, alter ego автора, у розмові з Облонським (NB: у жодній із країн «старої» аристократії подібна дискусія не могла б відбутися!): «Ти вважаєш Вронського аристократом, а я ні. Чоловік, чий батько виліз із нічого пронозливістю, мати бог зна з ким не в'язалася… (а саме це й є головний резерв імперської еліти — «служиві дворяни»! — О. З.). Я вважаю аристократом себе й людей, подібних мені, які в минулому можуть вказати на три-чотири покоління родин, які стояли на вищому ступені освіти (це значить — від петровських реформ: рівно стільки налічує історія російської освіти. — О. З.) <…>, і які ніколи ні перед ким не паскудилися, ніколи ні від кого не залежали (читай, жили з землеволодіння, не пошукуючи кар'єри, — тут Л. Толстой виступає предтечею В. Липинського, котрий відносив цей прошарок, укупі з селянами, до одного класу «хліборобів». — О. З.)…». Це найкраще викладений маніфест російської аристократії, — тільки що на той час (1870-ті pp.) вона вже не мала жодних шансів стати «історичним гравцем» хоч би й «на других ролях».
733
«Студент» як загальне жандармське звертання до інтеліґента увійшло в обіг під час революції 1905 p. (пор. однойменне оповідання В. Винниченка). Показова тут доля пародійного віршика, яким Достоєвський у «Бісах» глузував із «народовольців», — «От Москвы и до Ташкента / С нетерпеньем ждут студента»: читачами 1870-х він був без іронії сприйнятий за добру монету й навіть використовувався в прокламаціях (!).
734
Пор.: «…російському інтеліґентові чуже і почасти навіть вороже поняття к у л ь т у р и», те, «що вже органічно вкоренилось у свідомості освіченого європейця» — «як с у к у п н о с т и з д і й с н ю в а н и х у с у с п і л ь н о - і с т о р и ч н о м у ж и т т і о б ' є к т и в н и х ц і н н о с т е й» (Франк С. Этика нигилизма (К характеристике нравственного мировоззрения русской интеллигенции) // Вехи. — С. 176—177). Ідея самоцінности культури радянській свідомості так само чужа, і навіть сучасному українському політикуму треба пояснювати, «для чого», для яких «практичних» цілей потрібна суспільству культура, — найпевніша «родова пляма» російського колоніалізму.
735
Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і орґанізацію українського монархізму // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — С. 489.
736
Там само. — С. 491.