Страница 48 из 109
Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела тут мову про об'єктивне значення Українчиної міфотворчости, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії, — кожній-бо людині, освіченій не на радянських стандартах «творчого методу» (унікальна категорія, сконструйована тоталітарною естетикою для зручности управління мистецтвом, а нині неявно перейнята нашою критикою для оцінки творів за критерієм їх відповідности / невідповідности постмодерністським технологіям), очевидно й самозрозуміло, що такі речі письменник ніколи не «ставить собі планом», і — продовжуючи цитату — «es kam ja von selbst!» [12, 33], «воно само так вийшло». А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалася й визнавалася нею самою, далеко не є риторичним. Авжеж, прямих звірянь на тему своїх віровизнавчих преференцій вона здебільшого уникала («я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі» [12, 94]), — всі ті звіряння аж надто глибоко заховані, вживлені в тканину текстів, звідки їх доводиться тепер виколупувати хірургічним «пінцетом» деконструкції. Але принаймні один раз, у вже згадуваній листовній розмові з О. Кобилянською про спіритизм, Леся Українка таки виклала своє credo більш ніж одверто — розуміється, знов-таки, для неледачого читача:
«Я давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), <…> — в і р ю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тії віри досить» [11, 324].
Заява серйозна — особливо як на стриману («скритну», за власними зізнаннями!) Лесю Українку. На жаль, окрім абсолютно непристойного (в дусі комсомольських улюлюкань а ля Дєм'ян Бєдний і журнал «Бєзбожнік») коментаря «науково-критичного» 12-томника, який, навівши два (!) рядки зі згаданої поеми Г. Гайне, поспішив узяти слова «святий дух» в лапки (sic!) і пояснити — за логікою радянського анекдота, «для тих, хто в танку», — що «цей „святий дух“ — насправді дух Свободи (?! — О. З.)» [11, 452], якихось притомніших завваг до цього промовистого «символу віри» мені знайти не вдалося. Тож звернімося ще раз до названого в ньому першоджерела — до тої самої «Гірської ідилії», що її юна Леся, ще «плеядівка», сама ж таки й переклала українською, вкупі з цілим корпусом Гайневих поезій (у видрукуваній у Львові 1892 р. збірці «Книга пісень Генріха Гейне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького»[357] Лесі Українці належать 92 переклади, у наступній, 1903 p., — переклад поеми «Атта Троль», а ще понад 40 її перекладів із Гайне, підготовлених до друку, окремим виданням так за її життя й не з'явилися).
Доречно нагадати, що Г. Гайне був для неї не тільки одним із улюблених поетів, а й особистим духовним авторитетом — його оправлений фотопортрет (Іл. 8) стояв у неї на письмовому столі (між іншим, усі відомі нам чоловіки, які щось значили в житті Лариси Косач, — не лише С. Мержинський (Іл. 9) та К. Квітка (Іл. 10), а й ранні, дівочі захоплення — Н. Гамбарашвілі, М. Славінський, — фізіономічно належали до одного й того самого, «гайневського» типу), і покликань на нього з різних приводів (німецькомовних цитат, чиє джерело радянських коментаторів, за нез'ясованим психологічним парадоксом, ніколи не обходило[358]) в її кореспонденції загалом не бракує. У згаданій же «Bergidylle» розмова між героєм та його коханою точиться власне про с и м в о л в і р и — «любка мила» допитується в наратора, чи він «має віру праву» в Святу Трійцю — Бога Отця, Сина і Святого Духа. У своїй відповіді герой виявляє себе вельми цікавим і, сказати б, «атиповим» антитринітарієм («антитринітаризм», заперечення догмату про Святу Трійцю, позначав усі дуалістичні єресі, а Христа гностики вважали або, як і Леся Українка, «сином людським», пророком, — або Логосом, який за визначенням не міг мати земного втілення і чия тілесна поява на Землі була, відтак, не більш ніж оманою змислів, індуїстською «майєю»). Віру в три іпостасі Бога герой Гайне розводить за трьома віками людської душі (NB: згадаймо три віки Лукаша!), де дитинству відповідає віра в Бога Отця, молодості, у якої вже «більше розуму», — в Сина, а от зрілості, повному й довершеному саморозкриттю душі, — «в Святого Духа віра», єдино, мовляв, і гідна людського призначення:
Отже, нарешті самоозначення — лицар Святого Духа, der Ritter von dem heiligen Geist. Маски скинуто. А ось наша героїня: «Хтось <…> так хоче вийти на чисту арену, як Ritter wohlbewaffnet, Ritter von dem heiligen Geist, і кликатиме все лицарство під чесний прапор. <…> А хтосічок нехай буде спокійний і нехай прочитає собі „Bergidylle“ Heine <…>: „Tausend Ritter wohlbewaffnet…“» [12,28], — це вже з іншого листа до О. Кобилянської, писаного через рік по тому: зайвий доказ, що Гайне з його вкрай підозрілим антитринітаризмом і дуже-таки «гетеродоксальною» вірою в Святого Духа приплутався сюди аж ніяк не випадково. Леся Українка просто-напросто на хвилиночку «підняла забороло» (NB: я кажу це в зовсім неметафоричному сенсі, як стане ясно з дальшого викладу!), причому навіть не для нас, нащадків, а для близької товаришки (як усе-таки пощастило нашій культурі, що зі спадкової «міщанки» О. Кобилянської була не така гонорова «лицареса» без страху й догани, аби, як приписувалося за шляхетським етичним кодексом, знищити Лесині листи!), — і виказала свою програмову, ідеологічну приналежність до того самого стану, до якого вписував себе і Гайне: духовного лицарства, «лицарства-як-релігії-в-собі», унікального європейського синтезу chevalerie і clergie.
Тільки при повній незнайомості з філософією романтизму можна уявляти собі, ніби для Гайне Святий Дух і його «Tausend Ritter wohlbewaffnet» під розмаяними «святими корогвами» були такою самою пустою риторичною фігурою-брязкотельцем, як для радянських літературознавців. Строго кажучи, романтизм із його культом ідеалу, протиставленого реальності, взагалі можна вважати історично останньою релігійною течією в мистецтві — перед тим, як мистецтвом остаточно заволодів «дух капіталізму» (тут до речі нагадати, що Леся Українка сама залічувала себе до «неоромантиків»!). Сам Гайне в розлогій теоретичній праці «До історії релігії й філософії в Німеччині» (1832) оголосив був німецький романтизм не чим іншим, як своєрідною «контрреформацією», спробою «воскресити католицьку сутність середньовіччя»[359], що її вбачав у злитті двох головних первнів: «національного» поганського пантеїзму (народних міфологічних вірувань) — і первісної, «індусько-гностичної», як він її називає (на противагу пізнішій, «юдейсько-деїстичній»), «ідеї християнства»[360] (достоту такою «середньовічною» бачили М. Драгоманов, І. Франко та ціла плеяда Українчиних колег і наставників релігійність українську!). Правдивою, ще ненаписаною історією християнства Гайне вважає не історію церкви, а власне історію цієї первісної християнської ідеї: «Як ця ідея складалась історично і оприсутнювалася в світі явищ, можна бачити вже в перші віки нашої ери, особливо якщо без упереджень вивчити історію маніхеян та гностиків. Попри те, що перших оголошено єретиками, а других ославлено, і тих, і других проклято церквою, сліди їхнього впливу на це вчення збереглися, з їхньої символіки розвинулося католицьке мистецтво, і все життя християнських народів перейняте їх способом думання»[361]. І трохи далі — затамований стогін заприсяглого чуттєвого романтика, чий розум, однак, уже поневолено «протестантською етикою й духом капіталізму»: «Так, це — велика, свята, сповнена безмежного блаженства релігія, вона старалася відвоювати для духа безумовне панування на землі, — але ця релігія була надто висока, надто чиста, надто гарна для цієї землі, де її ідею можна було проголосити хіба в теорії, але ніяк не втілити на практиці. Спроба втілити цю ідею породила в історії незліченне багатство щонайпрекрасніших явищ, і довго ще поети всіх часів будуть співати й славити її»[362]. Власне як п о е т Гайне — як і провансальські трубадури, і автори романів «Круглого столу», і Данте, і ще «Tausend Ritter wohlbewaffnet», оперезаних «духовним мечем», — цілий час «співав і славив» саме її, «індо-гностичну» ідею Святого Духа. Відтак саме під цим іменем, на яке описово-непрямо покликається Леся Українка («в і р ю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй „Bergidylle“»), і має, як бачиться, фігурувати в критиці «ліміт функції» її міфа — позасвітній, «рухаючий світилами», частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно-недосяжний і вічно-провідний божистий Абсолют.
357
Літературний псевдонім Максима Славінського (1868—1945) — вірної «кна-кни» по плеядівському гуртку, «пана Максима» й «Пілада» з листів Лесі Українки (а поза тим постаті й самої з себе досить прикметної в українській культурній та політичній історії, чиє «повернення» з архівів НКВД, у катівні якого він, петлюрівський еміґрант, і скінчив свій життєвий шлях після взяття Праги радянськими військами, прикро задавнилося аж до сьогодні). Докладніше про їхню співпрацю з Лесею Українкою див.: Славінський Борис. Зруйнований храм кохання // Славінський М. Заховаю в серці Україну. — С. 383—405.
358
Це насправді надзвичайно цікавий феномен, досі незаспужено обійдений увагою психологів, — пор. спостереження М. Хейфеца з радянської пенітенціарної практики: коли в'язні карцеру перемовлялися з камери в камеру по-російськи, «наглядачі пробували робити зауваження: «Говорити в карцері не положено!», але розмова іноземною мовою, англійською або вірменською, справляла на них таке саме враження, як, приміром, пташиний спів, — вони її просто не помічали» (Хейфец М. Военнопленный секретарь // Хейфец М. Избранное. — Т. 3. — С. 276). Достоту на таку саму реакцію натрапляємо і в «академічному» 12-томнику: іншомовні вирази (російськомовні, звісно, до таких у 1970-ті не належали!) у листах Лесі Українки лишаються без жодних коментарів (я вже зазначала, що більшість таких виразів — цитати, тільки без покликань на першоджерела, й без того відомі її адресатам), — так, наче справді йдеться про «пташиний спів», який можна з легким серцем пустити повз вуха. Навряд чи це дасться пояснити самим тільки незнанням іноземних літератур (зрештою, ніяка цензура не боронила запросити, скажімо, фахівця з німецької літератури, щоб виявити за Лесиною цитатою політично геть безневинного Г. Гайне!), — швидше тут спрацювало те саме психологічне наставлення, що і в Хейфецових тюремних наглядачів: ефект «закритої свідомости», яка автоматично блокує доступ до себе всьому «чужорідному», дослівно «сліпне» і «глухне» на все, що походить «з того боку» «залізної завіси», — в тому числі й на сам графічний вид «ненашої» латинки.
359
Гейне Г. К истории религии и философии в Германии // Гейне Г. Полное собрание сочинений: В 12 т. — Т. 7. — Москва-Ленинград: Б. и., 1936. — С. 128.
360
Див.: Там само. — С. 56—57.
361
Там само. — С. 20—21.
362
Там само. — С. 73.