Страница 21 из 109
Але є й ще дещо, що стоїть сьогодні між Лесею Українкою й нами: це якраз вимушене відмирання, «стирання» з писемної культури, як соціально несанкціонованих та непідлеглих унормуванню, тих найбільш експресивних мовних пластів, котрі були дискурсивним резервуаром для приватних (любовних, родинних) почуттів. «Наше слово гордое „товарищ“ нам дороже всех красивых слов» — це не метафора, а вельми чітка ідеологічна прескрипція, і перший-ліпший, навмання заризикований аматорський екскурс в історію радянської педагогіки це негайно потвердить (чого варта, наприклад, сама тільки методична директива вихователям дитсадків звертатися до малят на прізвище!). Коли любити Сталіна приписувалося більше, ніж маму, і за цією «головною» любов'ю взорувати всі інші, «менш значущі», то тим самим випадав з ужитку, як незапотребований, весь той домашній сленґ, що його нині личкуємо «інфантильним» уже з наперед заданою погордою («рідного Сталіна» ж не назвеш ні «Бубонькою», ні «Бурбулятком», ні «дорогим Ба», як міг дозволити собі звертатись у Празі 1930-х «залізний націоналіст» Олег Ольжич до рідного батька — Олександра Олеся[129]). Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва афектація в будь-якому вираженні стали розцінюватися як атрибут слабкости, якого належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити. У словнику Лесі Українки «альтруистическая восторженность» [11, 240] (про С. Мержинського) — це ще позитивна, ба й захоплена характеристика близької людини. Через яких тридцять років на всій підрадянській території подібна словосполука звучатиме вже однозначно знущально, особливо в стосунку до мужчини, — а в 1970-ті навіть один із найтонших українських ліриків, Василь Стус, буде, за свідченнями таборових колеґ, зневажливо морщитися на адресу «південної чутливости»: незаперечний знак, що нова культурна норма перемогла й утвердилася — принаймні на рівні «горішньої свідомости» (той, хто прозвав В. Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»[130], навряд чи думав, що цим надзвичайно влучно характеризує цілу українську радянську культуру — культуру проскрибованої чулости).
Ці процеси, розуміється, відбувалися в усіх комуністичних культурах, але нашій завдали особливо тяжкого й невідшкодовного удару. За історичним-бо рахунком, українська мова була літературно молода — якщо послуговуватися відомою класифікацією В. Онґа, це класичний приклад розвиненої з вернакуляру (розмовної мови) materna lingua, а не patrius sermo, «материнської», а не «батьківської» мови[131]. В Західній Європі становлення національних літературних мов із місцевих говірок розгорнулось далеко раніше й тривало довше, — головний його зміст і складала боротьба живої, родинної («грубої», як форкав іще в XIX ст. Генрі Торо, а малоросійське дворянство, з Гоголем включно, казало «мужицької») «маминої мови», що зберігала в собі незайманою оту саму гейзінгівську середньовічну «неповстримність чуттів», — із книжною, унормованою й шліфованою, «ученою» patrius sermo, тобто богослужебною латиною (якої, нарівні з грекою, продовжували навчати в класичних гімназіях аж до початку XX ст.): в нас таку культурну роль виконувала була попервах, поруч із латиною, також церковнослов'янська (ще для Сковороди), а відразу за тим, стрибкоподібним переходом (наслідок культурної колонізації!) — імперська, тобто російська/німецька (меншою мірою польська), і цей «доіндустріальний» колоніальний розрив на стихійно-сердечну, «домашню» й «неповстримну» мову щирого чуття, з одного боку, та «правильну» (впорядковану згідно з правилами життя в соціумі) прибрану, вивчену в процесі проходження через систему колонізаторських («батьківських») владних інституцій (школа, військо, служба і т. д.) мову соціальних комунікацій, з другого боку, так ніколи й не був у нас до решти зліквідований[132]. Те, чим займалося покоління «літературних батьків» Лесі Українки (в тому числі й її рідна мати), — вперто, попри всі поліцейські й цензурні рогатки, у прискореному темпі адаптуючи («куючи») живу й стихійну «народну» мову для інтеліґентного, читай раціонального, узусу, — було спрямоване акурат на ліквідацію цього розриву: проект, надто зважаючи на умови, в яких його доводилось реалізовувати, таки шалено амбіційний, а проте, віддаймо належне тому поколінню, досить успішно зреалізований. Уже в Лесі Українки літературна українська (чи не вперше!) постає мовою, яка справді від самого початку, «онтогенетично», «вміє все» (у 1920-ті неокласики з прилеглими до них «марсівцями» — В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем — ще в гарячковому темпі завершували процес постановки «українського голосу» на «чоловіче речення»[133]: саме від цих останніх «ковалів мови» літературна українська отримала й останню дозу загальноєвропейської, класичної греко-римської patrius sermo, тільки що цей проект уже не був завершений — його назавжди перебило НКВД).
Власне оте «материнське» — приватне, «простацьке» й «щире» — походження (з вернакуляру) й забезпечило було літературній українській ту підвищену чуттєву температуру (пластичність і абсолютну, воістину «елліністичну» природність емоційної афектації), яку більшість західноєвропейських мов, зіштивнілих і задубілих у шорах нормативного узусу, на той час уже втратили (англійська, наприклад, — після Шекспіра й взагалі єлизаветинців), а відповідні національні літератури ностальгійно оплакували як свій «золотий вік» і прекрасну юність. Власне на цю «південну чутливість» так небезпідставно заздрили нам класики російської літератури, чия мова розвивалася зовсім іншими шляхами й завжди була непорівнянно більше «батьківською», ніж «материнською»[134] (і тому всяка підвищена чулість завжди відгонила в ній нарочитою стилізацією — перший знак браку в мові «материнського» вітаміна!), — від Льва Толстого («Я дуже люблю вашу народну українську мову, звучну, цвітасту і таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…»[135]) до А. Солженіцина, з його безугавними наріканнями на втрату «теплої малоросійської культури»[136]. Солженіцина можна було б заспокоїти тим, що її втратили й ми, «малороси»: такою, на мовному рівні, «теплою», як у прозі «сімдесятників» XIX ст. (А. Свидницького, О. Кониського, В. Мови-Лиманського), ця культура в радянську добу — «в залізній мові, в залізнім реченні» (А. Малишко) — бути таки перестала. Останнім, хто ще не тямив «соромитися» домашньої безпосередньости інтонацій і словника, був П. Тичина 1920-х. Ні «колосочки» довкола Божої Матері, ні наївно-звуконаслідувальне «ціпу, ціпу, ціпу» у вірші про зґвалтування, ні простолюдинське (що відразу суґерує й простацький-таки жест — сплеск руками) «Ой, світе мій!», ні дитячі (граматично неправильні) словотвори («ставає», «іззіж»), ні несподівано впале на риму (до «Винниченко») насамкінець вірша інтонаційно-розмовне: «Ой, Княжа Гора! / височенька» (NB: хто сьогодні так говорить, вже не кажучи — пише?) — жоден із цих (незліченних!) проявів мовної «неповстримности» ще не звучить у Тичини фальшиво, сиропно-інфантильно (як не звучить сюсюканням і Шевченкове «Неначе ляля в льолі білій, / веселе сонечко зійшло»), — і, смію припустити, не тому, що Тичина був геній (коли через сорок років опісля подібне вправляв не менший од Тичини лінґвістичний геній — Микола Лукаш, — це вже була не «мова як діяльність», а таки «мова як пам'ятник», і зосталося в літературі на правах хай геніальної, але — таки стилізації!). Просто, на початку 1920-х українська приватність і «домашність» ще не були культурно репресовані, і нашій «дівчині» ще й на гадку не спадало «прикидатись героєм Гемінґвея», — як і взагалі будь-чим, чим вона не є[137].
129
Див.: Ольжич О. Листування // Ольжич О. Незнаному Воякові. — К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. — С. 314—350.
130
Цит. за: Хейфец М. Украинские силуэты // Хейфец М. Избранное. — Т. 3. — С. 42.
131
Ong, Walter. The Presence of the Word: Some Prolegomena for Cultural and Religious History. — New Haven: Yale Univ. Press, 1967; Ong, Walter. Fighting for Life. — Ithaca: Cornell Univ. Press, 1981.
132
Вельми показове під цим оглядом любовне листування молодого І. Франка — поки вони з Ольгою Рошкевич на «Ви» і всі їхні стосунки регулюються соціумом, Франко пише їй по-німецьки, і щойно по тому, як його освідчення приймається, на радощах наважується «без церемоній» скинути «німецьку бесіду», як «модного фрака», і перейти «на руське»: «…руська бесіда — то для мене той любий, домашній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебе найбільше люблю! Руська бесіда — то бесіда мого серця!» (Франко І. Лист до О. Рошкевич від 29.02.1876 p. // Франко І. Зібр. тв:. У 50 т. — Т. 48. — С. 46; курсив мій. — О. З.). Рідна, материнська мова, отже, сама собою ще розцінюється як форма інтимности, «духовного роздягання», яке можна собі дозволити лиш перед близькою людиною.
133
Термін С. Ґілберт І С. Ґубар (Див.: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. No Man's Land. — Vol. 1. — P. 227—271).
134
Становлення російської літературної мови припадає на 1830-ті pp.,ті вирішальну роль у цьому процесі відіграв таки М. Гоголь — за Б. Ейхенбаумом, якраз завдяки тому, що будував свою мову «на поєднанні російської з українською, котра зберегла єдність свого лексичного складу і не розпадалася так різко на книжкову й народну, як російська. Недарма «Малоросія» стає в цей час постійною літературною темою <…>. Захоплення українською мовою, українськими казками і т. д. пов'язане з потребою освіжити російську літературну мову <…>, знизити російський літературний стиль, водночас не роблячи його грубим» (Эйхенбаум Б. М. Лермонтов // Эйхенбаум Б. М. О литературе: Работы разных лет. — Москва: Сов. писатель, 1987. — С. 255).
135
Цит. за: Терлак 3. М., Сербенская А. А. Украинский язык для начинающих. — Львов: Изд-во «Свит», 1992. — С. 188.
136
Солженицын А. И. Двести лет вместе (1795—1995). Ч. І / Исследования новейшей русской истории. — Москва: Русский путь, 2001. — С. 418.
137
Чи не найпереконливіший доказ нашої сьогоднішньої глухоти на Тичининську мовну «щирість» явив нещодавно В. Базилевський — із ригоризмом радянського редактора напавшись на поему «Скорбна мати» за вжитий у ній суто «народний», фольклорно-пісенний зворот «заплакала сльозами»: «Він видається мені ложкою дьогтю в бочці меду. Ну чим, запитується, ще могла заплакати Божа Мати, як не сльозами. Не сміхом же. <…> Спершу думалося, що це якесь непорозуміння, описка, видавничий чи редакційний гріх. Та ж ні — у всіх відомих мені виданнях — те ж саме. А як же просто уникнути досадної нісенітниці (sic! — курсив мій. — О. З.). Для цього досить замінити одне слово на інше: замість заплакала — умилася, умилася сльозами» (Базилевський В. Імпресії та медитації // Березіль. — 2005. — Ч. 12. — С. 121). Це не просто комічний у своїй самовпевненості голос людини (NB: поета!), позбавленої філологічного слуху, — це голос нової культури, яка свою емоційну обділеність компенсує аґресією до всього «незрозумілого» (=«чужого»), — культури, зв'язок якої з Тичининою (і Українчиною!) є вже здебільшого номінальним, «паспортним».