Страница 17 из 109
Якщо спробувати зробити розширений підсумок усьому, викладеному вище про «ніч „Одержимої“» й наступну культурну адаптацію цього сюжету, то перше, що впадає в око, — це різко виражена ч у т т є в а і н ф а н т и л ь н і с т ь нашої культури, принаймні в її пізньорадянський (післясталінський) період. Ні на чому іншому цей ґрандіозний колективний зсув «назад» по онтогенетичній драбині в бік недорослости, психологічної незрілости (в онтогенезі відповідної більш-менш підлітковому віку) не дається пізнати так наочно, як на ставленні до кохання й смерти — двох онтологічних екстремумів, об'єднаних, за гарним спостереженням французького філософа В. Янкелевича, категоріальністю «екстраординарного порядку»: обоє є водночас і вічно-повторюваними, «природними», і вічно-неповторними, щоразу індивідно унікальними, такими, що переживаються «вперше», і власне це сполучення виносить їх у нашій свідомості поза межі профанного буття під рубрику «чуда»[91] — нині так само, як і п'ять тисяч років тому. Кохання і смерть, сказавши простіше, — то ніби завжди відкриті «незарослі тім'ячка» цивілізації, зони «відкритої пульсації» природи в людській культурі, і тому саме через них найточніше можна промацати, у кожній окремо взятій точці історичної шкали, тієї культури автентичний «пульс» — і реставрувати за його биттям цілу, притаманну їй, картину світу, аж до найтрудніше реєстрованих проявів «колективного несвідомого» включно.
Проблема в тому, що «зблизька», зсередини свою культуру завжди видно погано. У XX столітті колосальну кількість інтелектуальних зусиль було витрачено на те, щоби розпізнати й визнати спочатку типологічну тотожність між собою різних тоталітарних режимів (тут страшенно була «завадила в очу» Друга світова війна, надовго воздвигнувши в свідомості цілої цивілізації позірний бар'єр між нацизмом і комунізмом), а відтак, уже «поверхом вище», — і внутрішню типологічну спорідненість між тоталітаризмом та «вільноринковим» капіталізмом (цей другий процес, по суті, не завершився й досі!), належність їх обох, таких буцімто «різних» (за економічною й суспільною організацією), до тієї самої технократичної цивілізації, що її французький історик Ф. Ар'є влучно назвав був «аґломератом автоматизованих індивідів»[92]. Перші-таки культурно-антропологічні студії над сучасним коханням (Д. де Ружмон, Е. Фромм) та сучасною смертю (Дж. Ґорер, Ф. Ар'є), які з'явилися на Заході, вже зафіксували цю «революцію» (чи, радше, «інволюцію») чуттєвости — загальноцивілізаційне здитиніння, духовну інфантилізацію, при якій домінантними стають соціально-культурні настанови на комфорт (happiness) і втіху (pleasure). Нині вже очевидно, що ці спостереження чинні й для посткомуністичних суспільств, де крах комуністичного способу виробництва тільки зірвав гальма на шляху стрімкої «консумеризації» того самого «аґломерату автоматизованих індивідів», що його західні ліберали були попервах недалекоглядно вважали за виключний продукт капіталізму. Так що наша інфантильність має, до великої міри, «всесвітньо-історичне», як люблять висловлюватися марксисти, походження, і праці західних учених можуть придатися за певний методологічний орієнтир і для нашого самопізнання також.
Можна не сумніватися, що якби фільм про мінську трагедію Лесі Українки знімався не на Київській студії ім. О. Довженка, а в Голівуді, то трагедія так само була б редукована до мелодрами («орфічний сюжет» — до «мильної опери»). Притаманне сучасній цивілізації замовчування досвіду проживання смерти, винесення його «за дужки» соціально значущого життєвого досвіду і накладання на все, що стосується смерти, цілого пакета культурних табу (ізоляція вмирущого в лікарні й «медикалізований» скін, відмова від жалоби й усіх пов'язаних із нею ритуалів, «непристойність» публічних проявів скорботи і т. д.) — це, як показав Ф. Ар'є, феномен історично молодий, виниклий щойно по Першій світовій війні (Ф. Ар'є називає його «перевернутою смертю», la mort inversée). Для європейського fin de siècle (і цілого XIX століття) характерна була зовсім інша форма смерти — власне та, яка вимальовується з листів і віршів Лесі Українки, присвячених загину С. Мержинського: благісний відхід у колі родини й друзів (звідси й моральна неможливість простити всім тим, хто «покинув», не з'явився до смертного ложа!), релігійна екзальтація вмирущого, його прощання з близькими («…он простился со мной в первую ночь, что я провела при нем…» [11, 215]) і розпорядження близьким щодо його поховання й спадку («он все время <…> просил меня заботиться, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида по смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цветами…» [11, 239]), причому особливе значення має якраз естетика смерти («Квіток, квіток, як можна більше квітів / І білого серпанку на обличчя, / Того, що звуть ілюзією…», пор. у листі: «в самые последние минуты <…> не было уже ничего ужасающего, он взял меня за руку, стал дышать все реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем когда би то ни было при жизни» [11, 240]), — це просто-таки класична, гейби живцем узята з творів Л. Толстого, картина ар'єсівської «прекрасної смерти»[93] доби романтизму, «психологічний пейзаж, який склався в XIX ст. і проіснував недовго: не більше півтораста років»[94]. Перша світова війна (в українському випадку продовжена ще трьома роками революції, воєн, голоду й заглади), на думку Ф. Ар'є, назавжди опустила завісу над цим «психологічним пейзажем», — майже раптове, за історичним рахунком, відмирання культурних кодексів і ритуалів, призначених упорядковувати й каналізувати екстремальні почуття (зокрема пов'язані зі смертю), історик не вагається назвати не більше не менше, як «чуттєвою революцією», і нам залишається тільки признати йому фактичну рацію. Дивує інше — те, що Ф. Ар'є рішуче не бачить прямого зв'язку між таким наглим «розкультуренням» («перевертанням») смерти, по-дитячому переляканим («цур мене, цур»!), чи радше невротичним, випиханням її «за двері» колективної свідомости, виключенням із досвіду сучасної культури як неуникненної «похибки», яку воліють «не помічати» (про яку «всі знають, але не говорять»), — і найбезпосереднішим, грубо-намацальним історичним контекстом цього процесу, тобто добою масових убивств із відповідною механізованою індустріалізацією смерти — не тільки в модерних клініках, а, задовго перед тим, у шпитальних бараках, таборах військовополонених, нацистських концтаборах і ҐУЛАҐу. Для західної культурної антропології цілий цей досвід, котрий і сформував (чи, точніше б сказати, зреформував) чуттєвість XX століття, так само виявляється «витісненим», психологічно проскрибованим, — дарма що на емпіричному рівні його наслідки реєструються вельми сумлінно.
Цілий клопіт, одначе, в тому, що такий Ф. Ар'є (чи Дж. Ґорер, чи В. Янкелевич — будь-хто з західних мислителів) культурно все одно стоїть ближче до орфічного випробування Лесі Українки перед лицем романтичної смерти її коханого, аніж наші інтерпретатори, для кого врозумлива мова, якою вона писала, але давно вже не врозумлива культура, до якої належала. Зрештою, між нами й Лесею Українкою стоять три покоління не просто вивласнених і «відчужених» (спеціально виокремлених із соціуму й зосереджених в одному місці, як-от фронт, табір і т. д.), а на додачу ще й «підпільних», «невимовних» масових смертей, тих, про які прилюдно і навіть в родинах «не говорилося» не з почуття «пристойности» чи «непристойности», а зі зрозумілого страху розділити долю небіжчиків — жертв репресій. В основі такого механізму замовчування смерти (у принципі того самого, що описаний Ф. Ар'є) лежить колективна психічна травма, котра й мусила остаточно закріпити табу на смерть, установлене владою, зробити його з ідеологічного — культурним. Офіційна ж радянська культура — культура «оптимістичної трагедії» — проблеми смерти як такої не знала взагалі, замінивши її мотивом «жертвування життям», а це зовсім різні речі. Тут найбільш слушним видається спостереження, вперше зроблене М. Кундерою в романі «Жарт» — що комуністична революція була такою безглуздо жорстокою через те, що творилася людьми молодими, психологічними дітваками, ще позбавленими відчуття реальности смерти (пор. популярне гасло пізньорадянської доби «Коммунизм — это молодость мира, и его возводить молодым»). По суті, то був свого роду «хрестовий похід дітей», таким він, у культурному вираженні, й зостався, — і тому закономірне і впадання породженого ним суспільства в геронтократичний маразм через півстоліття, тобто акурат коли покоління морально й інтелектуально недорослих «творців революції» сягнуло біологічної старости, що до неї культурно було цілком непідготовлене — як і до перспективи близької смерти. Відтак єдиним, також по суті інфантильним, виходом із цього екзистенційного глухого кута й стало розтягнене в нескінченність тривання біжучого моменту, «невмирання», що воно ж і «нежиття», — так званий «застій».
91
Див.: Янкелевич В. Смерть / Пер. с франц. — Москва: Изд-во Литературного института, 1999. — С. 11—12.
92
Див.: Арьес Ф. Человек перед лицом смерти / Пер. с фр. — Москва: Изд. группа «Прогресс» — «Прогресс-Академия», 1992. — С. 506.
93
Див.: Там само. — С. 341—386 (розділ «Час прекрасних смертей»).
94
Там само. — С. 505.