У пастці

— Боже мій, Чарлзе, ти говориш, як Фрост.

— Пробач!

— Тепер кожен бізнес проходить через кризу готівки, — сказав він, ніби захищаючись. — Зверни увагу, націоналізовані галузі промисловості втрачають капітал мільйонами. Зауваж, як змінюється зарплатня; як ростуть податки та інфляція… Як можуть дрібні підприємства утримувати прибутки на тому рівні, до якого вони звикли? Звичайно, у нас є клопоти з рухом готівки. У кого їх нема?

— Наскільки кепські твої справи? — поцікавився я.

— Становище не відчайдушне. Втішного, звичайно, мало, але про ліквідацію поки що не йдеться. Та й компанія з обмеженою відповідальністю не має юридичного права провадити торговельні операції, якщо вона не має коштів на покриття видатків.

— Але вона могла б… Якби ти позичив додаткову суму для покриття витрат.

Він поглянув на мене з тінню посмішки.

— Мене дивує, що ти заробляєш на життя малюванням.

— Це дає мені змогу ходити на верхогони коли заманеться.

— Ледачий, лобуряка. — Він говорив, як той, колишній Дональд, але невимушеності у голосі вже не було. — Тільки у крайньому разі, як неспроможний боржник, я міг би скористатися власним майном, щоб підтримати приречене діло. Якби справи моєї фірми похитнулися, я б згорнув її. Було б божевіллям не зробити цього.

Я прицмокнув.

— Фрост, мабуть, запитав тебе, чи страховка вкрадених речей була більша, ніж їхня вартість.

— Так, запитував. Кілька разів.

— Не схоже, що ти сказав йому, навіть коли так і було.

— Так не було. Якщо хочеш, то страхова сума менша дійсної вартості. — Він зітхнув. — Бог знає, чи вони відшкодують вартість Маннінгза. Я домовився про страховку всього-на-всього по телефону. І навіть не надіслав страхового внеску.

— Все буде гаразд, якщо буде квитанція на закупку.

Він сумно похитав головою.

— Всі документи на підтвердження цього були в столі у холі. Квитанція з картинної галереї, де я купив Маннінгза, паспорт картини, квитанції митного та акцизного збору. Все пропало.

— Фросту це не сподобається.

— Йому це вже не подобається.

— Гаразд… Сподіваюся, ти розтлумачив, що навряд чи купував би дорогі картини і вирушав у навколосвітні подорожі, якби у тебе не було ні фартинга[4].

— Він сказав, що саме тому, що я купував дорогі картини і робив навколосвітні подорожі, у мене не лишилося ні фартинга.

Фрост вибудував перед Дональдом мур підозри, щоб той розбив об нього голову. Мого кузена слід було витягти звідси, доки він не впився.

— Поїж спагетті, — сказав я.

— Що?

— Це все, що я міг приготувати.

— О-о… — Він блудним поглядом подивився на кухонний годинник. Було пів на п'яту, і як на мене, то пора б уже підживитись.

— Ну, коли тобі так хочеться, — сказав він.

Наступного ранку поліція прислала машину по Дональда, щоб мордувати його у його ж конторі. Дональд вийшов, як неживий; за кавою він більш-менш ясно дав зрозуміти, що не збирається себе захищати.

— Доне, ти мусиш, — сказав я. — Одна лише рада у цій ситуації — бути твердим і рішучим, розважливим і точним. Для тебе фактично — бути самим собою.

Він ледь усміхнувся.

— Краще б ти за мене пішов. У мене вже немає сили. Та й чи не все одно? — Його усмішка раптом зламалася, і на обличчі. проступило невимовне горе, як. у глибокій крижаній тріщині проступає чорна вода. — Без Регіни… немає сенсу заробляти.

— Йдеться не про гроші, йдеться про підозру. Як ти сам себе не боронитимеш, то вони вважатимуть, що ти нездатний на це.

— Я вкрай стомлений. Я не можу хвилюватися. Вони можуть думати, що їм заманеться.

— Доне, — сказав я поважно. — Вони думатимуть те, що ти їм дозволиш.

— Мені й справді байдуже, — сказав він тупо, і саме це непокоїло. Йому й справді було байдуже.

Його не було цілий день. Я тим часом малював. Не сумний краєвид. Солярій здавався навіть сірішим і холоднішим, ніж уранці, але я більше не хотів вдаватися у меланхолію. Я залишив на столі наполовину закінчене полотно і з усіма своїми надібками перейшов туди, де тепліше. Можливо, на кухні не таке гарне освітлення, але це єдине у будинку приміщення, де відчувався пульс життя.

Я малював Регіну. На картині вона стояла біля плити з дерев'яною ложкою в одній руці і пляшкою вина в другій. Я малював її відкинуту назад голову, усміхнене обличчя, малював усмішку, променистий і відверто щасливий погляд. Позад Репни я малював кухню точно так, як її бачив на власні очі, а Регіну я малював з уяви, де та поставала, як жива. Я так чітко бачив її, що раз чи двічі відвів погляд від її обличчя на полотні, аби звернутися до неї, але, розчарований, знаходив перед собою лише пустку. Незвичайні почуття реальності і нереальності бентежно переплелись.

Я рідко коли працюю понад чотири години, зряду, бо, по-перше, втомлююся, а по-друге, від тривалої зосередженості мені завше робиться холодно і хочеться їсти. Отже, я згорнув усе перед ленчем, відкрив слоїк яловичини, поїв її з пікулями на грінках і вийшов прогулятися. Щоб уникнути тих, хто стежив за вхідною брамою, я дійшов до яблунь, а далі крізь живопліт вибрався на вулицю. Я потинявся якийсь час по містечку, де вздовж кривих вуличок видніли поодинокі садиби; була змога і про картину подумати, і розім'ятися після багатогодинної роботи. «Більше паленої умбри у складках кухонних фіранок, — думав я, — і пурпурового відтінку на каструлі. Кремова сорочка Регіни потребує жовтої вохри попід комірцем, а може, варто ще й торкнутися зеленим. Більше уваги приділити плитці. Я зрадив своє основне правило малювати картину як єдине ціле: і тло, і портретовану особу одразу.

Цього разу Регінине обличчя вирізнялося на полотні своєю чіткістю, завершеністю, бракувало тільки відблиску на губах і світлотіней під нижніми повіками — цього не зробиш, поки не просохне фарба. Я остерігався, що не так ясно її уявлятиму, якщо малюватиму обличчя надто довго, але саме через цей поспіх картина тепер була розбалансована, і треба бути дуже обережним, щоб витримати кухню в тому самому ключі й твір виглядав природно, як гармонійна цілість, наче інакшим і бути не міг.

Дув пронизливий вітер, у небі клубочилися темні хмари. Я засунув руки в кишені анарака і прослизнув назад крізь живопліт з першими краплями дощу.

Пообідній сеанс був набагато коротший. Я не міг дібрати потрібного тону, щоб правильно відтворити світло, що падало на предмети в кухні. Я малюю не один рік, але наразі не міг домогтися збігу кольорів на палітрі і на картині. Я тричі помилявся і вирішив припинити роботу.

Я мив пензлі, коли повернувся Дональд. Я почув, як скрипнули гальма машини, грюкнули дверцята і, на мій подив, подзвонили у парадні двері. Дональд ключі взяв із собою.

Я вийшов і відчинив двері Там стояв поліцейський і тримав за руку Дональда. Позад них — кілька облич з настороженими, пильними поглядами. Мій кузен, блідий і раніше, тепер стояв білий як смерть. Очі — немов неживі.

— Доне! — сказав я і відчув, що маю переляканий вигляд.

Вія не відповів. Поліцейський злегка вклонився:

— Ось і ми, сер, — і передав мені кузена в рук у руки. Як мені здалося, ця акція була така ж символічна, як і практична, бо він відразу ж повернув назад і від'їхав у машині, що. Його чекала.

Я допоміг Дональду ввійти і зачинив двері. Я вперше бачив людину таку перестрашену й розбиту.

— Я запитав про похорон, — сказав він.

Його обличчя ніби скам'яніло, він аж задихався.

— Вони відповіли… — Він зупинився, перевів подих і спробував доказати. — Вони відповіли… ніякого похорону.

— Дональде…

— Вони відповіли… що її… не можна ховати до кінця слідства. Вони відповіли… що це може тривати цілі місяці. Вони відповіли… що зберігатимуть її… у холодильному відсіку.

Його розпач був жахливий.

— Вони відповіли… — Він злегка похитнувся. — Вони відповіли… тіло вбитої особи належить державі.

4

Давня англійська дрібна монета