У пастці

— Анічогісінько, наскільки я міг бачити.

— Це добре, любий.

Я перехилив свою порцію і обережно поставив склянку.

— Не зовсім, Мейзі.

— Чому?

— А що саме з ваших скарбів згоріло?

— Може, для вас вони мало що важать, але у нас стільки гарного було пов'язано з ними, тож і після смерті Арчі мені було приємно зберігати ці речі. Що там було? Ну от, наприклад, колекція старовинних списів, власність старого лорда Стекерса, я свого часу доглядала за його племінницею, і ціла стіна чарівних метеликів, на яких приходили дивитися професори, і кута залізом брамка між холом та вітальнею зі старого будинку леді Тіт, шість казанків з якогось ірландського замку, дві високі вази з вензелями Анжеліки Кауфман на накривках, що колись належали кузенові Мата Харі, вони справді були, любий, і мідяний камінний екран зі срібним опуклим орнаментом, страшенно незручний для полірування, і мармуровий стіл з Греції, і срібний самовар, яким користувалася королева Вікторія, є, та що там, любий, це тільки для початку.

— Страхова компанія має повний список речей?

— Так, любий, а чому це вас цікавить?

— Тому, — сказав я з жалем, — що, як мені здається, багатьох речей у будинку не було, коли він горів.

— Що? — Мейзі була щиро вражена. — А де ж вони поділися?

— З того, що сказав Д. Дж., я зрозумів, що вони шукають рештки згорілих речей, але я сумніваюсь, чи знайшли вони що-небудь.

— Д. Дж.?

— Містер Легланд. Старший з них.

Внутрішня боротьба недовіри та гніву змусила Мейзі випити два подвійних джини. Недовіра, зрештою, перемогла.

— Ви щось неправильно зрозуміли, любий, — промовила вона нарешті.

— Можливо.

— Недосвідченість молодості, звичайно.

— Хай буде так.

— Звичайно, все було на місці, любий, коли я на тім тижні, у п'ятницю, поїхала до Бетті, з якою так давно не бачилася; і сміх і гріх, як подумати, — ви ж не сидітимете вічно вдома, щоб не допустити пожежі й загибелі будинку, тоді треба б відмовитися від будь-яких поїздок, в тому числі й від подорожі до Австралії.

Вона замовкала, щоб перевести подих. «Випадковий збіг», — подумав я.

— Це просто диво, любий, що я прихопила з собою до Бетті більшість своїх коштовностей, бо я ніколи раніше такого не робила; Арчі, звичайно, наполягав, що так безпечніше, він завжди був такий завбачливий, поміркований і милий.

— Австралія? — перепитав я.

— Так, любий. А що тут такого? Я поїхала туди навідати сестру Арчі, вона жила там бозна-скільки і почувалася одинокою відколи повдовіла, бідолашна; мені дуже цікаво було поїхати, бо я, власне, ніколи не зустрічалася з нею, ми лише обмінювалися поштівками, і я пробула в неї півтора місяця. Вона хотіла, щоб я залишилася, а ми так ладнали, як гас і вогонь… О любий, зрозумійте мене правильно, просто до слова прийшлося, ну, цей вогонь… я кажу, що хотіла повернутися до свого будиночка над морем і все обміркувати; атож, любий, звичайно, в цю подорож я прихопила і свої коштовності.

— Може, ви й Маннінгза купили, коли були в Австралії? — запитав я знічев'я.

Не знаю, чому я це сказав. Мабуть, тому, що думав про Дональда, який також їздив до Австралії. Я був зовсім не готовий до її реакції.

Коли раніше вона була здивована, то тепер — ніби громом вражена. Раніше вона була недовірлива і сердита, тепер — недовірлива і налякана.

Вона перехилила свій джин, зіслизнула з дзиґлика і прикрила собі рота тремтячими пальцями з червоними нігтями.

— Невже тоді? — запитав я недовірливо.

— Звідки ви це знаєте?

— Я не знаю.

— А ви не з митної служби?

— Звичайно, ні.

— Ой, любий, любий… — Вона тремтіла і була в розпачі, так само, як і Дональд..

Я взяв її за руку, і повів до крісла поряд з маленьким столиком.

— Сідайте, — сказав я заспокійливо, — і розповідайте.

Довелося взяти подвійний джин, щоб через десять хвилин вона заспокоїлась.

— Так от, любий, я не мистецтвознавець, як ви, можливо, здогадуєтесь, але там була картина сера Альфреда Маннінгза… і підпис, ну, все, як треба, та й недорого, і я подумала, який буде задоволений Арчі, коли матиме справжнього Маннінгза на стіні, ми обоє любили перегони, звичайно, а ще сестра Арчі, вона старша за мене, підбивала мене, і я запалилася… Ви можете сказати, що я була в стані ейфорії, але я купила її.

Вона замовкла.

— Далі, — підохотив я.

— Я гадаю, любий, ви вже про все здогадалися і самі з того, що я вам розповіла.

— Ви привезли її в Англію, не зазначивши в декларації?

Вона зітхнула.

— Так, любий, звичайно вийшло по-дурному, але я навіть не подумала про митників, коли купувала картину, аж поки не повернулася додому, і тільки через тиждень сестра Арчі запитала, чи не збираюсь я записати картину у митну декларацію, а мене просто обурює ця доконечна потреба сплачувати мито. В усякому разі я подумала, що мені слід би довідатися про розміри митного збору, і я довідалася, що не існує мита в повному розумінні на картини, які вивозяться з Австралії, куплені у комісійній крамниці, й хочете вірте, хочете ні, вони сказали, що мені доведеться сплатити податок на «додану вартість», щось на зразок податку на придбані речі. Тобто мені довелося б, любий, сплатити вісім відсотків від тієї суми, за яку я купила картину. Ви тільки уявіть собі! Я просто ошаліла, любий. Сестра Арчі запропонувала мені залишити картину в неї, бо якби я знову поверталася до Австралії, який сенс платити мито? Але я не мала певності, що повернуся, і, хоч би що там було, дуже хотіла бачити сера Альфреда Маннінгза на стіні, щоб зробити приємність Арчі, отож, любий, її було гарненько упаковано в картон та коричневий папір, я сховала її в своєму найкращому нічному одязі, і мені вдалося проштовхнути її через прохід у Хітроу, де було написано «Недозволених вкладень немає». Тому, коли я поверталась, мене ніхто не зупинив.

— Скільки ви мали заплатити? — запитав я.

— Значить, любий, якщо бути точною, десь понад сімсот фунтів. Я розумію, що це не бозна-які гроші, але мене обурювало, що я маю платити податок тут тільки за те, що купила гарну річ в Австралії.

Я прикинув в умі.

— Отже, картина коштує близько дев'яти тисяч?

— Авжеж, любий. Дев'ять тисяч. — Вена була занепокоєна. — Я не прогадала? Повернувшись, я питала у людей, і вони казали, що картини Маннінгза коштують по п'ятнадцять тисяч, а то й більше.

— Атож, вони стільки приблизно коштують, — сказав я між іншим. — Хоч деякі можна купити за тисячу п'ятсот, а то й дешевше.

— В усякому разі, любий, тільки подумавши про страховку, я замислилась над тим, чи можуть мене викрити, якщо, наприклад, страхагенти зажадають, скажімо, квитанцію, може, так воно й було б, і саме тому я нічого, в цьому плані не робила, бо якби я справді повернулася до Австралії, я могла б узяти картину з собою. І нікому ніякої шкоди не заподіяла б.

— Складно, — погодився я.

— Тепер усе це згоріло, і ви можете думати, що так мені й треба, бо дев'ять тисяч пішло з димом, і з того я вже й пені не побачу.

Вона допила джин, і я замовив ще.

— Я розумію, що це не моє діло, але як у вас з'явилося під рукою в Австралії дев'ять тисяч? Хіба немає закону про вивезення такої кількості готівки?

Вона хихикнула.

— Ви не дуже орієнтуєтесь у цьому житті. Не бійтесь, усе було шик. Я лише майнула з сестрою Арчі до ювеліра і продала йому брошку, така бридка жаба, любий, з великим діамантом посеред лоба, щось із шекспірівського сюжету, хоч я цього не певна, в усякому разі я ніколи не носила її, така була потвора, але, звичайно, я її прихопила з собою, бо вона цього варта була, і я продала н за дев'ять тисяч п'ятсот в австралійських доларах, одне слово, проблем не було.

Мейзі вважала, що я повинен з нею попоїсти, і ми поїхали на обід. Апетит у неї був здоровий, але настрій — сумний.

— Ви нікому не скажете, любий, про картину?

— Звичайно, ні, Мейзі.

— Я могла б ускочити в таку халепу, любий.