Замкнена кімната

Після цього вона попростувала до станції метро «Слюсен» і поїхала додому.

II

Гунвальд Ларсон приїхав на місце злочину у своїй суто приватній машині. Вона була червоного кольору і рідкісної для Швеції марки «ЕМВ» — багато хто вважав її надто розкішною для звичайного старшого слідчого, а особливе, як він користувався нею в службових справах.

Того ясного сонячного дня він уже сів за кермо, щоб їхати додому, коли Ейнар Ренн вибіг на подвір'я поліційної управи й розвіяв його плани провести тихий вечір у своїй квартирі в Больмурі. Ейнар Ренн був також старшим слідчим і, мабуть, чи не єдиним приятелем Гунвальда Ларсона, тож коли він поспівчував, що Гунвальдові доведеться пожертвувати вільним вечором, слова його були цілком щирі.

Ренн поїхав на Горнсгатан службовою машиною. Коли він добрався до банку, там уже стояли машини його співробітників з найближчої поліційної дільниці, а Гунвальд Ларсон устиг зайти досередини.

Біля дверей зібрався гурт цікавих. Коли Ренн ступив на тротуар, один із поліцаїв, що стояв там і знічев'я дивився на людей, підійшов до нього й сказав:

— Тут є кілька свідків, вони кажуть, ніби чули постріл. Що мені з ними робити?

— Попросіть їх затриматись на кілька хвилин, — відповів Ренн. — А решта нехай би краще розійшлися.

Поліцай кивнув головою, і Ренн зайшов до банку.

На мармуровій підлозі між стойкою і прибитими до стіни пультами лежав горілиць убитий, розкинувши руки й зігнувши коліно. Одна холоша задерлася, з-під неї виглядала біла орлонова шкарпетка з синім якорем і поблискували світлі волосинки на засмаглій нозі. Куля влучила йому в обличчя, і з потилиці текла густа кров.

Службовці банку зібралися в найдальшому. кутку зали. Гунвальд Ларсон примостився біля них на краю столу й записував у блокнот те, що одна з жінок розповідала йому верескливим із переляку голосом.

Помітивши Ренна, Гюнвальд Ларсон звів свою широку долоню в напрямку жінки, і та замовкла на середині речення. Він устав, відкинув дошку стойки, підійшов з блокнотом до Ренна й показав головою на вбитого:

— Не вельми приємне видовище. Якщо ти залишишся тут, то я візьму своїх свідків і влаштуюсь десь-інде, наприклад, у колишній нашій дільниці на Русенлюндгатан. Щоб ніхто тобі не заважав.

Ренн кивнув.

— Я чув, що тут якась дівка поорудувала, — мовив він. — І забрала гроші. Ніхто не бачив, куди вона дременула?

— Принаймні ніхто з службовців банку, — відповів Гюнвальд Ларсон. — Надворі стоїть якийсь хлопець, що наче помітив машину, яка різко рушила з місця, але не звернув уваги на номер і не певен, якої та машина марки, отже, він мало чим допоможе нам. Я потім з ним трохи побалакаю.

— А цей хто такий? — запитав Ренн, показавши головою на вбитого.

— Якийсь йолоп, що уявив себе героєм. Хотів затримати грабіжницю, і вона вистрілила в нього просто з переляку. Службовці банку знають його, він їхній клієнт. Він був у підвалі, переглядав папери в своєму ящику. І надала йому нечиста сила вийти саме під час цього шарварку. — Гюнвальд Ларсон зазирнув у свій блокнот. — Він учитель фізкультури, прізвище його Гордон.

— Мабуть, уявив себе Блискавичним Гордоном, — мовив Ренн.

Гюнвальд Ларсон пильно глянув на нього. Ренн почервонів і заговорив про інше.

— Ну, та ми знайдемо зображення грабіжника в цій штуці.

Він показав на вмонтовану під стелею кінокамеру.

— Якщо не забули її настановити і якщо взагалі в ній є плівка, — скептично сказав Гюнвальд Ларсон. — І якщо касирка встигла натиснути на кнопку.

Банкові приміщення здебільшого були обладнані кінокамерами, що починали знімати, коли касир натискав ногою на кнопку в підлозі. Це був єдиний захід, до якого належало вдаватися службовцям на випадок пограбування. Оскільки нападів на банки останнім часом побільшало, керівництво дало вказівку своїм службовцям не наражатись на небезпеку, не пробувати затримати грабіжників чи створювати їм якісь перешкоди, а відразу віддавати гроші. Та хибно було б гадати, що ця вказівка випливала з гуманних міркувань чи з незвичайної турботи про своїх службовців — просто досвід підказував, що для банків і для страхових компаній вигідніше було відпускати грабіжника з грошима, ніж виплачувати відшкодування самим потерпілим або пенсію їхнім родинам. А під час таких пограбувань завжди могли когось поранити чи вбити.

Приїхав судовий лікар, і Ренн пішов до своєї машини по оперативну сумку. Він дотримувався давніх методів, і часто з успіхом. Гюнвальд Ларсон подався до дільниці на Русенлюндгатан, узявши з собою всіх трьох банківських службовців і ще чотирьох людей з вулиці, які зголосилися свідчити.

Йому дали кімнату, він зняв свою замшеву куртку, повісив на спинку стільця й почав попередній опит.

Свідчення всіх трьох банкових службовців збігалися, зате чотири свідки з вулиці казали кожен інше.

Перший із них, сорокадвохрічний чоловік, був у під'їзді за п'ять метрів від банку, коли пролунав постріл. Він бачив, як вулицею швидко пройшла дівчина в чорному капелюсі й темних, окулярах, а коли десь через півхвилини визирнув на вулицю, від краю тротуару метрів за п'ятнадцять від нього раптом від'їхала зелена машина, певне, «опель». Машина швидко помчала в бік площі Горна, і йому здалося, наче ззаду в ній сиділа дівчина в чорному капелюсі. Він не зміг прочитати номера машини, а літери, здається, були «АБ».

Другий свідок, власниця невеличкої крамнички поряд з банком, стояла у відчинених дверях, коли зненацька почула гуркіт. Спершу їй здалося, що гримнуло у неї в. кімнатці за крамничкою, і вона побігла туди, подумала, що то вибухнув газ. Переконавшись, що там усе на місці, вона повернулась до дверей і, коли визирнула на вулицю, побачила, як там розвернулась велика синя машина, аж шини під нею завищали. Тієї миті з банку вийшла жінка і крикнула, що когось застрілили. Свідок не бачила, хто сидів у машині, не помітила номера, на марках машин не зналася, але їй здалося, наче то було таксі.

Третій очевидець, тридцятидвохрічний робітник-металіст, дав трохи докладніші свідчення. Він не чув пострілу, принаймні не звернув на нього уваги. Він ішов тротуаром, коли з банку вискочила дівчина. Вона дуже поспішала й навіть штовхнула його. Обличчя її він не розгледів, але вважав, що їй десь під тридцять. Вона була в синіх штанях і блакитній сорочці, на голові мала капелюха, а в руці — темну сумку. Він бачив, як вона підійшла до машини, світло-бежевого «рено-16» з літерою «А» і двома трійками в номері. За кермом сидів худий чоловік років двадцяти — двадцяти п'яти з довгим розпатланим волоссям і в білій футболці. У вічі впадало його дуже бліде обличчя. Другий чоловік, багато старший, стояв на тротуарі й відчинив дівчині задні дверці. Зачинивши за нею дверці, він сів спереду біля водія. Цей чоловік був кремезний, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, з попелястим, кучерявим, дуже густим волоссям і рум'яним обличчям. Одягнений він був у чорні, розширені донизу штани і в чорну сорочку з якоїсь блискучої матерії. Машина рвучко рушила з місця й помчала в бік Слюссена.

Це свідчення спантеличило Гюнвальда Ларсона, і він ще раз перечитав його, записане у своєму блокноті, перше ніж покликати останнього свідка.

Ним виявився п'ятдесятирічний годинниковий майстер. Він сидів у своїй машині біля самого банку й чекав на дружину, яка зайшла до взуттєвої крамниці по другий бік вулиці. Віконце було спущене, і він почув постріл, але не надав йому значення, адже на такій людній вулиці, як Горнсгатан, вистачає всякого гуркоту. Годинник показував п'ять хвилин на четверту, коли він побачив жінку, що вискочила з банку. Він звернув на неї увагу, бо вона так поспішала, що навіть не вибачилась перед старою дамою, яку штовхнула на ходу, й подумав, що для стокгольмців це звичайна річ, вони завжди кудись мчать і всі неввічливі. Сам він із Седертельє. Та жінка була вдягнена в довгі штани, на голові мала щось схоже на ковбойського капелюха, а в руках несла чорну торбину. Вона кинулась до найближчого перехрестя і зникла за рогом. Ні, вона ні в яку машину не сідала й не зупинялась, а подалася просто до перехрестя й зникла за рогом.