Подих смерті

Шалтер зачесав назад своє сиве волосся, відкриваючи лоба та гладеньке лице, ще лискучіше від дрібних краплинок поту.

— Боюсь, ця справа наробить галасу. Я майже певен, що так воно й буде, — додав Шалтер.

— А ви знає… А ви знали його? — затинаючись, поспитав Брейд.

— Так, я зустрічав його. Він брав книжки у нашій бібліотеці й не повертав їх. Я навіть мусив якось посилати до нього цілий виводок бібліотекарок по конче потрібну мені книжку. А він тримався так нетактовно, що довів одну з них до сліз. Щоправда, тепер це вже не має ніякого значення.

Шалтер попрощався і вийшов.

Прибулий з поліцією медексперт погодився з діагнозом, похапцем зробив кілька нотаток і зник. Зробили й кілька знімків у різних ракурсах, і останки Ральфа, загорнуті в простирадло, назавжди покинули лабораторію.

Залишився лише один, огрядний поліцай у цивільному. Махнувши посвідченням, він назвався Джеком Дохені. Мав повні, трохи брезклі щоки і товстий, досить дивного тембру голос.

— Ральф Нойфельд, — старанно, майже по складах вимовив Дохені, ніби чекаючи від Брейда підтвердження правильності свого прізвища. — Чи є в нього близькі родичі, з якими можна б зв'язатись?

Брейд задумливо звів очі:

— У нього є мати. Адресу вам дадуть у деканаті.

— Добре, ми перевіримо. А тепер трохи для протоколу. Як, на вашу думку, це могло статися?

— Не знаю. Я знайшов його неживим.

— Чи мав він якісь клопоти з наукою?

— Ні, з роботою у нього все було гладенько. Ви подумали про самогубство?

— Самогубці часом вдаються до ціаністого калію.

— Якщо він мав намір піти з життя, то навіщо так ретельно приготував усе для експерименту?

Дохені з деяким сумнівом окинув поглядом лабораторію.

— Скажіть, професоре, чи міг би це бути чистий випадок? На таких справах я погано розуміюсь. — З цими словами він красномовно обвів тупим, наче обрубаним, великим пальцем полиці з хімікатами.

— Звичайно, міг, — почав Брейд. — Ральф саме проводив низку експериментів: мав розкласти оцтовокислий натрій шляхом взаємодії суміші…

— Зачекайте-но, — перебив його Дохені, — натрій який? Брейд терпляче повторив назву по складах, і Дохені ретельно записав її.

— Суміш якийсь час кипить, — провадив Брейд, — потім додають ацетату, суміш окислюється, і утворюється оцтова кислота.

— Вона отруйна?

— Не дуже. Адже ми вживаємо її з оцтом. Зрештою, вона й надає йому такого специфічного запаху. То її запах. Але річ не в тім. Ральф мусив узяти ціаністий натрій замість оцтовокислого.

— Як це могло статися? Чи ж вони схожі?

— Гляньте самі. — Брейд узяв з полиці два брунатні флакони. Вони мали однакові розміри й однакові етикетки з назвами хімікатів. На етикетці флакона з ціаністим натрієм виднів червоний напис «Отрута».

Брейд відкрутив ковпачки обох флаконів, і Дохені обережно, але пильно заглянув усередину кожного.

— Чи не хочете ви сказати, що вони завжди стоять отак поряд на полиці? — запитав він.

— Так, — відказав Брейд. — Хімікати розміщені на полицях в алфавітному порядку.

— І ви не тримаєте ціаніди під ключем?

— Ні. — Брейд починав відчувати напруження: слід було пильнувати за кожним своїм словом, щоб уникнути якогось непоправного хибного кроку.

Дохені насупився:

— Здається, ви вскочили у халепу, докторе. Якщо родичі цього хлопця захочуть зчинити галас і висунуть звинувачення у недбальстві, університетові доведеться шукати адвокатів, які б згодились узятися до цієї важкої роботи.

Брейд тріпнув головою.

— Аж ніяк. Половина реагентів, тобто хімікатів, що ви бачите на цих полицях, сильні отрути. Хіміки знають це, саме тому їм і не загрожує небезпека. Ну ось, скажімо, ваш револьвер, він же заряджений? Проте це зовсім не означає, що ви стрілятимете в себе, га?

— Можливо, це й так, коли йдеться про хіміків. Але ж мова мовиться про студента, правильно?

— Ба, Ральф не був студент — він був дипломований фахівець, мав ступінь бакалавра, одержаний ще чотири роки тому. Відтоді він працював над докторською дисертацією. Ральф був добірний фахівець, такі мають право, працювати самостійно, без нагляду. Зрештою, всі наші аспіранти так працюють. Ще й від того більше, самі проводять лабораторні заняття зі студентами.

— Він працював тут сам?

— Ні, звичайно, ні. Лабораторія закріплюється за двома аспірантами. Ральфів напарник — Грегорі Сімпсон.

— Він був тут сьогодні?

— Ні. У четвер він має багато занять зі студентами і не приходить зовсім. В усякому разі в цю лабораторію.

— Отже, Ральф Нойфельд був тут сам?

— Еге ж. Сам.

— Чи цей Нойфельд добрий аспірант? — вів далі Дохені.

— Навіть дуже.

— Тоді як же він міг так помилитись? Адже, взявши помилково ціанід, він мав помітити брак оцтового запаху і мерщій дати хода, чи не так?

Кругле обличчя детектива здавалося не менш простодушним, як хвилину тому, та й наївно невинний вираз очей ніби не змінився, а все ж Брейд спохмурнів і замислився.

— Гадаю, саме брак оцтового запаху і призвів до фатального кінця, — урешті озвався він. — Під час окислення ціаніду натрію утворюється ціаністий водень, який за температури кипіння води є газ і випаровується разом з водою. А ціаністий водень — смертельна отрута і діє миттю.

— Чи не цей, власне, газ використовують, виконуючи смертні вироки на Заході? — перебив Дохені.

— Цей. І одержують його окисленням ціанідів. Отож Ральф проводив черговий експеримент у витяжній шафі, звідки вентилятор висмоктує майже всі випари, але навіть там мало б хоч трохи відгонити оцтом. Та цього разу, як зрештою ви й самі припустили, звичного запаху не було, і Ральф, мабуть, чи не подумав, що тут щось негаразд.

— Угу, — притакнув детектив.

— Але замість тікати, Ральф, напевно, інстинктивно нахилився до розчину і потяг носом, аби впевнитись, чи й справді не чути оцту. А от цього не повинен робити жоден хімік, якщо не знає, з чим має справу, чи поки не вжив надзвичайних заходів остороги. Ральф же, принаймні так мені здається, здивований ходом реакції, на мить забув про це.

— Отже, ви гадаєте, ніби Ральф нахилився до реторти і вдихнув випари?

— Гадаю, так. Голова його була всередині витяжної шафи, коли я знайшов його.

— І смерть була миттєва?

— Майже.

— Ну що ж. А скажіть-но, професоре, якщо я тут запалю, ми не злетимо в повітря наче пороховий погріб?

— Тепер такої небезпеки нема.

Дохені запалив сигару, і задоволення, в якому він так довго собі відмовляв, з'явилося на його обличчі.

— Тепер, професоре, даймо всьому лад. Отже, є молодик, який хоче використати ацетат натрію (чи не здається вам, що я вже розмовляю, наче хімік-професіонал), але чомусь цього не робить. Натомість сягає до полиці і бере звідти зовсім інший флакон. Ось як я тепер. — З цими словами Дохені простяг руку до флакона з ціанідом натрію, обережно взяв його і провадив: — Далі він ставить флакон сюди і бере з нього трохи порошку. До речі, як він це робить? Просто висипає?

— Ні, він послуговується шпателем, це така пласка металева лопатка. Потім ще треба зважити реактив у маленькому контейнері.

— Ну гаразд. Вважаймо, що він виконав певні дії. — Дохені поставив флакон на стіл біля витяжної шафи. Пильно глянув на флакон і перевів погляд на Брейда: — Чи так це було?

— Гадаю, так, — озвався Брейд.

— Це узгоджується з тим, що ви побачили, увійшовши до лабораторії? І ніщо не здалося вам дивним, недоречним?

Брейдові привиділося, ніби очі у детектива хитрувато зблиснули, але він вирішив, що це оманне враження, і тріпнув головою.

— Ні. А вам?

Дохені знизав плечима, пригладив ріденьке волосся:

— Загалом нещастя кояться всюди, але найчастіше в таких місцях, як тут, де на них аж напрошуються. — З цими словами він згорнув записничок, де робив нотатки, і сховав у внутрішню кишеню піджака.

— Сподіваюсь, можна буде завжди зв'язатися з вами при потребі.

— Певна річ.