Подих смерті

— Звичайно, — відказав Брейд, — якщо я знаю формулу структури нового компауда, то зможу зробити певні висновки щодо його властивостей.

— І щоразу ви не будете далекі від істини, чи не так?

— Гадаю, істотно не помилюся, за рідкими винятками, звісно.

— Отже, не помилитесь. Але, погодьтеся, це приходить з роками. Якесь чуття, що не піддається розумному поясненню…

— Може, й так, — трохи, повагавшись, погодився Брейд.

— Ну так ось, професоре. Я натомість уже чверть віку маю діло з різними людьми, як оце ви з хімікатами. За цей час життя дало мені такі знання про людину, яких не дасть ніяка школа. Я можу розпізнати щось незвичне в людській поведінці, подібно до того, як ви, скажімо, в хімікатах. Безперечно, інколи я помиляюся, стаю на хибний шлях, але здебільшого чуття мене не підводить, як, зрештою, і вас.

Брейд відчув, як посилюються його лихі передчуття і побоювання, але стримувався, сподіваючись, що детектив з якихось міркувань вирішив посіяти в його душі тривогу, тільки тривогу й нічого більше.

— Що ви маєте на увазі? — досить мляво озвався Брейд.

— Я хочу сказати, що під час нашої першої розмови у четвер я помітив деяку непослідовність у вашій поведінці.

— Що ж тут дивного? Вперше у житті я бачив труп людини, ще й до того — труп одного з моїх аспірантів. Звичайно, мені було моторошно.

— Он як? Що ж, професоре, з цим можна погодитись. Але гляньмо на справу з іншого боку. — Дохені повільно смоктав свою сигару, методично пахкаючи димом. — На мою думку, в хімії багато спільного з кухарством. Спочатку треба приготувати складові, потім змішати їх й або нагрівати, або дідько його зна, що з ними робити, вибачте за такий зворот. Певна річ у хімії все набагато складніше, але, як на мене, між кухарем на кухні та хіміком у лабораторії є багато схожого.

Отож, припустімо, що кухар наміряється приготувати торт. Йому потрібні борошно, молоко, яйце, хода і ще бозна-що. Він кладе все те на стіл, починає змішувати одне з одним у певній послідовності й у потрібній кількості, словом, робить усе, що належить. Але поки він порається, всі коробки та пляшки залишаються на столі. Хіба що пляшку з молоком кухар поставить назад у холодильник, але малоймовірно, щоб те саме вчинили з борошном чи, скажімо, з содою. Натомість він напевно не дотримуватиметься іншої, скажімо, отакої послідовності дій: принесе борошно, візьме скільки треба й віднесе назад, принесе молоко, віділлє скільки треба й віднесе пляшку назад у холодильник, принесе соду, візьме скільки треба й віднесе, і так далі. Ви зі мною згодні?

— Так. Але який це має стосунок до того, що сталося?

— Зараз поясню. Ваш аспірант теж щось готував і теж мав під час роботи додавати — (тут Дохені стрельнув оком на вийняту з кишені картку) — ацетат натрію, тільки дав замість нього ціанід натрію. Чому в такому разі флакона з ціанідом не було на столі біля Ральфового тіла? І як цей флакон знову опинився на полиці?

— Яке це має значення, де був флакон? — Брейд чудово усвідомлював яке, але хотів переконатися, чи цей кругловидий, неінтелігентний на вигляд поліцай, що раптом став таким небезпечним, теж розуміє значення цієї обставини.

— Можливо, — почав розсудливо Дохені, — й ніякого. Флакон, наприклад, міг бути на столі, й ви цілком машинально поставили його на полицю, коли знайшли Ральфа неживим. Просто поставили флакон на місце, цілком машинально, не замислюючись. Чи це було так?

Брейд відчув пастку. Тепер він не смів сказати неправди.

— Ні, — відказав коротко.

— Або ж цей хлопець просто мав таку вдачу, що міг учинити щось несумісне зі здоровим глуздом. Скажімо, відсипав трохи порошку, відніс флакон назад і тільки тоді взявся до подальшої роботи. Крім того, ще в четвер я побачив у закутку його шафи, за великими колбами та мензурками, невелику порожню посудину зі слідами якогось порошку, тож і подумав, що цей тип, мабуть, не належав до акуратистів. Все це видалось мені дивним, ось чому я й поставив таке запитання.

Брейд сидів, стиснувши губи, й мовчав.

Тим часом Дохені вів далі:

— Мушу визнати, це насторожило мене. Я взяв флакон з отрутою, поставив його ось сюди, на Ральфів робочий стіл, потім звернувся до вас із запитанням, чи не видалось вам щось дивним за тих обставин. Я не тільки сподівався почути ствердну відповідь. Я був певен, що ви майже вигукнете: «Ой! Як же могло статися, що флакон стоїть на полиці, а не на Ральфовому робочому столі?!» Але ви цього не зробили, професоре. Ще й від того більше, моє запитання явно збентежило вас. І тоді я сказав собі: Джеку, тут щось негаразд. Цей професор надто добрий фахівець, щоб не розуміти очевидного. Тепер вам ясно, що я мав на увазі. Ви знаєте хімію, а я знаю людей.

— Дідько б його вхопив, — люто вигукнув Брейд, — але ж я був такий пригнічений, що просто не міг мислити логічно.

— Я теж так спочатку подумав, професоре. Але справа видалась мені надто незвичною, і я вирішив усе-таки розпитати людей з вашого оточення, перш ніж закрити її. І знаєте, про що я довідався? По-перше, мені сказали, що ацетат контактує з поверхнею ложечки, якою того набирають, зовсім інакше, ніж ціанід. Це справді так, професоре?

Знову Брейд завагався і знову не наважився збрехати.

— В певному розумінні так, — підтвердив він.

— А ще мені сказали, ніби цей Ральф був такий акуратний і уважний, що ніхто навіть не уявляє, щоб він міг допуститися такої грубої помилки. Ви згодні з цим, професоре?

— Він був уважний працівник.

— Ну що ж, професоре, — добродушний усміх не сходив з рум'яного лиця Дохені, — ви були такі пригнічені, що не могли сказати мені чогось подібного? Ви навіть не спромоглися сказати, що хлопець просто не міг переплутати флаконів — ні за яких обставин. Більше того, ви ж мали понад два дні, щоб заспокоїтись, прийти до тями. Зателефонувати мені: «Знаєте, Дохені, я дещо забув вам розповісти». Отож мені здається, що перше, досить дивне враження, яке ви справили на мене, було слушним.

— Аж ніяк, — у раптовому нападі гніву заперечив Брейд, — тільки й того, що я не повідомив про всі ці речі. Але ж я не детектив. Більше мені сказати нічого.

Дохені похитав головою.

— Так. Я можу погодитись, що воно не зовсім слушне — але не більше. Бо, попри пригніченість і хвилювання, ви чомусь не забули нагадати, щоб я повернув Ральфів ключ від лабораторії. Пригадуєте?

— Так, пам'ятаю.

— То чому ж ви зразу попросили повернути ключа? Адже можна було подзвонити, чи зайти до нас другого дня, щоб особисто забрати його, чи навіть залишити його нам — гадаю, ви ж маєте свій ключ від лабораторії. Але ви попросили повернути ключа. Чому?

Брейд обурився.

— Так сталося, що ця думка чомусь прийшла мені в голову. Ніякої певної причини не було. Звичайна випадковість. — (О боже, подумав Брейд, тільки цього мені бракувало. Я й сам не знаю, чому тоді згадав про ключа.)

— Добре, добре, — Дохені заспокійливо підвів дебелу долоню.

— Може, так воно й було. Я не наполягаю. Просто я повинен розважити, а чи нема якогось іншого пояснення. Така вже у мене робота — розглядати різні варіанти. Може, ви не дуже бажали, щоб хтось заходив у лабораторію без вашого відома. А може, вас просто нервувало, що ключ потрапив до рук поліції. — Шапка попелу на кінці сигари виросла настільки, що Дохені урвав, обережно струснув сигарою над попільничкою і закінчив думку: — Я лише прикидав.

Нараз Брейд відчув, яку зробив помилку, пропустивши ленч. Голодний шлунок та запах сигарного диму зробили його майже хворим і притупили думку.

— Запевняю, я не мав таких намірів, — промовив він.

— А я все-таки вирішив перевірити. Надто багато дивного було у вашому поводженні. Тож, попрощавшися з вами, я трохи ще повештався надворі. Незабаром у вікнах лабораторії з'явилося світло і не гасло довгенько. Ви провели там ще добру годину після мого відходу. Переконавшись, що ви вже пішли, я попросив своїх хлопців принести ключа й, повернувшись до лабораторії, знайшов там сліди вашої роботи. На столі видніло кілька флаконів з хімікатами, яких при мені не було. І стояли якісь маленькі колби з порошком.