Чорні дияволи

Обидві торпеди відійшли од човна майже одночасно і лягли на курс. Їх ніби притягували до себе далекі вогні Варненського порту. Озирнувшись, Нечай побачив командира човна.

Та ось уже й човен зник у темряві.

Торпеди йшли паралельно до берега. Троян на своєму «Дельфіні» трохи вирвався вперед.

Уже давно Нечай не бачив такої кількості вогнів. Вони сяяли, переливалися, мигтіли… Навіть небо над містом і бухтою було визолочене жаром. Під цим небом, здавалося, не мали поняття про війну. Але чому ж тоді біля входу в порт снують катери? І навіщо вони час від часу скидають глибинні бомби?..

Війна була і тут, під цим веселим золотавим небом. Вона нагадувала про себе знову й знову глухими вибухами бомб і кинджальним спалахом прожекторів, і Нечай, зрозумівши це, вирішив вести торпеду на малій швидкості, майже по самій поверхні моря. Він був напоготові.

Вода сягала йому тільки до пояса.

Спочатку Нечая турбувало тільки те, щоб не випустити з поля зору Ігорка і Трояна, голови яких раз по раз зникали у хвилях. Він намагався не відставати од них. Та потім його увагу привернули катери. Вони вже наближалися.

Та йому пощастило уникнути зустрічі з ними. Досить було Нечаєві плавно натиснути на підойму, як торпеда одразу ж пішла під воду. П'ять метрів, вісім, десять… Орієнтуючись по компасу, Нечай спрямував свого «Дельфіна» туди, де, за його розрахунками, мав бути вхід-у Варненський порт. Тільки б не наскочити на міну! А сіткове загородження вони подолають, повинні подолати.

За даними розвідки, як повідомив командир підводного човна, Варненський порт мав два входи. Лівий був постійно перегороджений бонами, сітками і мінами. Другий, правий, перебував під неослабним наглядом. Це біля нього цілодобово патрулювали швидкохідні катери. Це його освітлювали промені прожекторів, старанно обмацуючи море, вихоплюючи з темряви то риболовні сейнери, що нерухомо застигли на зовнішньому рейді і підтримували трос протичовнової сітки, то сторожові катери, які нишпорили вздовж неї. І хоч Нечаєві хотілося темряви (здавалось, — саме в ній порятунок), він усе-таки скерував торпеду праворуч. Краще вже мати справу з прожекторами, ніж з мінами. Якщо в темряві ненароком наскочиш на таку холодну дурепу — одразу підеш на дно.

Щільна темрява підводного царства давила на плечі, притискала до сідла. Вода охолодила руки і груди. Але Нечай майже не відчував цього. У нього вистачало інших турбот. Перед ним таємниче світилися циферблати приладів. Довге тіло «Дельфіна» дрібно тремтіло. Треба було не тільки керувати торпедою, але й регулювати редукційним клапаном доступ повітря, про що нагадував їм перед розлукою Микола Сергійович. Інакше задихнешся.

Іноді він прислухався до власного дихання. Воно здавалося йому надто гучним.

Та ось сторожові катери залишилися начебто позаду.

Торпеда мчала далі.

А що це попереду? Він зрозумів, що то сітка. Вона була так близько, що можна навіть поторкати руками. Освітивши її ліхтариком, Нечай подумав, що йому повезло. Це була всього-на-всього рідка протичовнова сітка. Але що торпеда, порівняно з підводним човном? Голка… «Дельфінові» не важко було проскочити через будь-яке вічко.

Уже по той бік сітки, в порту, Нечай глянув на годинника. Пора! Треба було спливати. Він подумав, що Ігорок і Троян теж, напевно, уже проскочили. Було домовлено, що Троян спливе рівно о 22 годині 45 хвилин.

Виринувши з води, Нечай озирнувся навсібіч. Просто над ним нависала висока корма якогось корабля. За сотню метрів темнів силует другого транспорта. Довгий, вугільно-чорний…

Ховаючись за бочку, на яку був заведений якірний цеп, Нечай ледве прочитав напис на рубці транспорта: «Родопи». Пригадав, що є такі гори на Балканах, він учив це ще в школі.

Ні на цьому транспорті, ні на інших кораблях не підозрювали про небезпеку. Судна освітлені. Відблиски ілюмінаторів були розкидані мідними п'ятаками по маслянисто-чорній воді.

Прикинувши на око водотоннажність транспорта, Нечай подумав, що в ньому не менше дванадцяти тисяч регістрових брутто-тонн. Оце так здобич! І одразу ж замружився, втягнув голову в плечі. На якусь мить його засліпив береговий прожектор. Невже помітили?.. Здалося, ніби не легкий прозорий промінь, а важку колоду опустили йому на голову, і ця колода приголомшила його.

Але вже наступної миті промінь прожектора вперся у борт транспорта, і ніч навколо Нечая стала ще темніша. Пронесло!.. Він полегшено зітхнув. Поступово очі звикли до непроглядної пітьми.

Тоді він подумав про Трояна. Де він?..

Та скільки не вдивлявся в ніч, Трояна ніде не знаходив. Ігорка і Трояна не було ні за цим транспортом, до якого підплив Нечай, ні за другим, що стояв на деякій відстані од першого. Вони, напевне, орудували в іншому місці.

Тут, у порту, Нечай намагався вести торпеду майже нечутно. «Дельфін» підкорявся і хотілося вірити, що вони успішно виконають завдання. Інакше не може бути.

Відчувши на своєму плечі руку Сені-Сенечки, Нечай оглянувся. Ну, що там іще?.. Він побачив якийсь круглий предмет, що погойдувався на хвилях. Невже це голова Гришки Трояна?

Та вже за якусь мить Нечай зрозумів, що помилився. Це була навіть не куля, а металевий диск. За десять метрів од нього погойдувався ще один такий диск, за ним — третій… Усі вони, виявилося, були насаджені на залізні штанги. Міни!..

То були німецькі «Теллермінен», про які Микола Сергійович теж попереджав. А ще він казав їм про берегові міни «Мерстен» типу «А». Підпливи ближче й одразу побачиш детонатор. Тільки він, Нечай, не з цікавих. «Приємно було познайомитися здалеку», — як сказав би Кость Арабаджі.

Навіть тепер він чомусь весь час згадував то Гасовського, то Костя… Чи не тому, що відчував свою провину перед Костем? Адже Кость міг би зараз сидіти на місці Сені-Сенечки. Міг би, якби Нечай захотів цього. А тепер… Кость вразливий, це всі знають. Дивак! Ніби Нечай міг вчинити інакше. Він ніскілечки не шкодував, що поруч з ним Сеня-Сенечка. Але… припинити розмови, як знову ж таки сказав би Гасовський. Пора!.. Гришка Троян, певне, не марнує часу.

Але Трояна не було видно.

Тоді Нечай зосередився на іншій думці. Треба знайти підходящу ціль. Якийсь транспорт. Якомога більший. Хоча б ті ж «Родопи». Але хто міг відповісти на запитання: що є в трюмах цього транспорта! Де гарантія того, що там не консерви, а снаряди? Ризикувати Нечай не мав права. Коли вже торохнути, то торохнути. Щоб аж небу жарко стало, тільки так.

Діяти треба було напевне, і він відмовився од думки підкласти вибухівку під транспорт.

Їм потрібен танкер! Тоді палаюча нафта розіллється по всій бухті, вогонь перекинеться на транспорти… Він уявив собі цю картину. Але як визначити, де танкер, коли темно, хоч око виколи? Адже часу мало, зовсім мало.

Йому захотілось якомога швидше позбутися вибухівки і живим вибратися з порту. От і Сеня-Сенечка, мабуть, теж не розуміє, чого він, Нечай, зволікає. Чого там думати! Та він примусив себе не поспішати, стримав нетерплячку. Не для того вони забилися в це німецьке пекло, щоб влаштувати холодний фейерверк. Він уже знав, що німців дурничкою не візьмеш. Їх треба бити в саме серце.

Отже, потрібний танкер, тільки танкер…

Нарешті він знайшов те, що шукав. Сумнівів не могло бути. Ще один рух підойми, і «Дельфін» знову слухняно йде під воду. Обернувшись до Сені-Сенечки, Нечай подав знак, що пора починати.

Кіль танкера майже діставав замуленого дна. Видно, ця стара посудина пройшла по морях-океанах багато тисяч миль. Скільки всякої погані було на її крутих боках! Нечай провів рукою по ослизлому залізу і подумав, що доведеться розчистити місце для вибухівки, нічого не вдієш. Зате це був танкер.

Вони приступили до роботи. Розчистили місце для магнітів, потім обидва підковоподібні магніти прикріпили до корпуса танкера і прив'язали до них шкіряні ремені. Холодний піт заливав Нечаєві очі. Відчував, як гупає у скронях кров. Лише кисень, що надходив з балонів, освіжав його. Та ще додавало сили усвідомлення того, що все йде гаразд. Мабуть, він ніколи ще не був такий спокійний, обачливий, як зараз.