Полонені Білої пустелі

— Іти слідом за мною я вам забороняю, — сказав на завершення Деніказі. — І якщо ви помітите ескімосів, то мій наказ вам тікати звідси щодуху на південь, тікати так, наче сам злий дух Вендіго переслідує вас.

Коли вождь і п'ятеро його супутників залишили табір і їхні каное перетворилися на чорні цяточки на поверхні озера, Джеймі висловив свою думку Авасінові.

— Ми пообіцяли, що не попливемо слідом за ним, але це не означає, що ми не маємо права самі шукати оленів. В усякому разі я не збираюся стовбичити тут цілих шість днів, споглядаючи отих чіпевеїв!

Авасін рідко сердився. Та цього разу він розлютився не на жарт.

— Іноді ти мелеш дурниці, мов дитина! — вигукнув він. — Ну, що ти знаєш про цей край? Нічого! А Деніказі знає його, як свої п'ять пальців! Ти мов та лисиця, що залізла в пічку, аби подивитись, чи вона гаряча, — і там спеклася!

Зрозумівши, що Авасін і справді обурюється, Джеймі змінив тему розмови. Але рішення свого не змінив.

— Давай підемо пополюємо трохи, — запропонував він наступного дня. — Куди-небудь недалеко — може, хоч якусь качку підстрелимо.

Авасін погодився й пояснив, куди вони йдуть, двом чіпевеям, що залишилися з ними. Це були ще зовсім молоді індіяни — років по двадцять, не більше. Страшенно ображені тим, що Деніказі не взяв їх з собою, вони цілісінький день сиділи похнюплені коло вогнища.

Та коли хлопці повернулися, чіпевеї зустріли їх радісними вигуками. Ще б пак: Джеймі підстрелив двох білих куріпок, а Авасін — третю. Індіяни скучили за свіжим м'ясом, і хлопці віддали їм по цілому птаху.

По обіді всі четверо сіли коло вогнища, вперше за багато днів почуваючись ситими. Як на чіпевея, Теліє-квазі був вельми балакучий хлопець, і Авасін умовив його розповісти яку-небудь історію.

Коли Теліє-квазі робив паузу, Авасін перекладав його слова Джеймі, якого особливо цікавили легенди про цей край. Молодий чіпевей розповів про мисливця, який побачив на снігу сліди злого духа Вендіго. Джеймі спитав, де це сталося.

Теліє-квазі вказав кудись на північ, на річку Казон.

— Напевне я цього не знаю, — відповів він, — але люди кажуть, що десь біля Великої Кам'яниці, на відстані одноденної подорожі звідси.

— А що це за Велика Кам'яниця? — відразу зацікавився Джеймі.

— Я її не бачив, — сказав Теліє-квазі, — але кажуть, ніби на березі Казон-ді-зі стоїть дім, збудований з великих каменів. Виглядом своїм він нагадує дерев'яні хатини, що їх споруджують білі люди, але віком куди старіший за будь-яку білу людину. В стародавні часи він правив за межу між нашими землями й країною ескімосів. Ніхто не знає, як давно його збудовано й чиїми руками.

Коли хлопці лежали під ковдрами того вечора, Джеймі прошепотів:

— Авасіне, давай поїдемо подивимось на той кам'яний дім!

Авасін уже знав, що почує ці слова, і мав на них готову відповідь.

— Ні! — відказав він твердо. — Якщо ми й поїдемо кудись, то назад, на південь — коли мине шість днів. Отож забудь про нього.

— Охо-хо, — зітхнув Джеймі. — Ну, що ж, будемо сподіватись, що олені з'являться завтра.

6. Нічийна земля

Проте ні наступного, ані другого дня олені не з’явилися. Хлопці спробували зайнятися рибальством, але, просидівши кілька довгих годин на березі озера, так нічого й не впіймали. Вони обійшли кілька миль у пошуках дичини, але також безуспішно — тундра наче вимерла. На третій день навіть Авасін втратив спокій.

Того дня по обіді обидва чіпевеї пішли полювати й довго не поверталися. Хлопці повечеряли вдвох. Коли сонце схилилося до обрію, Джеймі допив свій чай і сказав:

— Я піду перевірю сіть. Може, впіймалась якась рибка на сніданок.

Він несквапно спустився до каное, швидким рухом перевернув його й наполовину спустив у воду. Насвистуючи, він кинув на дно весла, а потім, вибравши мить, коли Авасін дивився кудись убік, блискавичним рухом підняв дві згорнуті постелі, що доти лежали на землі під човном, і сунув їх під сидіння. А тоді, наче нічого й не було, закинув за плече рушницю, сів у каное й відштовхнув його від берега. Відпливши на кілька футів, він покинув веслувати й гукнув до Авасіна:

— Май на увазі, я повернуся не зразу! Бо спочатку попливу подивлюся на той кам'яний будинок, а потім уже огляну сіть!

Авасін впустив з рук їхній чайник і збіг береговим схилом до води.

— Джеймі! — закричав він. — Джеймі, вертайся зразу ж! Ти ж не зможеш проплисти цією річкою сам один!

Все ще тримаючи весло на колінах, Джеймі з усмішкою відповів:

— А я й не збираюся плисти сам один!

Авасін зрозумів, що його покладено на лопатки, і в душі зрадів з цього. Правду кажучи, йому не менше, ніж Джеймі, кортіло обстежити низ річки, хоч він і заглушав у собі це бажання, бо був обережніший і розумів, що вся відповідальність за їхню долю лежить на ньому одному. Але цього разу він нічого не міг удіяти.

— Ну, гаразд! — крикнув він. — Я попливу разом з тобою!

Джеймі сміючись підвів каное до берега.

— Ладен закластися, що ти хочеш побувати там не менше, ніж я!

— Можливо, — відповів Авасін. І по паузі додав: — Але нам треба залишити якийсь знак чіпевеям.

На березі, в тому місці, де вони тримали каное, була невеличка піщана обмілина, і Авасін накреслив на ній стрілу, що вказувала на північ. Поряд з нею він склав маленьку купку камінців, що обрисами віддалено нагадувала будинок. Під стрілою він двічі накреслив у всьому світі вживаний символ дня — кружечок-сонце з рисками-променями — мовляв, нас не буде два дні. Потому він сів у каное.

Казон — одна з наймогутніших річок канадської Арктики. Під швидкоплинною поверхнею її таїться потужна сила, що не скоряється слабким м'язам людини. Подорожуючи за течією цієї ріки з озера Казба, хлопці не відчували страху перед нею, бо з ними пливли люди, що знали її буйну вдачу й уміли пристосуватися до неї. Але тепер з ними нікого не було, і у вечірніх сутінках велична ріка навівала на них благоговійний трепет.

Вода Казону була чорна й важка, і хлопці всім єством своїм відчували напругу течії, що немовби передавалася їм крізь дно човна. Здавалось, їх везе на своїй спині якесь гігантське доісторичне чудовисько.

Хлопці не годні були визначити, на яку відстань віддалилися вони від стоянки чи з якою швидкістю пливуть. Низькі береги линули повз них, немов безформні маси темних хмар. Так минуло, либонь, кілька годин, впродовж яких хлопці напружено — і марно — чекали, що річка от-от змінить, нарешті, свій настрій, вповільниться й полагіднішає. Нарешті Джеймі проказав, чи, радше, прошепотів, немов побоюючись голосом своїм порушити ту сплесками хвиль напоєну тишу:

— Ми пропливли вже, мабуть, хтозна-скільки миль. Може, станемо на ніч?

Авасін похитав головою.

— Ні. Ще рано, — відповів він.

Каное мчало далі, й темрява густішала. І раптом чутким слухом своїм Авасін розрізнив слабкий звук, що враз примусив його насторожитися. Прислухавшись, він знов почув цей тихий і далекий гомін і цього разу збагнув, яку небезпеку він віщує.

— Пороги! — скрикнув він і аж зігнувся, щосили налігши на весло, аби завернути каное до берега, що невиразно бовванів у нічній темряві. Джеймі теж одразу почав загрібати короткими, рвучкими рухами, — так веслують лише при нагальній потребі. За кілька секунд під носом каное зашаруділи прибережні камінці, Джеймі вискочив у холодну воду, що сягала йому до колін, і витяг човен на безпечне місце. Потім хлопці вилізли стрімким схилом на берег.

Коротка полярна ніч уже кінчалася. Небо на сході сердито червоніло, а зірки бліднули й щезали. Хлопці рушили берегом за течією. З розколини в камені — мало не з-під їхніх ніг — вискочив і тінню майнув геть песець. Та вони не звернули на нього уваги. На думці в них було зараз інше — бистрінь, гуркіт якої гучнішав, що ближче вони підходили до порогів. Навіть у півтемряві раннього світанку вони ясно бачили широкий розлив бурхливої білої піни в тому місці, де вода, розірвана й розлютована невидимими скелями, скипала з грізним, гнівним ревінням.