Полонені Білої пустелі

— Знаєш, такого страху я ще ніколи в житті не зазнавав, — казав він. — Весь час лежав і думав, що краще було б, якби я помер. Ну, та все це тепер позаду і більше не повториться. В усякому разі, нічого гіршого за те, що було, нас спіткати вже не може.

Тут Авасін уже не витримав і порушив свою мовчанку.

— Може, — промовив він. — І вже спіткало. Ми залишилися без харчів, Джеймі. Собаки виголодались, поки ми хворіли…

Ця новина приголомшила Джеймі, і кілька хвилин він мовчав, не знаючи, що сказати. Думки плутались в його голові, та потім із цього сум'яття почала викристалізовуватися одна ідея. Вона була така проста й така очевидна, що він навіть здивувався, як це вона не спала йому на думку раніше. З усього того, що його навчило життя, це була, либонь, найцінніша наука, але, щоб засвоїти її, Джеймі довелося спершу зазирнути в очі смерті. Йому потрібен був час обміркувати свою ідею, але спочатку він зробив усе, щоб заспокоїти Авасіна.

— Ну, що ж, — сказав він якомога бадьоріше. — Це не так уже й страшно. Просто нам доведеться повернутись до Затишної Полонини. Ми відійшли од неї миль на тридцять-сорок, отже дорога назад забере в нас не більше двох днів.

Авасін ураз повеселішав.

— Атож, це єдиний наш вихід, — підхопив він. — Я теж вважав, що нам треба повертатися, але думав, ти не схочеш… Я радий, що ти зрозумів це.

На цей час Джеймі встиг всебічно обдумати свою ідею й готовий був поділитися нею із своїм другом.

— Так, ми повернемося, Авасіне, — сказав він, — і залишимося в Затишній Полонині. Залишимося там, скільки треба буде. Я дістав добру науку і добре її засвоїв. Поки ми пристосовувалися до тутешньої природи й не ішли проти її законів, усе було гаразд. Та коли ми вирушили на південь, то тим самим кинули виклик усій Арктиці, переоцінивши свої сили. Ми рушили напролом, а тундру пробоєм не пройдеш. Тим-то наше щастя, що ми ще й досі живі!

Авасін пильно подивився приятелеві в очі.

— Я не думав, що ти зрозумієш це, Джеймі, — сказав він нарешті. — Білі люди, як правило, цього не розуміють. Вони вважають, що можуть узяти Арктику голіруч, що вона скориться їм без опору. Багато хто з них зрозумів згодом, що помиляється, але зрозумів це надто пізно, коли вже нікому було про це сказати. Мій народ ставиться до Барренленду інакше, його ставлення важко передати словами, але ти, напевно, вже розумієш його. Якщо ти борешся проти самого духу півночі, то неодмінно зазнаєш поразки. Якщо ж ти поважаєш його закони, то він сам дбає про тебе.

В устах Авасіна це була надто довга промова, та коли він скінчив її, обидва хлопці вперше за багато тижнів почулися щасливими. Обидва зітхнули з полегшенням і неначе глянули на світ новими очима. Тепер вони ладні були повернутися до маленької хатинки в міжгір'ї й відмовитися від нерозважної й смертельно небезпечної спроби накинути власну волю Барренлендові.

Решту дня вони провели в своєму самотньому наметі посеред безмовної тундри. Джеймі дбайливо зібрав усе м'ясо, розкидане навколо санок. При половинному раціоні його мало вистачити на два дні. Авасін тим часом узяв дві широкі стрічки сириці по два фути завдовжки й прорізав у них вузькі отвори для очей. Обв'язані круг голови, ці стрічки з прорізами мали правити за захисні окуляри.

Коли настала ніч і на небі зійшов півмісяць, хлопці запрягли собак і вирушили на північ — до своєї хатини.

Ніч була тиха, безхмарна й морозна. Півмісяць завис низько над обрієм, заливши безмежні обшири блакитним сяйвом. Хлопці повільно простували за санками, і подеколи то Джеймі, то Авасін сідав на них і їхав якийсь час, бо обидва все ще були слабкі після триденної хвороби — снігової сліпоти.

Посеред ночі на небі спалахнуло всіма кольорами веселки північне сяйво. Зелені, жовті й рожеві завіси пломеніли над виднокругом, і Джеймі здавалося, що він чує легкий шурхіт, наче хтось ходить у шовковій сукні.

Авасін теж почув цей звук, спочатку зачудувався, та потім збагнув його значення, і обличчя його враз спохмурніло. Обернувшись до Джеймі, він сказав:

— Хоч ми з тобою й склали зброю, та війна ще не скінчилася. Те, що ми чуємо, — це вітер!

Джеймі зразу ж пригадалися хурделиці, що ревли над Затишною Полониною впродовж минулих тижнів.

— В такому разі тут нам не можна залишатися, — сказав він стривожено. — Адже в нас немає дров і харчі кінчаються.

— Може, гора дасть нам якийсь захисток, — відповів Авасін.

Собаки теж почули наближення снігової бурі, і їх не треба було підганяти. Хлопці побігли слідом за санками, що несамовито підстрибували на горбках та кучугурах.

Пробігши з півгодини, хлопці змушені були зупинитись і перепочити. Собаки стривожено й нетерпляче скавучали, а слабкий, далекий шурхіт дедалі наростав і тепер уже нагадував віддалений гуркіт водоспаду. Сірі хмари закрили місяць, північне сяйво зблякло й поступово щезло. Темрява згустилася так, що вже важко було вгледіти, що лежить попереду.

Коли санки знову зрушили з місця, над тундрою вже знявся легенький вітерець, і температура почала різко падати. Авасін механічно відзначив у думці напрямок вітру, бо він знав, що незабаром цей напрямок стане єдиним його орієнтиром.

Відпочиваючи кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин, хлопці просувалися на північ. Вітер дужчав, завивав дедалі гучніше, і в такт його поривам дедалі гучніше калатали хлоп'ячі серця. Пурга поволі набирала сили, крижане повітря вже обпікало шкіру, хлопцям довелося насунути каптури аж на брови. От і сніг почав злітати із западинок і вихоритися над кучугурами в примарному танку привидів. Хутряні облямівки каптурів взялися густим інеєм.

Морок зробився майже непроглядним. Авасін пішов уперед, щоб вести за собою собак. Він віддалився всього на кілька кроків, але Джеймі вже не бачив його. Хоч Джеймі йшов впритул за санками, вони раз у раз ніби розчинялися в темряві, і нарешті він прив'язав себе до них сирицевим ремінцем. Хлопець поточувався від утоми і тільки ціною неймовірних зусиль тримався на ногах.

Вітер ревів тепер на повен голос. Не застережливий рокіт, а лютий, грізний крик вихоплювався з темряви. Ось він перейшов в оглушливе, страхітливе завивання.

Почалася пурга.

25. Пітюк

Світ перетворився на хаос — хаос, в якому волаючи вирували вітер і сніг. Авасінові перехопило дух, він зупинився й обернувся спиною до вітру, а собаки уткнулися носами йому в коліна. За мить до нього, спотикаючись і тримаючись за санки, підійшов Джеймі.

— Треба отаборитися! — вигукнув Джеймі у вухо приятелеві.

— Не можна! — крикнув у відповідь Авасін. — Тут ми замерзнемо на смерть! Треба йти туди! — він вказав на схід. — Тоді вітер буде збоку!

Тепер обидва хлопці вхопилися за упряж Еюскімо і, поточуючись, завернули на північний схід. Десь там попереду, за їхніми розрахунками, височіла гора Ідтен-сет, і під нею, між її кам'яними плечима, вони сподівалися знайти захисток. Це була єдина їхня надія на порятунок. Вибору вони не мали — мусили тільки йти вперед і вперед, бо зупинка у відкритій тундрі означала неминучу смерть.

Сніг бив їх як шротом, виття пурги оглушало хлопців. Джеймі й Авасін утратили лік годинам; вони брели, спотикалися, падали, знов підводилися й тяглися далі.

Нарешті Джеймі впав в останній раз. Він спробував був звестися на коліна, не зумів і, збайдужілий до всього, знов простягнувся на снігу, відмовившись од подальших спроб.

Авасін розпачливо поторсав його за плече.

— Вставай! — крикнув він. — Ти помреш, якщо лежатимеш!

Джеймі не відповів. Приємна дрімота теплом розливалася по його тілу, витісняючи холод. Він поринав у сон і вже бачив себе вдома, там, далеко на півдні, і хтось дбайливо укривав його в теплому ліжку. Хто саме? Він не знав, та й не хотів знати. Ліжко було таке м'яке, таке вигідне, і йому так хотілося спати…

На мить Авасіна пойняв відчай, та він усе ж зберіг самовладання. Зібравши залишки сил, він спромігся підняти Джеймі на санки й загорнув його в спальні мішки. Потім, долаючи опір вітру, пробрався до Еюскімо й знов розпочав свій нерівний двобій із бурею.