Полонені Білої пустелі

Гори, що захищали Затишну Полонину, приймали головний удар на себе, але навіть у цьому міжгір'ї людина не годна була б витримати натиску хуговію. Вітер завивав над гребенями довколишніх гір, неначе хор демонів, випущених з пекла. Хлопці незабаром переконалися в тому, що їхнє житло не зігрівається. Їм довелося перекрити вентиляційний тунель, прокопаний у долівці, і витратити годину на те, щоб заново законопатити щілини її стінах мохом з своїх матраців.

На щастя, вони мали достатній запас дров для боротьби з холодом, що різко посилився, сягнувши тридцяти чи сорока градусів нижче нуля. Виручав їх і каганець, що розвіював принесену хугою темряву.

Їхні гарячкові зусилля не пішли на марне: в хатині знов зробилося затишно й майже тепло. Хлопці посідали й почали прислухатися до завивання пурги та стогону смерекового гілля.

— Уявляєш, що б з нами зараз було, якби ми залишилися в Таборі Кам'яного Іглу? — сказав Джеймі, здригаючись від самої думки про це.

— Бр-р, не хотів би я зараз бути там, — відповів його приятель. — Навіть подумати страшно. Але тут цю хугу можна пересидіти, вистачило б тільки харчів і дров. І щодо одного принаймні ми можемо бути певні — за такої погоди жодна росомаха не поткнеться до нашої схованки!

Протягом цілого наступного дня й ночі пурга лютувала не вщухаючи. А другого ранку вона вже давалася взнаки: хлопці втратили спокій, безнастанне завивання вітру почало; діяти їм на нерви. Джеймі почувався так, наче потрапив у сніговий обвал, який відрізав його від цілого світу; він не міг і кількох хвилин всидіти на одному місці.

— Слухай, нам треба придумати собі якесь заняття! — раптом вигукнув він. — Од такого безділля можна з глузду зсунутися. Якби ми мали якісь книжки чи ігри, то нам було б легше…

Авасін, який тим часом шив нову пару мокасинів, скинув на нього очима.

— А чому б тобі не спробувати змайструвати лук і стріли? — запропонував він.

Джеймі зрадів. Це була гарна ідея: і розвага для думок, і справжня проба його кмітливості. Коло дверей на долівці лежали з півдесятка тонких смерекових стовбурів, що їх хлопці заготовили для санок, але так і не використали. Джеймі підніс їх до вогнища й оглянув кожну окремо. Свій вибір він зупинив на ладній палиці шість футів завдовжки і два дюйми завтовшки, що не мала великих сучків.

— А ти знаєш, як робиться лук? — спитав Авасін.

— Сам я їх ніколи не робив, але стріляв з них у школі — у нас був гурток лучників, — відповів Джеймі. — А ти хіба не знаєш як?

Авасін ніяково похитав головою.

— Розумієш, — пояснив він, — мої одноплемінники не користуються луками вже років п'ятдесят — відтоді, як у них з'явилися рушниці. Іноді ми, хлопці, граючись, робили їх, але нічого путящого в нас не виходило. Чи ж не смішно, що ти знаєш, як їх роблять, а ми — забули?..

— Я не казав, що знаю, — обережно відповів Джеймі. — Але спробувати можу.

Непередбачена обставина завадила йому, однак, зразу ж приступити до роботи. Раптом у спину йому вдарив струмінь холодного повітря. Обернувшись, хлопець побачив, що Отанак з насолодою жує жмут моху, що його він висмикнув із щілини в стінці. Вітер увірвався в щілину, і в хаті зразу ж стало холодніше.

Джеймі схопився з місця, сердито гримнув на оленятко й підбіг до стінки, щоб заткнути щілину. Отанак відскочив убік, і за мить залунав Авасінів сміх. Обернувшись, Джеймі побачив, як оленятко весело висмикує жмуток моху з протилежної стінки.

Навіть Джеймі не зумів стримати усмішки. Оленятко рішуче відмовлялося виходити в пургу надвір, і, цілком природно, його почав дошкуляти голод. Тепер воно краєчком ока пустотливо поглядало на хлопців, чудово розуміючи, що бешкетує, і водночас немовби кидаючи виклик — ану, мовляв, спробуйте зупинити мене!

— Видно, нам доведеться або нагодувати тваринку, або замерзнути на смерть, — сказав Авасін. — Комусь треба буде поступитися своїм матрацом.

— Що ж, розіграй, — відповів Джеймі.

Взявши один з мідних гостряків, він нашкрябав на одному його боці риску й підкинув у повітря, як монету.

Виграв Джеймі, і через кілька хвилин Авасін уже сумно споглядав, як оленятко ласує м'яким мохом, що правив досі Авасінові за матрац.

Тепер, коли Отанак заспокоївся, Джеймі знову взявся до роботи.

Орудуючи топірцем, він обстругав палицю, довівши її до півтора дюйма в центрі й пів-дюйма на кінцях. Зовнішню поверхню майбутнього лука хлопець зробив пласкою, а внутрішню залишив округлою, отже лук мав півкруглий переріз. Закінчивши чорнову обробку, він поклав топірець і почав стругати ножем, звертаючи особливу увагу на те, щоб обидва кінці лука мали однакову грубизну та довжину й урівноважували один одного. Наостанку він гладенько вишарував лук уламком пісковика.

Ця робота забрала в нього майже цілий день, і він так захопився, що зовсім забув про ревіння хуговію.

Після вечері Джеймі зробив зазубні на кінцях лука і, уперши один його кінець у долівку, наліг на другий, аби перевірити пружність. Лук зігнувся куди легше, ніж Джеймі сподівався, і хлопець втратив рівновагу. Розлігся різкий тріск, і Джеймі сів на долівку поряд з луком — поламаним на дві рівні половини. Прикро вражений, хлопець мало не заплакав.

— Зелена смерека не дуже підходить для лука, — сказав Авасін, щоб хоч трохи втішити свого друга. — У нас, по-моєму, їх робили з берези чи якогось іншого дерева, що росте на півдні. Але з смереки його теж можна було б зробити, коли б ми придумали якийсь спосіб, щоб зміцнити її.

— А, чорт його бери! — відповів Джеймі.

Та незабаром у ньому знов заговорили впертість і самолюбство, і, лягаючи спати, він уже обмірковував Авасінову ідею, бо знав, що завтра повторить спробу.

На третій ранок пурга трохи послабшала, хоча й не настільки, щоб можна було вийти надвір. Джеймі заходився обстругувати нову палицю на лук, а його приятель замислено стежив за його роботою. Авасін тримав у руці обривок міцного сухожилля, яким він допіру зшивав мокасини. Думаючи про щось інше, він машинально напнув його. І в ту ж мить йому сяйнула думка…

— Джеймі, — раптом заговорив він, — я, здається, щось придумав. Пригадую, я чув колись, що чіпевеї роблять свої луки із смереки — інших-бо дерев вони не знають — і зміцнюють їх за допомогою сухожилків. То, може, і нам спробувати?

— А чого ж, — відповів Джеймі. — Чом би не спробувати?

Тепер до роботи взялися обидва хлопці. Після детального обговорення вони вирішили закріпити кілька стрічок сухожилків уздовж зовнішнього вигину лука, а потім міцно прив'язати їх до палиці від одного до другого її кінця.

Намочивши сухожилки, вони закріпили їх, обмотали ними весь лук, а потім обережно висушили їх коло вогнища.

Результат був чудовий. Лук вийшов куди тугіший, ніж попередній, і, щоб зігнути його, потрібне було неабияке зусилля.

— А знаєш, він, либонь, таки стрілятиме, — з надією в голосі мовив Джеймі. — Але де ми візьмемо тятиву?

— Ну, це вже буде легше, — відповів Авасін. — Тятиву я тобі сплету.

Взявши кільканадцять довгих сухожильних ниток, він заходився працювати й надвечір вручив Джеймі плетену тятиву — таку міцну, що ні він, ані Джеймі не могли розірвати її руками. Джеймі зробив зашморги на обох її кінцях, зігнув лук і закріпив тятиву.

— Ану, спробуй, — гордо сказав він Авасінові.

Юний індіянин обережно взяв лук у руки й щосили натягнув тятиву. Потім відпустив її, і вона ляснула й забриніла, солодкою музикою озвавшись у вухах хлопців.

— Ну, тепер стережіться, куріпки! — всміхнувшись, сказав Авасін. — Як навчимося ми ще й стріляти та як поробимо стріли, то всім вам — капець!

Джеймі на мить засмутився.

— А про стріли я забув, — сказав він. — Доведеться заждати, доки ми знову відвідаєм кам'яне іглу. Там у нас складено трохи верболозу, а з нього мають вийти гарні стріли. Ну, а тим часом, видно, будемо обходитися рушницею.

Радіючи вже з того, що хоч лук у них є, хлопці полягали спати. А коли прокинулися наступного ранку, то побачили, що Отанак проситься надвір, і зрозуміли — перша зимова пурга вщухла. На зміну буйному вітрові прийшла така мертва тиша, що хлопцям мимоволі хотілося говорити пошепки…