Полонені Білої пустелі

Якийсь час хлопці сиділи мовчки, а тоді у Джеймі вихопилися слова, що їх досі ані він, ані Авасін не хотів промовляти.

— Нам треба подивитися правді у вічі, — сказав він стиха. — Ми з тобою вскочили в страшну халепу. І винен у цьому я. Теліє-квазі й Етцанні вже не знайдуть нас — а ми не знайдемо їх…

10. Велика Кам'яниця

Хоч хлопці знали, що чіпевеї не насміляться приплисти сюди річкою, поки в цих містах є ескімоси, їхнє становище не було ще безнадійним. Нога Джеймі боліла вже менше. Погода все ще стояла гарна, і впродовж наступних двох-трьох тижнів вони могли б без особливих труднощів мандрувати тундрою пішки. Але в якому напрямку їм найкраще було б просуватись?

На Різницях — їхній старій стоянці — вони, певна річ, вже нікого на той час не застали б. А про спробу подолати пішки величезну відстань до лісів на півдні не могло бути й мови. Отже, залишався єдиний шлях.

Деніказі, цілком можливо, все ще перебував десь поблизу Ідтен-сету: навіть якщо він і зустрів уже оленів, йому потрібен ще був час принаймні кілька днів — полювати, а потім і сушити м'ясо, яке інакше не можна було б перевозити. З горба, на якому стояла Велика Кам'яниця, хлопці ясно бачили гору Ідтен-сет, і на погляд до неї було не більше тридцяти миль.

Сидячи в похмурому мовчанні коло вогнища, Авасін і Джеймі — кожен окремо, не домовляючись, — дійшли висновку, що врятуватися вони можуть, обравши єдиний шлях — на захід, щоб там десь перестріти Деніказі.

— Може, наші справи не такі вже й кепські,— сказав Авасін. — По-моєму, якщо нам пощастить добутися до Річки Замерзлого Озера, то ми ще застанемо там чіпевеїв. Місцевість у тому напрямку горяна, і нам не треба буде долати річки й болота, як ото досі.

— Так, для нас це, либонь, єдиний вихід, — відповів Джеймі. — Але якщо ми спізнимося… — він не завершив цієї фрази.

— Не спізнимося! — запевнив його Авасін. — В усякому разі, нам не можна більше чекати тут.

Вони обговорили свій план у деталях і домовилися, що вирушать у дорогу якнайшвидше і йтимуть прискореним маршем. Але початок переходу їм доведеться відкласти до того часу, коли в Джеймі трохи загоїться нога. Тим часом Авасін вирішив порибалити, щоб запастися на дорогу харчем.

Зоставшись на самоті, Джеймі заходився, накульгуючи, збирати хмиз і мох, коптити рибу. Віддалившись од вогнища, він опинився в затінку кам'яниці й став, розглядаючи її.

Весь його інтерес до Великої Кам'яниці пропав у ту мить, коли вони зазнали аварії. І досі він навмисне не звертав уваги на масивну кам'яну руїну, що допіру так вабила його до себе.

Тепер він стояв, дивлячись на це таємниче чорне громаддя, й думав: «Я добувався сюди, аби побачити тебе, і через тебе вскочив у халепу. Та раз я вже тут, то чом би й не познайомитися з тобою ближче!»

Він рішуче дошкандибав до верхівки горба й зупинився, уважно оглядаючи руїни.

Чим би не була ця споруда в минулому, зараз вона являла собою, грубо кажучи, кам'яний прямокутник площею приблизно п'ятнадцять квадратних футів і футів десять заввишки. Джеймі був певен, що ні ескімоси, ані індіяни не могли б звести такої масивної будови — до того ж іще й такої правильної форми; але він був певен також, що досі тут не ступала нога жодної білої людини. «Дивно, — подумав він, підшкутильгавши ближче. — Скидається на фортечну вежу чи сторожову башту — без вікон, без дверей»…

Ставши навколішки, він почав оглядати щілини між порослими мохом брилами підвалини… В цих щілинах ховалися полярні зайці, і коли Джеймі сунув руку в одну з них, великий заєць вистрибнув звідти, мало не наткнувшись на нього, й одразу зник десь, мов сірий привид.

Джеймі підвівся й обійшов усю споруду, шукаючи якогось отвору. Та вся вона, здавалось, складалася з суцільного мурування. Хлопець уже вирішив був, що це — просто якась піраміда чи пам'ятник, а не будинок.

Він повернувся до того місця, звідки вискочив заєць, і зазирнув у найбільшу щілину між каменями. Те, що він побачив там, примусило його серце закалатати.

Щілина вела до якоїсь печери, і там, у півтемряві, Джеймі розгледів невиразні обриси чогось такого, що, безперечно, каменем не було. Він знов опустився навколішки й просунув в отвір голову й плечі.

Своїм тілом він заступив світло, але простягнута рука його намацала щось холодне й шорстке. Він затиснув цю річ у руці й позадкував, тягнучи її за собою. А коли на неї впало сонячне проміння, очі Джеймі широко розплющилися від здивування, бо він тримав… меч! І який меч! Чотири фути завдовжки, двосічний, з дворучним руків'ям! Таким мечем міг би орудувати тільки велетень, його клинок був пощерблений і заіржавілий; негоди багатьох століть пофарбували в зелений колір золоті кільця, що прикрашали руків'я.

Зачаровано дивлячись на тяжку зброю, Джеймі зважив її на руці, а тоді поклав на землю й знов поліз у діру. І знову руки його намацали щось, і він виповз назад з округлим шоломом, зробленим з якогось металу, що його не брала іржа. Два схожих на роги виступи були прикріплені до його боків.

Джеймі бачив малюнки таких шоломів у своїх шкільних підручниках і тому зразу впізнав його.

— Такі шоломи носили Ерік Рудий і Ліф Щасливий! — прошепотів він. — А це означає, що цю споруду збудували стародавні вікінги!

Не в силі стримувати далі своє хвилювання, Джеймі підшкутильгав до краю вершини й почав гукати Авасіна.

Юний індіянин почув з річкового берега його крики і зразу ж подумав про ескімосів, страх перед якими ніколи не залишав його. Підхопивши три рибини, що їх він встиг упіймати, Авасін щодуху помчав положистим схилом угору.

Джеймі коло вогнища не було! Кинувши рибу на землю, він схопив рушницю і в ту ж мить глянув угору: звідти до нього долинув якийсь шум — наче там точилася бійка.

Авасін взагалі рідко втрачав самовладання, але цього разу він мало не піддався паніці. Величезна рогата голова зеленкуватого кольору з'явилася над вершиною горба, і чиясь невидима рука змахнула могутньою зброєю, якої Авасін не бачив досі ніколи в житті. Тремтячими руками він підніс рушницю і вже ладен був наосліп вистрелити в цю примару — його палець почав конвульсивно натискати на гачок.

На щастя, в цю мить чари розвіялися. Нога Джеймі застряла між двома каменями, і він упав. Шолом скотився з його голови, й Авасін побачив копицю русявого волосся й засмагле обличчя приятеля.

— Агов! — крикнув Джеймі. — Замість лупити очі, допоміг би мені підвестися! І дивись, куди рушницю наставляєш!

За кілька хвилин він уже намагався пояснити значення своєї знахідки спантеличеному Авасінові, який вельми туманно розумів, про що саме йдеться.

— Я все це уявляю собі так, — збуджено скоромовкою торохтів Джеймі, — сотні років тому, в пошуках нових земель, стародавні мореплавці-вікінги запливли, мабуть, у Гудзонову затоку й спробували спуститися на південь річкою Казон. Може, це було аж тисячу років тому. Вони вирушили з Гренландії на захід у своїх відкритих човнах, і дехто з них перетнув, либонь, Девісову протоку… Авжеж! Я певен, що саме так воно й було! — вів далі Джеймі. — І ладен закластися, що за цей шолом і меч нам дали б у музеї не менше тисячі доларів!

На думку про такі величезні гроші навіть Джеймі на мить відібрало мову, і, скориставшись з паузи, Авасін поставив йому запитання. Всі оті балачки про вікінгів, Гренландію й музеї були йому невтямки, та одну річ він ясно розумів своїм практичним умом:

— Може, ти й маєш рацію, — сказав він. — Але як ми приставимо ці речі додому?

Це запитання повернуло Джеймі до дійсності.

— Ну от, ти все своєї, — сказав він з серця. Та зразу ж обличчя його знову проясніло: — Послухай, Авасіне, я придумав! Ми залишимо їх тут, а наступного літа повернемося за ними! Ходім подивимось, чи нема там усередині ще чогось цікавого.

Знов охоплений завзяттям, він поліз в отвір, а Авасін, якого мимоволі теж перейняла цікавість, став над ним, готовий приймати. речі, що їх діставатиме Джеймі.