Смок і Малий

— Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? — спитав Кіта сусід. — Знаєте, хто він?

Кіт похитав головою.

— Чарлі Олень. Йому поталанило на Клондайку. Він здавна в цих краях. Був на Юконі років дванадцять. А ось зараз з'явився тут.

— Що означає чечако? — спитав Кіт.

— Ви — чечако, я — чечако, — була відповідь.

— Можливо, я й чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.

— Мазунчик.

Повертаючись до берега, Кіт весь час повторював це образливе слово. Досадно було чути таке від дівчини.

Ідучи поміж куп вантажу і згадуючи індійця з величезним пакунком, Кіт схотів випробувати свою силу. Він вибрав мішок з борошном, який важив сто фунтів, став окаряч і спробував взяти на плечі. Спершу він подумав, що сто фунтів досить-таки важкі, потім — що його спина не витримає, та, зрештою, тільки вилаявсь, бо після п'яти хвилин зусилля й сам звалився на вантаж, який даремно намагався підняти. Втерши чоло, Кіт угледів Джона Беллю, який насмішкувато стежив за ним за купою мішків.

— Боже! — проголосив цей апостол витривалості. — Яке немічне покоління вийшло з нашого роду! Коли мені було шістнадцять, я за іграшку піднімав такі речі.

— Ви забули, дядю, — огризнувся Кіт, — що я не ріс на ведмедині.

— Я за іграшку підніматиму їх і в шістдесят.

— Ану, покажіть!

Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років, але він швидко нахилився над мішком, рвонув і вмить скинув собі на плечі.

— Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.

Кіт з пошаною зняв капелюха.

— Ви диво, дядю, справжнє диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цьому?

Джон Беллю знизав плечима.

Ти накиваєш п'ятами, перш ніж ми вирушимо звідси.

— Не бійтеся, — простогнав Кіт. — Там же О’Гара, лютий лев. Я ніколи не вернусь назад!

З першим пакунком КІТ впорався добре. До Фінінганського броду їм пощастило найняти індійців, щоб перенести дві тисячі п’ятсот фунтів вантажу. Далі довелося гнути власні спини. Вони поклали собі посуватися щодня на одну милю. Та це здавалось легким тільки на слонах. Джон Беллю лишився в таборі куховарити, тому не міг односити більше одного пакунка в день. Отож на долю. кожного з трьох хлопців припадало щодня нести на милю вперед по вісімсот фунтів. Якщо брати п'ятдесятифунтові пакунки, то доведеться робити шістнадцять миль з вантажем і п'ятнадцять упорожні.

— Бо ж останній раз ми не вертатимемось, — зробив Кіт приємне відкриття.

Вісімдесятифунтові пакунки вимагали щоденного переходу на дев'ятнадцять миль, а стофунтові — тільки на п'ятнадцять.

— Я не люблю ходити пішки, — сказав Кіт. — Тому носитиму по сто фунтів.

Помітивши хитру посмішку на дядьковому обличчі, він швидко додав:

— Звичайно, буду поступово звикати. Навчаються ж люди ходити по канату й робити всілякі фокуси. Почну з п'ятдесяти.

Він схопив мішок і побіг підтюпцем по стежці. Скинувши вантаж на привалі, юнак швидко вернувся назад. Це було легше, ніж він гадав. Але дві милі досить-таки притомили його. Другий пакунок важив шістдесят п'ять фунтів. Тепер було вже важче, і він не біг. Наслідуючи носіїв, Кіт часто сідав перепочити, спираючись пакунком на скелю або пень. За третім разом він так розійшовся, що підв'язав пасками дев'яностоп'ятифунтовий мішок з бобами і вперто рушив у путь. Пройшовши сто кроків, він відчув, що от-от знепритомніє. Кіт сів і витер лице.

— Маленькі переходи й короткі відпочинки, — пробубонів він. — Так буде краще.

Іноді він не міг зробити і ста кроків, і після кожного перепочинку ледве спинався на ноги, його пакунок дедалі важчав. Кіт засапався і піт лив з нього струмками. Не пройшовши й чверті милі, хлопець здер з себе вовняну сорочку й повісив на дерево. Ще трохи далі закинув геть капелюха. Подолавши півмилі, Кіт думав, що йому кінець. Ніколи в житті йому не було так погано. Знесилений, він сидів на землі, й раптом погляд його спинився на величезному револьвері й важкому патронташі…

— Брухт — зайві десять фунтів! — глузливо посміхнувся Кіт, відстібаючи пояс.

Він навіть не потурбувався повісити їх на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші чечако викидають свою зброю.

Його невеличкі переходи дедалі меншали. Часом він не міг проволіктися й ста футів, бо зловісні удари. серця й дрижаки в колінах примушували його знов і знов відпочивати. Але уява гарячково працювала. Попереду двадцять вісім миль, тобто двадцять вісім важких днів. І все ж таки то була найлегша частина дороги.

— Почекайте, — казали йому, — дістанетесь до Чілкута, ще лізтимете вгору навкарачках.

— Який там Чілкут, — відповідав Кіт. — Задовго до нього я спочиватиму в могилці під мохом.

Він підсковзнувся і втримався на ногах лише надлюдським зусиллям. Кіт відчув, наче щось усередині йому відірвалося.

— Якщо я впаду з оцією ношею, тоді мені кришка, — сказав він випадковому супутникові.

— Це ще нічого, — відповів той. — Ось скоро дістанемось міжгір'я. Там доведеться переходити над самою прірвою по сосновій колоді завдовжки шістдесят футів. Ні мотузків тобі, щоб за них триматися, анічогісінько. А вода клекоче, а дерево вгинається під ногами. Як упадеш, то тут і потонеш, бо з ремінців уже не визволитись.

— Я не від того, — відповів Кіт, бо був такий знесилений, що йому все було байдуже.

— Там щодня тонуть по троє або четверо, — вів далі сусід. — Я якось допоміг витягти одного німця. Він мав при собі чотири тисячі самими банкнотами.

— Приємно чути, — кинув Кіт і поплентався далі.

Розігралася справжня трагедія, дійовими особами якої були він та мішок з бобами. Кіт усе згадував Синдбада, — моряка, у котрого на шиї сидів дідок. І це «робота гідна мужчини»! Порівняно з нею, навіть служба в О’Гари була за іграшку. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок у кущі, прокрастися поза табором, сісти на пароплав i повернутися до цивілізації.

Але Кіт цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла рішучість, і він казав собі безперестанку: те, що роблять інші, може робити й він. Ця думка його не покидала, і він часто заводив про це розмову з усіма своїми супутниками. Відпочиваючи, він заздрісно стежив за індійцями, з міцними, наче у мулів, ногами, які тягли ношу вдвоє важчу. Вони ніколи, здавалось, не відпочивали, а все йшли та йшли з таким спокоєм та певністю, що йому навіть моторошно ставало.

Він сів і почав лаятись, не маючи сили йти далі й шалено борючись із спокусою втекти до Сан-Франціско. Лишалося пройти милю, і Кіт почав плакати. То були сльози безсилля й огиди до себе. Жодна людина на світі, мабуть, не почувала себе такою нікчемною. Коли він нарешті побачив стоянку, то з відчаєм напружив останні сили, доплентався і впав на землю з вантажем за плечима. Це не вбило його, але він лежав хвилин п'ятнадцять, поки зміг визволитись від ремінців. Тоді бідолаху занудило. В такому стані застав його Роббі, який терпів ті самі муки. Слабість Роббі раптом піддала йому бадьорості.

— Що роблять інші, те й ми можемо робити, — мовив Кіт, хоч у душі й не був певний цього.

— Мені двадцять сім, і я справжній мужчина, — часто повторював Кіт наступними днями. В цьому була потреба, бо хоч він і спромігся щодня переносити свої вісімсот фунтів, але за тиждень втратив п'ятнадцять фунтів власної ваги, його обличчя зробилося худе й похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. Навіть повертаючись упорожні, він ледве переставляв ноги.

Кіт перетворився на в'ючака. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а сон його був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла боліла. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було ніщо, порівнюючи з страшними ранами та синцями на ступнях, заподіяних йому гострими камінцями, коли він брів дві милі через Дайську долину. Ці дві милі повинні були стати тридцятьма вісьмома. Кіт умивався тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до кісток ремінцями, от тоді й згадав- про коней і вперше зрозумів їхні муки.