Смок і Малий

— Ще раз — і все! — відповів Смок.

Кілька хвилин він грав: програвав, то вигравав, розкидаючи дрібні фішки по столі, а потім кинув двадцять п'ять доларів на «подвійний нуль».

— Давайте розрахуємось, — сказав він банкометові, коли знов виграв.

— Не треба показувати мені рахунок, — сказав Малий, коли вони йшли до вагаря. — Я стежив увесь час. Ти виграв щось коло трьох тисяч шестисот. Еге ж?

— Три тисячі шістсот тридцять, — відповів Смок. — А тепер однеси пісок додому. Так ми умовились.

— Не спокушай долі, — застерігав Малий другого вечора, коли Смок зібрався йти до «Оленячого Рогу». — Тобі пощастило, але всьому буває край. Доля зрадлива.

— Яке там щастя, Малий. Система. Я не можу програти.

— До біса твою систему! Ніяких систем не існує. Я колись виграв сімнадцять разів підряд. Хіба то була система? Дурниці! Просто якесь гемонське щастя! Тільки я злякався й загнуздав його. Якби грав далі, то виграв би тисяч тридцять на свої два долари.

— І все ж, Малий, у мене справжня система.

— Доведи мені це.

— Я вже довів. Ходімо зі мною, і ти побачиш.

В «Оленячому Розі» всі втупилися у Смока. Гравці розступились перед ним, і він знову сів біля банкомета. Цього разу він грав зовсім інакше. За півтори години він зробив тільки чотири ставки, але кожна була по двадцять п'ять доларів і кожна виграла. Смок одержав три тисячі п'ятсот доларів, і Малий знову поніс додому золотий пісок.

— Тепер час припинити гру, — радив Малий, сівши на ріжок лавки та скидаючи мокасини. — Ти виграв сім тисяч. Треба бути дурнем, щоб спокушати щастя.

— А про мене, то треба бути божевільним, щоб не використати таку систему, як моя.

— Ти розумний хлопець, Смоку. Ти вчився в коледжі. Ти за одну хвилину змикитиш більше, ніж я за сорок тисяч років. Але ти гірко помиляєшся, коли звеш своє щастя системою. Я таки трохи поблукав по світу і дещо бачив, тому скажу тобі по щирості, що ніяка система в цій грі неможлива.

— Але ж я довів тобі і можу не раз довести!

— А от і ні, Смоку. Це все сон. Ось я прокинусь, розкладу вогнище та приготую сніданок.

— Та ось же, невіро ти, — ось золото! Полапай його.

Смок кинув товаришеві на коліна туго набиту торбину з золотим піском. Вона важила тридцять п'ять фунтів, і Малий добре відчув її вагу.

— Це — дійсність! — вигукнув Смок.

— Що ж, я бачив у своєму житті багато снів, що скидалися на дійсність. Уві сні все можливе. А в справжньому житті ніяка система неможлива. Я не вчився в коледжі, але вважаю, що твій неймовірний виграш — лише сон.

— Це — «Гамільтонів закон ощадності», — засміявся Смок.

— Я ніколи не чув про твого Гамільтона, але він, очевидячки, має рацію. Я сплю, Смоку, а ти мучиш мене своєю системою. Коли ти справді любиш мене, то гукни: «Малий! Вставай!» — і я прокинусь та приготую сніданок.

На третій вечір круп'є повернув Смокові його першу ставку — п'ятнадцять доларів.

— Маєте право ставити тільки десять, — сказав він. — Найвищу ставку зменшено.

— Злякалися! — засміявсь Малий.

— Хто не хоче, може не грати, — одповів круп'є. — І скажу вам по щирості, що я волів би не бачити вашого приятеля біля свого столу.

— Злякалися його системи, га? — глузував Малий, коли круп'є сплачував триста п'ятдесят доларів.

— Яка там система! У рулетці ще не було системи. Але щастя примхливе. От йому поталанило, і я не хочу допустити, щоб мій банк лопнув.

— Злякалися!

— Гра — бізнес, як і всякий інший, друже. Ми не філантропи.

Щовечора Смок вигравав, кожного разу граючи інакше. Експерти, що тиснулися біля столу, записували його номери і ставки, даремно намагаючись зрозуміти його систему. Вони присягалися, що йому просто щастить, щоправда, так щастить, як ще нікому в світі.

Те, що Смок щоразу грав інакше, зовсім збивало їх з пантелику. Іноді, уткнувши ніс у свого блокнота і щось підраховуючи, він протягом години не брав участі у грі. Потім раптом вигравав три найбільші ставки й загрібав тисячу доларів за якихось п'ять або десять хвилин.

А то ще він надзвичайно щедро розкидав фішки по всьому столу. Це тривало хвилин десять, тридцять, і раптом, коли кулька стишувала свій хід, Смок ставив найбільшу ставку на ряд, на колір, на номер і вигравав на всі три. Одного разу, щоб зовсім збити з пантелику тих, що хотіли розгадати його таємницю, Смок програв сорок найбільших ставок. Але щовечора неодмінно Малий односив додому золотого піску на три тисячі п'ятсот доларів.

— І все ж ніякої системи тут немає, — твердив Малий, лягаючи спати. — Я пильно стежу за твоєю грою, але не бачу в ній ладу. Ти ніколи не граєш однаково, а тільки те й робиш, що береш виграші, коли захочеш, і не береш, коли не бажаєш.

— Можливо, що ти ближче до правди, ніж сам гадаєш. Я справді програю навмисне. Але це теж входить в мою систему.

— До біса твою систему! Я розмовляв з усіма гравцями, всі вони переконані, що системи тут не може бути.

— Але ж я щовечора доводжу їм, що система існує.

— Слухай-но, Смоку, — сказав Малий, збираючись гасити свічку. — Я таки справді здурів. Може, ти думаєш, що це свічка? Це не свічка. І я — не я. Я десь на привалі, лежу в своїх ковдрах з роззявленим ротом, і мені все це верзеться. І ти — не ти, як і свічка — не свічка.

— Дивно тільки, як нам обом сниться одне й те саме, — зауважив Смок.

— Зовсім ні. Ти мені просто ввижаєшся уві сні. І інші теж розмовляють зі мною уві сні. Я, мабуть, збожеволію. Якщо цей сон триватиме довше, то я раптом почну кусатися й завивати!

На шостий вечір гри найбільшу ставку зменшили до п'яти доларів.

— Гаразд, — сказав Смок банкометові. — Я хочу й сьогодні взяти свої три тисячі п'ятсот доларів. Ви лише змусите мене грати довше, ніж вчора.

— Чому ви не граєте за яким-небудь іншим столом? — зі злістю спитав круп'є.

— Бо мені тут подобається! — Смок глянув на пічку, що гула за кілька кроків од нього. — Тут нема протягу, тепло та затишно.

Принісши додому дев'ятий мішок золотого піску, Малий мало з глузду не з'їхав.

— Досить з мене, Смоку! Я бачу, що й справді не сплю. Взагалі системи не може бути, але ти її винайшов. Двічі по два не чотири, а більше. Все пішло шкереберть. К бісу таблицю множення! Два — це вісім, дев'ять — одинадцять, а два рази по два — вісімсот сорок шість з… половиною. Ніщо — це щось, а нічого — це все. Двічі все — дорівнює кольдкрему, пісній сметані і ситцевим коням. Ти винайшов систему! Чого не було, те є, а чого нема, те буде. Сонце сходить на заході, місяць обернувся на монету, зорі — це м'ясні консерви, цинга — благословення боже, той, хто помер — живий, скелі течуть, вода — це газ, я — не я, а ти — не ти, і, можливо, ми близнюки, якщо ми не картопля, засмажена на мідному купоросі. Розбудіть мене! Ой, розбудіть мене!

Наступного ранку до їхньої хати завітав гість. Смок знав його. То був Гарві Моран, власник рулетки в «Тіволі». Коли він заговорив, в його низькому голосі чулось благання.

— Ви всіх нас ошелешили, Смоку, — почав він. — Я прийшов за дорученням власників дев'ятьох гральних столів. Ми нічого не розуміємо, хоч знаємо, що в рулетці ніколи не існувало якоїсь системи. Всі математики повторюють те саме. Рулетка сама по собі система, і тому ніяка інша система не може її побити, бо тоді арифметику треба викинути на смітник.

Малий завзято закивав.

— Коли система може побити систему, тоді зовсім нема ніякої системи, — провадив далі Моран. — Інакше довелось би визнати, що одна річ може бути у двох різних місцях одночасно або дві речі можуть бути одночасно в одному місці, дарма що це місце здатне вмістити лиш одну з них.