Смок і Малий

— Я знаю їх, — сказав Малий Смокові. — Це старий Луїс Гастел, справжній золотошукач. А це, певно, його дочка. Він прибув до цієї країни дуже давно і привіз з собою дівчинку, Немовля. Він та Бітлз пустили першого пароплава на Койокуку.

— Я гадаю, нам нема потреби випереджати їх, — сказав Смок. — Нас тільки четверо.

Малий погодився, і вони ще з годину йшли мовчки. Біля сьомої години ранку, коли темряву прорізав останній спалах північного сяйва, вони побачили широкий прохід між горами.

— Струмок Індіанки! — гукнула Джой.

— Диви! — зрадів Малий. — А я розраховував прийти сюди лише за якихось півгодини. Ну й прудко ж ми бігли!

Тут шлях, який вів по Юкону до Дайї, звертав за торосами до східного берега. Їм довелося звернути на ледве помітну стежку, що вилась уздовж західного берега.

Луїс Гастел, котрий ішов попереду, раптом підсковзнувся на нерівній кризі і сів, схопившись обома руками за кісточку. Потім насилу встав на ноги і пішов далі, помітно шкутильгаючи. Через кілька хвилин він знову спинився.

— Нема діла, — сказав дочці. — Я розтяг, собі сухожилля. Іди вперед і зроби заявку за нас обох.

— Чи не можемо ми вам допомогти? — запитав Смок.

Луїс Гастел похитав головою.

— Їй неважко забити паколи на двох ділянках. А я вилізу на берег, розкладу багаття і забинтую ногу. Все буде гаразд. Іди, Джой. Забий паколи повище «Знахідки». Там багатше місце.

— Ось вам трохи березової кори, — сказав Смок, розділивши свій запас на дві рівні чистки. — Та не турбуйтесь, ми подбаємо за вашу дочку.

Луїс Гастел хрипко засміявся.

— Дякую, — сказав він. — Але вона й сама подбає за себе. Ідіть краще слідом за нею.

— А що як я піду попереду? — спитала вона Смока. — Я знаю цей край краще за вас.

— Ведіть нас, — ґречно відповів Смок. — Я з вами згоден: не слід чечако випереджати мешканців Морського Лева. А чи нема тут якогось іншого шляху, щоб їх позбутися?

Вона похитала головою.

— Ми не зможемо замести своїх слідів, і вони йтимуть за нами, наче ті вівці.

Пройшовши чверть милі, вона раптом повернула на захід. Смок помітив, що вони йдуть незайманим снігом, але ні він, ні Малий не вбагнули, що стежка, якою вони йшли, вела, ик і перше, на південь. Якби вони бачили, що робив Луїс Гастел, то вся б історія Клондайку повернула на інше. Старий, вже не шкутильгаючи, побіг за ними, придивляючись до сліду, наче мисливський пес. Він старанно торував стежку, якою вони звернули на захід, а сам рушив на південь.

Шлях вів до річки, але був так мало помітний, що вони часто губили його в темряві. За чверть години Джой Гастел раптом погодилась іти ззаду, дозволивши чоловікам прокладати шлях по снігу. Вони рухались так повільно, що шукачі золота, які йшли слідом почали наздоганяти їх, і коли о дев'ятій годині зайнявся день, позаду, скільки сягало око, видно було безкінечну шеренгу людей. Темні очі Джой радісно заблищали.

— Скільки вже йдемо ми уздовж струмка? — спитала вона.

— Дві години, — відповів Смок.

— Та дві години назад… Буде чотири, засміялась вона. — Отже, старожили Морського Лева врятовані.

Неясна підозра виникла у Смока. Він спинився й запитливо глянув на дівчину.

— Не розумію, — сказав він.

— Не розумієте? Тоді я поясню. Це Норвезький струмок. Індіанка зосталась на півдні.

Смок онімів.

— І ви зробили це навмисне? — запитав Малий.

— Так, навмисне, для того, щоб старожили виграли час.

Вона зайшлася сміхом. Смок глянув на Малого, і обидва розреготались.

— Ну і всипав би я вам, якби в цій країні було хоч трохи більше жінок! — вигукнув Малий.

— Ваш батько не звихнув ноги, а спокійнісінько чекав, поки ми підемо, чи не так? — спитав Смок.

Джой кивнула.

— А ви зостались, щоб обдурити нас?

Джой. знову кивнула, і Смок весело зареготав. То був сміх людини, що одверто визнала себе переможеною.

— Чому ви не гніваєтесь? — спитала вона ображено. — Або не… відлупцюєте мене?

— Треба вертатися, — сказав Малий. — У мене ноги мерзнуть.

Смок похитав головою.

— Значить, ми втратили чотири години. За цей час ми пройшли миль з вісім уздовж Норвезького струмка і зайшли далеченько на південь. Якщо ми підемо прямо і перейдемо хребет, то спустимось до Індіанки де-небудь вище «Знахідки». — Він глянув на Джой. — Хочете йти з нами? Я ж обіцяв вашому батькові дбати про вас.

— Я… — вона завагалась. — Піду, якщо ви не заперечуєте. — Джой дивилася просто на нього і вже не сміялась. — Справді, містере Смок, мені шкода, що я таке вчинила. Але ж хтось мусив захищати інтереси старожилів.

— Мені здається, що ці гони по золото були справжнім спортивним змаганням.

— А мені здається, що ви обидва хороші спортсмени, — сказала вона, зітхнувши, і додала — Шкода, що ви не старожили!

Дві години вони йшли по замерзлому річищу, а потім звернули на південь по виткому струмку. Опівдні вони почали сходити на хребет. Позаду, як і перше, йшла ціла валка людей. Тут і там тоненькі пасма диму показували, що люди отаборились.

Йти було що далі, то важче. Вони по пояс провалювались у сніг і мусили спинятися через кожні кілька кроків, щоб перевести дух. Малий перший заблагав відпочинку.

— Ми вже дванадцять годин у дорозі, — сказав він. — Я втомився. Ви теж. Я голодний і ладен, як той індієць, їсти сиру ведмедину. Ця бідна дівчина теж звалиться з ніг, якщо не з'їсть чого-небудь. Ось тутечки ми й розкладемо багаття. Що, згода?

Вони швидко і вміло заходилися лаштувати тимчасовий табір, і Джой довелося визнати, що навіть досвідчені старожили не впоралися б краще. Соснове гілля з нап'ятими зверху ковдрами давало захисток для вогню і спочинку. Але вони трималися осторонь багаття, поки не розтерли як слід своїх щік і носів.

Смок плюнув, і слина з тихим дзвоном упала додолу.

— Здаюсь! — мовив він. — Я ще ніколи не бачив такого морозу.

— Одної зими на Койокуку було вісімдесят сім градусів, — сказала Джой. — Зараз принаймні сімдесят або сімдесят п'ять. Я, мабуть, відморозила собі щоки. Наче вогнем, пече.

Тут, на схилі хребта, не було криги, а сніг був чистий та твердий, наче цукор. Вони підігрівали його в мисці для промивання золота, поки не назбирали води, щоб зварити кану. Смок смажив сало та відігрівав сухарі. Малий підкидав дров у вогонь. Джой поставила дві тарілки, дві чашки, бляшану з сіллю, змішаною з перцем, та бляшанку з цукром. Вона і Смок їли з однієї тарілки і пили з однієї чашки.

Було десь коло другої години, коли вони перейшли хребет та почали спускатися до Індіанки. На початку зими якийсь мисливець проклав собі стежку через міжгір'я і, мабуть, завжди ступав у свої власні сліди, бо посеред м'якого снігу утворилися нерівні, присипані снігом горбики. Коли нога не потрапляла на такий горбик, то людина провалювалась у незайманий сніг, і, звичайно, падала. Джой тепер палко бажала, щоб обидва її супутники зробили заявки, тому боялася, що через неї вони йдуть повільно, і попросилася наперед. Вона йшла так швидко і зграбно, що Малий був у захваті.

— Подивіться на неї! — гукнув він. — Оце жінка! Глянь, як ступає у своїх мокасинах! Без високих підборів! А які міцні ноги! Ото була б жінка для мисливця на ведмедів!

Джой озирнулася і вдячно посміхнулась йому та Смокові. І Смок помітив товариське почуття в цій посмішці і разом з тим гостро відчув, як багато жіночого було у ній.

Дійшовши до берега Індіанки, вони обернулися і побачили довгу низку шукачів золота, які ледве плентались, спускаючись з хребта.

Спустилися вниз. Річка промерзла до самого дна і була од двадцяти до тридцяти футів завширшки; її береги, алювіального походження, сягали восьми футів. Крига була вкрита незайманим снігом, і наші мандрівники зрозуміли, що вийшли до струмка трохи вище «Знахідки» та останніх заявок старожилів Морського Лева.

— Бережіться джерел! — застерегла Джой, коли Смок почав спускатися до річки. — А то при сімдесяти градусах ви залишитеся без ніг.