Острів тисячі самоцвітів

— Ні, — засміялася Анулла. — Вони просто нас бояться.

— Ти гадаєш? — здивувався він.

— Авжеж, — мовила Анулла. — Бояться, що ми їх виженемо. Ну, то біжи, бешкетнику.

— Чи не даси чого поїсти, Анулло?

Коли Тікірі перелазив паркан, виринув місяць, і його світло залило Ануллу, котра досі стояла перед будинком. Ніби вартовий. Вартовий, ха-ха!.. Місяць одразу ж зайшов, і Тікірі підтюпцем побрався до міста, жуючи шмат хліба, що йому винесла Анулла. Мався на великій силі — бо самоцвіт був при ньому, він зумів його забрати; бо Анулла сказала те, чого він досі до кінця не розумів — вони нас бояться!

Це можливо?.. Мабуть. Сьогодні-бо сталося стільки чудес, то чом би й цьому не статися? Анулла мені допомогла, і це велике диво. Хоч не таке вже й велике, коли людина зрозуміє, як прикро її образили, принизили. Мабуть, Анулла давно їх ненавидить, так само, як я… А що вони нас бояться — то сталося це не сьогодні, мов грім з ясного неба, — вже давно-давно, хтозна-коли, та й ніяке це не диво, нічого тут нема несподіваного…

Тікірі вперто біг на південь. Весь час думав про те, що Анулла сказала йому про пані та пана Маккормік і що, мабуть, стосується всіх сагібів. Авжеж усіх, навіть і Магараджі! І Тікірі раптом згадав, як отоді Магараджа цокнувся з паном Бредероде й сказав: «Тепер уже з ними не пожартуєш!» — і як нагло змовк: «Тихіше, він нас слухає!» Кого Магараджа мав на гадці? Ні Ука Елару, котрий був занадто далеко, ні Стару Тростину, котра не тямила по-англійськи, а мене, Тікірі! Зі мною тепер уже не пожартуєш, з нами всіма уже не пожартуєш! Он воно як. Тікірі засміявся. — Бояться нас! — виспівував тихо в ритмі кроків. — Бояться нас! Ми дужчі від слонів! Мені не потрібен більше слон, аби довести свою силу. Бояться нас, тому вони такі злі та брехливі!

Змовк аж коли забракло повітря. Тюпав тепер помаліше, зводячи іноді очі до неба, де ховався місяць за хмаркою, довгастою і круглою, як чайний лист, і навіть облямованою срібною крайкою. Спало Тікірі на думку, що та хмарка, як дві краплі води, схожа на його самоцвіт, і це справдешнє диво. Тікірі не витримав, спинивсь і при світлі вуличного ліхтаря порівняв самоцвіт із хмариною. Та вже ж: обоє чудові й такі схожі.

Місяць виглянув, світло ліхтаря нараз ніби погасло в тому срібному сяйві — і сталося нове диво: з темряви виступили пальми, схожі на чорні квіти на довжелезних стеблах, квіти для велетів. І самоцвіт у долоні Тікірі мав уже срібну облямівку — як оце щойно хмарка, грані кристалів самоцвіту заблищали…

Не дихаючи, дивився зачарований Тікірі на ту красу, що промінилася в його руці, наче вогонь, але не пекла. Наче холодний вогонь, який горів і пік колись у минулому, а донині зберіг лише своє світло. І тут Тікірі здалося, що самоцвіт повен усіх тих пригод, яких вони разом зазнали, що ці пригоди в ньому сховані й від того самоцвіт іще багатший і дорожчий. І тепер, коли прощавсь із самоцвітом. Тікірі дуже радів, що самоцвіт здобув на ціні та красі.

Тікірі знову побіг. За півтори години дістався до другої сторони міста, до своєї мети. Знов переліз загорожу, сьогодні вже втретє. Як дерся вгору, сяйнула йому смішна думка: будинок пана священика так далеко від гавані й взагалі од центру міста саме тому, щоб усі жебраки й нужденні не ходили туди по юшку занадто часто, бо теліпатися в спеку тією нескінченною дорогою — то непереливки.

Місячне проміння ледь пробивалося крізь імлисту заслону, але сяйво ліхтарів з шосе добре освітлювало Гордонів парк, і Тікірі легко знайшов знайоме дерево-намет. Його трохи спантеличило, що з-під гілок не виглядають Грегорісові розбиті черевики; але ж Грегоріс не повинен усеньку ніч спати, простягнувши ноги? Мо' він якраз їх підібгав.

— Пане! — гукнув Тікірі півголосом. — Пане! Це я, Тікірі. Я прийшов, аби ви знали, що я не брехав!

Під деревом зашелестіла солома: Грегоріс заворушився.

— Еге ж, несу вам те, за що ви купите собі чудові черевики, — засміявся Тікірі, підняв гілку…

І нараз ізнов опустив її: чоловік, на обличчя котрого падало жовте проміння ліхтаря, чоловік, котрий допіру блискавично перевернувся на бік і простягнув до Тікірі свої руки, мов спрут мацаки, — цей чоловік під Грегорісовим деревом був не Грегоріс, а Джім Піч з Арізони. І що найгірше: жовте проміння ліхтаря з шосе освітлювало під деревом його самого, без Грегоріса.

Тікірі відсахнувсь, ніби діткнувся кобри. Він чекав чого завгодно, навіть припускав, що Джім Піч досі ще живе тут, одного лиш не сподівався: що не знайде тут Грегоріса. Таж Тікірі ще сьогодні ополудні бачив Грегоріса й розмовляв з ним! Куди ж іще Грегоріс міг би піти спати, ніж сюди?! А як буде під деревом ще й Джім Піч, то байдуже. Грегоріса стане на десятьох таких Джімів… Так думав Тікірі дорогою до парку; бо не знав, що Джім лигався з поліцейським і що, побивши горшки з Джімом, Грегоріс утратив притулок.

І ось хлопець опинився сам як палець, без оборонця, перед оцими мацаками.

Скрикнув і відскочив саме вчасно — мацак Джіма Піча вхопив повітря. Тікірі побіг чимдуж, немов ішлося про життя. Не думав куди. Мчав уздовж загорожі. Наразився на гілку, аж іскри з очей сипнули, але втікав далі. Упірнув до густої тіні й почав безтямно дертися через загорожу. Уже нагорі загорожі його змогла кволість, і він мусив одпочити. Розглянувся. Побачив, що біг у напрямку од міста, чиє червонаве сяйво висіло позаду на обрії — ніби там палала грандіозна пожежа. Але Джіма Піча Тікірі не помітив ніде, хоч ліхтарі з шосе освітлювали довгі смуги газонів і паркану. Тож американець відмовився переслідувати його? Навряд. Але де ж тоді він? Хіба що побіг уздовж загорожі або до чагарів, аби перетнути шлях утікачеві.

Кілька секунд Тікірі напружував зір, чи не вкмітить Джімову постать десь у глибині парку. Ні, нічого там не ворухнулось. Тікірі оддихався. Ще одне випробування позаду. Зробив порух, щоб зіскочити на шосе.

І тільки тоді — ту мить, коли висів у повітрі, ще тримаючись одною рукою за паркан, — тільки тоді побачив під собою білу пику ворога з роззявленим ротом. Джім стояв на шосе, а Тікірі падав йому просто до обіймів. Падаючи, зціпив кулаки. Але бій був надто нерівний.

Коли Тікірі очуняв і вже зміг стати на рівні, позаду так само горіло сяйво, мов пожежа без полум'я. Джім Піч давно вже зник. По праву руч шумів океан, а далеко попереду звивалося блідо-голубе світло, мовби якийсь чарівний орнамент, накреслений на небі.Тікірі, спотикаючись, побрався туди, бо там був південь, а отже й домівка. Насилу переставляв ноги. І раптом подумав: якщо дійде ще вдосвіта до того світла — буде то найбільше чудо нинішньої ночі.

Але цього дива не сталося, й Тікірі ніколи не дізнався, що те блакитне світло насправді був неоновий напис із трьох слів:

Galle Face Hotel

Ознака зла

Вернувши з аеродрому, Бандала сів у холлі готелю й чекав, куди пошлють. Потому лежав у себе на тапчані й думав то про Тікірі, то про старого, котрого він прозвав «Тінь» і котрий колись сказав: «Ти молодий, маєш широкі рамена і вже ніколи не захочеш бути слугою». Тепер на його вийшло, — Бандала вже не хоче бути слугою… Шкода, що тут нема Тікірі.

Бо ж Тікірі не знає, що Жожо Ліндсей з пані поїхали, що Тісса ловить рибу з Вікреною, а Вікрена не піддався панові Альвару, й що напевно ніколи вже йому не піддасться, — цього всього Тікірі не зна, тож і гадки не має, що тепер можемо спокійно вернутися додому.

Перед північчю директор послав по нього. Бандала підвівся. На сходах його осяяло: те, що він перед хвилею думав, — несосвітенна дурниця. Ніби він зважився піти додому лише тому, що Жожо зволив спакувати валізи! Дурне! Я вернуся додому, коли захочу, і лише тому, що мені захочеться; а ще тому, що це моя батьківщина і я маю право там жити.

— Чого це ти так супишся, коміку? — зустрів його Ван-Бален. — Сердишся, що вчора нічого не заробив? Не журись, сьогодні ти запрошки те надолужиш: скажи тільки гарно вголос, що той твій дядько негідник, і матимеш побрязкачі.