Острів тисячі самоцвітів

І все.

— Поверни йому листок, — звелів ігумен Бандалі. — І скажи йому, що подих дарує життя, але так само й смерть. Кажи помалу.

— Я не знаю, як буде подих, — прошепотів Бандала.

— Вгеаth, — підказав ігумен, і хлопець розплющив широко очі; досі він і гадки не мав, що ігумен знає англійську, і навіть ліпше, ніж він сам.

— Що з подихом? — обережно спитала напудрена пані.

— Бгікку каже: «Подих дарує життя, але так само й смерть», — переклав Бандала повільно й підняв руку з листком. — Візьміть, він ваш.

На мить Бандалі здалося, що американець завагався… Але, мабуть, тільки здалося, бо той швиденько взяв листок і притис до носа.

— Гм, — сказав бешкетно, — бгікку мав би скористатися з мого товару, йому чути з рота. Ха-ха-ха! Але що скажеш, Барбаро, такий жарт за десять рупій — все одно що задурно. Ось маєш, хлопче, хай твоєму бонзі добре живеться!

Американець почав порпатися по кишенях. Але перш ніж він щось виловив, знову озвався тихий, незворушний голос ігумена:

— Не бери грошей. Скажи, що заплачено.

— Хай йому грець! — засміявсь американець, заледве дослухавши Бандалин переклад. — Це ще краще! Що скажеш, Барбаро, це варто принаймні двадцятки!

— Дай їм і ходімо, Бобе, — потакнула Барбара неспокійно. — Це триває вже задовго.

— Не бери грошей, — озвавсь ігумен знову. — Одчини двері й повтори, що заплачено.

— Слухаюсь, — заїкнувся Бандала. Він знав, вірніше відчував: щось відбувається. Чув, як напудрена жінка торохтіла, — не розумів тільки що: говорила вона занадто нервово, швидко й навіть на якомусь жаргоні. Утнув лише, що та дорікає Бобові, а Боб сердито лається.

Коли за ними зачинилися двері, Бандала залишився, де був, витираючи ліктем лоба.

— Ходи сюди й сядь, — усміхнувся ігумен. — Швидко. Жінка верне.

Бандалі закалатало серце. Той, Хто Знає Все, прозирає і в майбутнє — це так, але звернутися до такого близького майбутнього, до того, що може статись ось зараз! Це ж випробування! Подальші хвилини покажуть, чи мав ігумен правду. Якщо двері відчиняться…

Двері відчинилися.

— Пробачте, будь ласка, — вклонилася напудрена пані вже з порога, — Можна зайти? Дякую. Даруйте, даруйте Бобові. Вийшло по-дурному, це так, але ви не зважайте на це, пане… е… е… пане бгікку. Боб так не думав, просто він такий дикун. Але в нього добре серце. Справді!.. — захекано мовила вона, втупившись у непорушне обличчя ігумена. В лівиці їй тремтів фатальний листок, у правій вона несміливо простягала паку рупій — стільки Бандала досі не бачив і вві сні. — Я дуже була б рада, якби ви прийняли маленьку пожертву… звісно, якщо ви не образитесь. Боб не хотів вас образити, їй-право…

Пані торохтіла, благала, солодко всміхалася. Зрештою ігумен зглянувся над нею.

— Подай листок, — звелів Бандалі. — І візьми гроші.

Підніс листок до губів. Як удихнув, чутно було тихий шелест. Листок прогнувся, на секунду пристав до чарівничих уст.

— Дай їй листок і скажи, що знято.

І знову почулося тихе шелестіння, цей раз із губів напудреної жінки. Так глибоко вона відітхнула.

Пані пішла, а Бандала стояв над скринькою, сам не знаючи, що його більше здивувало: чи цей скарб, чи ясновидіння ігумена, а чи його надлюдська сила, що здолала пиху такого знаменитого чоловіка — чоловіка, чиє ім'я стоїть великими буквами на кожному стосику жувальної гуми…

— Можеш іти, — мовив ігумен. — Сьогодні не прийму вже нікого.

Бандала вийшов. Не помітив, що двері не зачинилися. Ступав схвильовано коридором. Обернувся, зачувши позаду клекіт. Навшпиньках вернув. Крізь щілину прочинених дверей побачив ігумена: той горбився над священними олас, кашляв, струшуючись у нападі нестримного реготу.

Того ж дня пополудні Бандала знов угледів Боба з пані Барбарою в гурті американців біля озерця й пішов слідом; цей знаний чоловік його цікавив. Виявилося, що цей раз вони простують до храму Ната Девала: його тіняве подвір'я Бандала бачив зі свого ванькирчика. Під дашком із пальмового листя там лежала величезна статуя Освіченого з намальованими квітами лотоса на ногах. Довкола неї клячіли статуї скорботних учнів, притуливши до очей те, що Бандала мав колись за білі квітки або метелики й що насправді були чисто випрані мереживні носовички. Довкола статуй юрмились американські туристи й глузували. Скажімо, і з тих самих носовичків, і з дашка над статуєю — він, мовляв, більше годився б для кегельбана. Було то веселе збіговисько, й тільки король жувальної гуми та його королева були поважні. Хоч сонце досі пекло, він тримав капелюха в руці, показуючи світові рожеву лисину, віночок сивини й наморщений, замислений лоб, під яким туди й сюди бігали очі. Хвилю ті очі розглядали обличчя Освіченого, пофарбованого в яскраво-жовтий колір, хвилю — жовті квіти сапу, хвилю — жовті постаті ченців, що сновигали перед храмом… і врешті втупились у Бандалу. І хлопець зрозумів, що той великий, знаменитий чоловік його впізнав і що він його, Бандали, боїться!

Безглуздо, неможливо — але це було так. Чом би тоді штовхнув американець ліктем свою жінку, чом би так голосно кашлянув? І чом би гримнув на тих грубіянів у тропічних шоломах, аби не кпили з того, що для інших святе? Скільки американців Бандала бачив — усі завжди сміялися й найохочіше саме в місцях і з речей, котрі були для інших святі; сам король жувальної гуми перший. І тепер раптом…

Чом?

Туристи давно вже пішли, а Бандала й досі сидів на подвір'ї храму Ната Девала, спершись об стовбур пальми, дивився на заплющені очі Освіченого, великі, мов тарелі на овочі, і дивувавсь, який мудрий ігумен і який дурний цей американський принда. Бо ігумен знав, що досить хукнути на листок, аби американцеві затремтіли жижки, тоді як американець не знав, що той подих нічого не означа. Анічогісінько! Тепер це Бандала збагнув. Тільки тепер, побачивши, як ігумен заходиться від сміху і як американець дрижить навіть перед ним, перед Бандалою, щоб не побіг скаржитись ігуменові, котрий, може, знов пошле за грішником подих смерті…

Бандала випростався. Його пойняла хвиля радості й задоволення: так он воно що треба робити — грати в чарівників!

Потім він ізнов сидів скулившись і дивувавсь, як це він раніше не докумекав: ніякий це не обряд — а гра! Ігумен сидить, ніби статуя, і мовчить — щоб здаватися таємничим! Знає англійську мову, але й слова не зронить, хіба через товмача, і це все для того, щоб видаватися загадковим, недосяжним, нетутешнім. Але кожен порух, кожен подих наперед точно продумано, кожне слово бездоганно зважено — аби помста була найповніша.

Бо ж ідеться не про що інше й не про менше — як про те, щоби помститися християнам за всі кривди, за всі лиха, і за ті мої, за те, що я мусив утекти з дому, і за Тікірі, й за батька Тікірі, й за Жабу, й за мого брата Карангу, котрого Жожо Ліндсей забив. Так, хоч і з дурного розуму, і я йому простив би та й забув би, коли б він оце не виявився такий злий. Але тепер я вже ніколи не забуду. Жожо забив його! І хоч ця помста мала, але солодка, мов сотовий мед.

Тут прийшла обдерта сінгалка з кошиком на голові, клякнула й зціпленими руками поклала до ніг Освіченого квіткову жертву. Потім вийняла з кошика жертовні палички й поставила їх біля обличчя Освіченого. Як запалювала одну за одною, спало хлопцеві на гадку порахувати їх. Було їх десять. Бандала дуже співчував жінці — її ж спіткало десять нещасть, і вона їх теперки спалювала, ті лиха, аби всі десять розпались у купки попелу; аби солодкі пахощі овіяли ніздрі Освіченому, полетіли до неба й принесли мир і супокій.

Заледве вона встала, підвівсь і хлопець, купив у ченця п'ять паличок, поставив їх біля ніг Освіченого, бо більш ніде не було місця, стільки вогників палало докруж статуї. Одну паличку запалив за себе, одну за свою матір, одну за батька Тіссу, одну за дядька Вікрену. А останню за Тікірі, хоч він і зрадник, але, може, мучиться нині, й то більше, що не вірить в Освіченого й не знає, як ченці можуть метатися, краще, ніж будь-хто з нас.