Острів тисячі самоцвітів

— Ходи-но сюди, лицарю! — натхненно вигукнув магометанин. — Стань на оце почесне місце! А ви, Маловіри, гляньте-но на цього малого велета, чия слава невдовзі полетить по всіх усюдах! Ти хочеш бути багатим і славетним? Ах, та вже ж хоче! Тож дай мені свою рупію, і я тобі дам ті три щасливі стріли, кожна з яких принесе тобі одну щасливу сорочку!.. Тепер зведи свою несхибну руку й кинь першу стрілу в це колесо — його пущу я навмисне поволі, бо дуже вже ти мені любий… Ну-бо, стріль!

Тікірі метнув оперену стрілу — вона оминула колесо й увіп'ялася в полотно ятки. Гурт зареготав.

— Чого сушите зуби? — гримнув на них магометанин. — Моєму лицареві стане двох сорочок! Кидай, кидай, щасливчику, тепер піде ліпше.

Тікірі метнув другу оперену стрілу — вона одбилася від колеса, що крутилось, і впала на землю.

— Га! — крикнув чоловік, нагинаючись по неї. — Замалим не вцілила, зрадниця! Ось-ось уже була ввіп'ялася до щасливого числа, але рука, що її метнула, була надто моцна. Не так дуже, мій силачу! Приборкуй свої м'язи! А я піду наготую ту чудову сорочку й осушу сльози — так-бо мені тяжко з нею розлучатися!

Він направду зняв з тички славну сорочку й її краєм заходився витирати собі очі. Третя стріла Тікірі вп'ялась якраз в одне з чисел колеса фортуни, на жаль, у те чорне, що — як казав магометанин — тріньки менш щасливе, ніж інші, бо не дає виграшу.

— О чарівниче! — завивав магометанин у безмежному подиві. — Ти перший, хто поцілив якраз у те число! Як це ти зумів? Чи ти знаєш, що то означа? Що тепер будеш підряд улучати лише у щасливі числа! О люди, не відходьте, бо зараз побачите диво! Дай мені швиденько другу рупію, о володарю трьох сорочок, щоб я міг їх загодя наготувати і загорнути!

Хап! — загарбав другу монету, розкрутив колесо й стомлено сів на ящик. А коли подальші три стріли встромилися знов до нещасних чисел, смутно потряс головою:

— Хоч не понесеш із собою трьох сорочок, зате матимеш щось рідкісніше, — тицьнув магометанин до рук Тікірі грубу чорну книжку. — Аби ви знали, люде: від мене ніхто не піде не обдарований, з порожніми руками! Цей молодий богатир програв, хоч я не збагну, як це могло статись. Але все-таки він понесе скарб, як кожен, хто в мене спробує щастя. Так, я роздаю скарби і роздаю задурно. Ця книжка — скарб ученості, але я даю її як премію! Біжи, хлопче, навчайся з неї, і незабаром ти мені дуже дякуватимеш. Чого ще очима лупаєш? Щезни!

І виштовхав Тікірі. Гурт реготав. Тікірі біг, не знаючи, чи йому смутитися, чи радіти, пишатися чи соромитися. Розгорнув книжку й знову згорнув. У Ліндсеїв він навчився читати за складами англійські слова, але ця книга була надрукована по-тамільськи, а по-своєму він, тамілець, не тямив. Нараз… Тікірі ладен був заприсягтися, що то Кудина машина, геть-чисто вона… о, зникла за рогом. Ні, то, мабуть, не Куда, він-бо давно поїхав. Тікірі зупинився. Чогось боліли ноги, ніби він прийшов з Анурадгапури пішки. Сів на тумбі в гавані, дивився хвилю на море, хвилю назад — на дерева та будівлі й думав собі: так ось воно яке велике місто Коломбо, де Жожо ходив до школи. Жожо Ліндсей!..

Тікірі спало на думку, що це вперше він згадав про Жожо після втечі з дому. Дивно: адже Жожо дуже скривдив його та Бандалу. Але Тікірі відразу ж подумав, що це й добре, бо коли думаєш про кривду, то в тобі прокидається злість. А тепер я ліпше думатиму про Бандалу, де він може бути й коли з'явиться. Мо' він саме тут, у гавані… та вже ж тут… тільки, мабуть, трохи далі, за тим білим будинком.

Тікірі хутенько побіг поглянути за той білий будинок. Але Бандали не знайшов. Тож вернув на своє старе місце, але за мить знову вибіг; отак він і бігав то туди, то сюди, бо Бандала скрізь міг бути.

Спека спадала, а Тікірі все ще сидів у гавані й чекав на Бандалу, ходив по Бандалу, бігав йому назустріч до цього рогу й до того, бо на розі люди найчастіше спіткаються… і знов вертав, дивився на море, чекаючи, що Бандала раптом поплеска його по плечу: «Тікірі, я тут…»

Тільки по обіді Тікірі здався. І не тому, що втратив надію. Лиш переконався, що Бандала тут іще не може бути. Не може. Я їхав машиною, і страшенно швидко. А чим їхав він? Хтозна, на скільки машин мусив чекати, перш ніж якийсь шофер змилостивився, хтозна, який гак він зробив… або й тюпав пішки… Так, хтозна, чи його взагалі хто-небудь підвіз!

З океанської далини прилетів величезний транспортний літак з шістьма моторами, ніби з шістьма головами, і полинув низько над містом, а Тікірі помчав за ним навздогінці — літак казково гуркотів і казково виблискував. Невдовзі літак зник і гуркіт ущух, але Тікірі йшов далі й далі. Не знав, куди збочити, а втім — навіщо це йому? Мети ж нема. Вітрини блищали в призахідному сонці, за ними купчилися гори найдивовижніших речей, і збігло чимало часу, доки Тікірі дійшов до кінця вулиці. Дуже часто-бо зупинявся й розглядав вітрини. А ще був дуже втомлений.

Хвилю спочивав на склепистому містку через потік; Тікірі думав, це річка, але насправді це був канал, що вів до гавані. Глибоко під мостом плив човен, напівголий чоловік швидко веслував. Вода була темно-синя, аж чорна, але щоразу, коли чоловік підіймав весло, обіч човна спалахував огненний вир, з весла бризкав огненний дощ — так забарвлювало все це низьке сонце.

Тут згадав Тікірі про Бандалиного дядька Вікрену, про його човник, про острівець Калудуву, де вони ловили ігуанів, про похмурого Дгаму, про свою матір — найголовніше, про маму! — і стало йому так тужно, аж він злякався, що бризнуть сльози, котрих він уже ніколи не витре, бо пектимуть, як вогонь… На щастя, чоловік із човном швидко зник, і Тікірі заспокоївся. Але він і далі дивився на канал. Хотілося пити. Він не знав, що та вода солона, й, пройшовши міст, збочив праворуч і швидко пішов високим камінним берегом, сподіваючись, що знайде сходи, які ведуть до води. Але доступитися до води не можна було.

Тож Тікірі подався навмання до вулиць за каналом: постука в перші двері й попросить хоч ковток. На лихо, в тій частині міста двері були такі самі неприступні, як чорна вода каналу. Всі будинки стояли в садах, оточених гратами, — був то, очевидно, вельми знатний та багатий квартал. Такий знатний та багатий, що тут не можна навіть вилізти на дерево й нарвати собі плодів, бо й дерева ув'язнені в садах — за парканами. Такий знатний та багатий, що на вулицях не було жодної людини. Тільки авто іноді проїде або спиниться перед загратованими ворітьми. Аж здавалося, ніби тут живуть самі машини.

Посутеніло, а Тікірі все ще блукав і хотів пити. А коли побачив прісну воду, то навіть не знав, що це вода — так вона мінилася супроти вечірнього неба, вся золота, мов цвіт.

Тікірі стояв коло загорожі, притулившись обличчям, і зачаровано дивився на струмінь, що тоненькою цівкою бив із круглої водойми, і так високо, ніби хотів торкнутися неба. Внизу гусли тіні, а верхівка струменя ще золотіла в сонці, ніби вушко голки.

Це був перший водограй, що його Тікірі побачив. Тікірі розглянувся навкруги. А де ж будинок? Він має стояти в саду. Хлопець пробіг уздовж загорожі туди й сюди. Угледів лишень широкі замкнені ворота з незрозумілим написом «Gordon's Рагк».

Коли Тікірі ліз на загорожу, то оглядався, повен страху, чи хто не дивиться. А далі вже не пильнував ні про що. Клякнув біля водойми водограю і пив. Холодний дощ ізгори кропив йому плечі, голову, руки. Тікірі пив і пив, ніби всеньким тілом. Позаду на вулиці засвітилися ліхтарі, їхнє сяйво розігнало смерк і впало на хлопця; він злякано встав і шурхнув до кущів поблизу.

Тіні поглинули його й заспокоїли. Але побіг далі, бо йому спало на думку, що десь там він найде підхоже місце для нічлігу, і взагалі, що далі од воріт, то безпечніше.

За смугою кущів простелився газон. Тікірі назгинці перебіг його. Зупинився.

Десь поблизу гуркав океан. Парк тут кінчився такою загорожею, якою почався. За цією загорожею палали такі самі ліхтарі, як на вулиці… один з них, їй-бо, рукою досягти можна… і він освітлював пару дивовижних черевиків.