Острів тисячі самоцвітів

Чудо

Хоч Бандала відразу ж заснув, умостившись на мішках у своєму в'язниці-вагоні, але спав дуже мало. Десь за півгодини по тому, як виїхали з Анурадгапури, потяг зупинився на осонні й стояв там так довго, аж дах розжарився. У вагоні стало задушно. Коли спітнілий Бандала зрештою прокинувся, йому здалося, що він десь у кузні. Підвівся, став на ящики й торкнувся стелі. Засичав, опікшись. Не дбаючи, зчиняє шум чи ні, притяг кілька ящиків до дверей, поставив один на один і сів аж нагорі, поближче до віконця. Крізь те віконце-шпарину влітав досередини кволий вітрець, та коли Бандала видряпався на ящики й умостився під розпеченою бляхою, йому було не набагато краще, ніж перше. Хіба що тільки він тепер міг дивитися надвір на вокзальну будівлю, наче посипану золотим піском, і на кілька дерев, наче притрушених порохом.

Нарешті потяг рушив, вітрець задув веселіше й трохи охолодив Бандалі обличчя. На жаль, ящики розхитало, і хлопець мусив злізти. Став навшпиньках біля свого віконця й дививсь, як міняється краєвид. Дививсь, але не тямив нічого. Жодної думки — спекотнява геть усі прогнала. А може, це й на ліпше, бо потяг їхав безмежно довго… потім ізнов стояв нескінченно довго… і знов їхав та їхав.

Лиш раз очутився Бандала зі свого очамріння. Було це на станції, де якраз спинивсь іще один потяг і де снувало стільки людей, що Бандала подумав, чи це вже не Канді. В цій думці таїлися радість і страх, радість, бо дорога скінчилася, страх — як непомітно вислизнути із замкненого вагона. Сховатися під мішками й чекати, доки робітники відчинять і підуть? Це було найбезпечніше. А що, коли вони не підуть, а почнуть розвантажувати вагон? Тож ліпше вискочити, тільки-но хтось відсуне засув, і, скориставшись із замішання, дременути, — як тоді з вантажної машини.

А що, як вагон взагалі не відімкнуть і залишать стояти десь на колії навіть кілька днів? І що тоді робитиме Тікірі?.. Ні, все було не так забавно, як Бандалі здалось уранці.

Потім він помітив напис на вокзалі:

«Полгагавелла».

Отже, на щастя, ще не Канді. Хлопець з полегкістю відітхнув. Хоч сонце пекло так само немилосердно, але Бандала принаймні вже отямився і мав час усе зважити. Ухвалив: найперше треба наїстись. Однак заледве облупив перший банан, потяг набрав швидкість, і хлопець не мав уже ні часу, ні бажання їсти: припав до віконця й чудувався з багатства Ланки.

Були це не самоцвіти, що ними снив Тікірі. І не океан, що ним снив Бандала, ані острови, ані міста, ані потоки машин і людей… Були це рослини.

Правда, Бандала майже все своє життя прожив на межі двох морів — моря вод і моря дерев, рослин. Але те, що нині простяглося перед його очима, не бачив він зроду. І джунглі, якими вони з Тікірі пройшли до Анурадгапури — чи те, що хлопці тоді вважали за джунглі, і навіть дехто в таборі вважав так, — і та зелена повінь, що він й досі яскраво пам'ятав, — усе те раптом утратило свою пишноту, зблякло — так, як блякне вдень світло лампи, що вночі здавалося сліпучим.

Рослини, що їх Бандала бачив дома з узбережжя як пальмовий ліс, а з човна як зелену смугу, рослини, що в Анурадгапурі скидалися здалеку на мох, — ці рослини тут здіймалися до фантастичної височини. Наче дагоби. Наче сотні дагоб, поставлених одна на одну, — мовби зелені, голубі, жовті, фіолетові хмари, що перед бурею купчаться на небі. Але все це були дерева, живі дерева з листям і квітами. Куди не глянь — підпирає небо велет. А за ним другий, ще більший. І третій, десятий, сотий… усі наче всіяні райдужними зірками, в небачених шатах. Ні, супроти цих джунглів ліс в Анурадгапурі був жалюгідною купою листя.

Тут Бандала постеріг, що паротяг натужно пахкає, потяг рухається повільніше, плазує звивистою дорогою кудись угору, і що зелені купи, які в першій хвилі він мав за рослини, великі, ніби гори, — справді гори, вкриті рослинами.

Помалесеньку, ніби крок за кроком, гори відступили, і зелень на їхніх схилах змінилась у голубувату млу, поцятковану срібними серпиками. Скидалося то на блискучі сходи, приступки яких подекуди вузенькі, мов гостряк серпа, подекуди ширші, вигнуті й райдужно променисті. Але то були не срібні сходинки, а рисові нивки, приліплені терасами до схилів горбів, оточені глиняними загатами й повні води.

Паротяг і досі дихав уривчасто. І що вище потяг виповзав, то свіжіший віяв вітрець, аж нарешті став такий на смак, як джерельна вода. Похолоднішало. Повітря було духмяне, і хлопець справді пив його, як воду, — жадібно, невситимо. А напившись, відчув голод і кінець кінцем з'їв свій банан.

Аж тут Бандала побачив слонів.

Було їх двоє, волочили за собою десятиметрові колоди «залізного» дерева, зв'язані ланцюгами, що пронизливо забряжчали, як тягар застрибав кам'янистим шосе. Бо обіч колії вже бігло шосе. Виринуло звідкілясь із пралісу, націлюючися прямісінько до міста, перші будинки якого Бандала помітив аж тоді, коли потяг почав гальмувати.

Потім світ знерухомів. Перестало гримкотіти. Бандала бездумно обіперся об двері, вони прочинились, і він вискочив.

Сталося чудо: без сторонньої допомоги він утік із в'язниці, ключа від якої не мав.

Дідусь Тінь

Але перші секунди Бандала думав про що завгодно, тільки не про чудеса.

Бандала не роздумував: вийти треба тут, бо тут слони, — отже, тут напевне вийде й Тікірі! Тому Бандала відчинив двері, щойно потяг зупинився.

І двері безгучно піддалися, Бандала вискочив… і здивовано став, бо на нього ніхто не звернув уваги — ніде не було живої душі; тільки за коліями, в тіні маленької смоковниці, сидів на землі дід, їв коржика й дивився крізь Бандалу, ніби не бачив його або ніби хлопець був прозорий.

Позаду пролунав хрипкий голос репродуктора: «Канді! Канді!» Бандала обійшов потяг і опинився на вокзалі, повному люду.

Але й тепер Бандала не сушив собі голови, хто це відчинив йому двері. Знав лише, що завдяки збігу обставин вийшов з потяга на супротивному від вокзалу боці, тому його й не помітили; боявся тільки, що Тікірі не матиме такого щастя.

Але Тікірі не з'являвся.

Усі подорожні вже вийшли, чоловіки в парусинових куртках давно вже почали виносити речі з товарних вагонів, але ніде не мелькнула маленька чорна постать… П'ять, десять хвилин стояв Бандала віддалік потяга ніби прикутий. Потім щодуху оббіг вагони там, де чверть години тому вискочив. І знов стояв, стояв.

А коли ногам несила було стояти, сів у тіні обіч діда, що й досі жував, і чекав на нове чудо, в яке, на лихо, взагалі не вірив. Він зміркував уже, що з ним не сталося нічого чудесного. Просто вагон мав дві сторони, а отже, і двоє дверей. Одні робітник в Анурадгапурі засунув і замкнув, а про другі, напевно, забув. І він, Бандала, подорожував весь час у в'язниці, що й не була в'язницею.

На шосе забряжчали ланцюги. То підходили слони, але Бандала навіть не глянув на них. Нахиливсь аж до землі, зазирнув під колеса вагонів — чи не мигнуть на тому боці тонкі чорні ноги; їх би він одразу пізнав, бо такі ноги має лише Тікірі… Але скоро Бандала підвів голову і обернувся до старого з коржиком.

— Дядьку, — спитав, — чи не бачили ви малого чорного хлопця з великою головою? Чи не вискочив той з потяга?

— Ні, — відказав дід, обернувся до нього лицем — Бандала побачив, що він сліпий.

Хвилю обидва мовчали.

— Я розбиваю тут каміння, — мовив старий гордо. — Як хочеш знати, розбив я такі гори каміння, що довкола мене зостався висіти порох, наче хмара. Того я бачу лише тіні.

— Авжеж, — шепнув Бандала; не знав, що сказати.

— Та вже ж, — потакнув старий радісно. — Люди кажуть, ніби я сліпий, але я достеменно знаю, що добре бачив би, якби. довкола мене не висів порох із каміння. А так я бачу самі тіні. І тебе бачу як чорну тінь. Ти молодий, маєш широкі рамена і одного разу вже не захочеш бути слугою.

— Відки ви знаєте, що я слуга? — спитав Бандала.