На дикому Заході

Згодом індіянин виміряв Джонсонові та Раусонові сліди, порівняв їх з тими, які знайшов на місці вбивства, і переконався, що вони збігаються.

— Потім Джонсон намірявся вбити індіянина, — сказав Браун. — Ми всі…

— Навіщо гаяти час! Хіба мало цих звинувачень? — перебив його хтось. — Повісити негідника!

Вортон хотів був захищати звинувачуваного. Та не встиг він сказати й кількох слів, як Джонсон, хоч був і зв'язаний, схопився й крикнув:

— Киньте ви свої нудні теревені! Ці негідники поклали собі повісити мене й повісять. Чума на їхні голови! Але я принаймні не дам їм такої втіхи — не тремтітиму й не плазуватиму перед ними навколішки. Так, я застрілив регулятора! І я б залюбки поперерізував горлянки всій вашій банді!

— На дуба його! На дуба! Повісити! — гукали майже всі. Дехто вже кинувся до Джонсона.

Браун заступив їм дорогу й вигукнув:

— Стійте! Схаменіться, арканзасці. Спершу треба допитати проповідника. А потім дамо їм вирок.

— Раусона наперед! Ведіть проповідника! — закричала юрба.

Раусон, зачувши своє прізвище на вустах розлючених поселенців, ще дужче зблід і злякано зіщулився. Він спробував підвестися, але не зміг. І не тільки через пута. Він утратив багато крові, до того ж з переляку його не слухалися ноги. Асоваум розв'язав ремінця, почекав, поки Раусон трохи опанує себе, і тоді, підтримуючи під руку, вивів його перед суд.

— Джонатане Раусоне, — суворо звернувся до нього ватажок регуляторів. — Ви стоїте перед своїми суддями. Вас звинувачено…

— Стривайте… Стривайте… Не кажіть далі, — тихо попросив проповідник. — Не треба мене звинувачувати. Я все скажу… В усьому признаюсь. Я сам виступлю свідком проти інших.

— А щоб тебе дідько вхопив, боягузе нещасний! — обурено крикнув Джонсон. — Гляньте, як тремтить, клятий страхополох!

— Не вбивайте мене! — благав Раусон, умиваючись з ляку холодним потом. — Або… хоч захистіть від цього диявола, що ні на хвилю не випускає мого тіла із своїх пазурів. Я в усьому признаюся. — Він простяг до Брауна зв'язані руки.

Хвиля зневаги перебігла по рядах регуляторів.

Однак Браун мовив, звертаючись до підсудного:

— Надто пізно каєтесь, Раусоне. Ви стали перед судом тричі звинувачені в убивстві — ми вже не кажемо про ганебну підступність, з якою ви прокралися в сім'ї цієї мирної округи. Ви ще маєте щось сказати на свій захист?

— Он їде Гасфілд з рештою регуляторів! — вигукнув Кук. — Але ані Котона, ані мулата з ними нема.

Гасфілд під'їхав аж до підсудних, кинув на землю клуночок, що його тримав перед собою, скочив з сідла й пустив коня пастися.

— У вас є якісь новини, Гасфілде, що могли б висвітлити всі ці справи? — спитав Браун.

— Нічого особливого немає, — відповів регулятор. — Ось тільки стара куртка, що все ж таки здалася мені підозрілою: надто він її старанно виправ і сховав.

— Ось вона! — вигукнув індіянин. Він підійшов ближче й показав те місце на куртці, де бракувало ґудзика. — Цього ґудзика Алапага вирвала, коли боронилася від убивці. А тут… тут була рана.

Не чекаючи, що йому хтось скаже, він підійшов до проповідника, вийняв з-за пояса ножа й розрізав йому лівий рукав аж до плеча. І всім стало видно рану, яка тільки-но затяглася — слід від Алапажиного томагавка. Асоваум спокійно показав на неї й тихо мовив:

— Він її вбивця!

Регулятори мовчали. Кожен наче боявся порушити моторошну тишу. Раусонів погляд злякано перебігав по обличчях присутніх. Невже ніхто з них не має жалю до нього? Всі були холодні й похмурі, і Раусон читав на тих обличчях свою близьку долю.

— Цього гаманця, — мовив нарешті Браун, — теж знайдено в підсудного, що, здається, нанизував злочин на злочин. У гаманці тисяча сто доларів. Це приблизно та сума, яку начебто мав забитий на березі Арканзасу торгівець. Містер Стівенсон пізнав у Раусонові того самого чоловіка, якого він бачив за кілька хвилин перед душогубством разом із загиблим. Ви знаєте цього ножика, Раусоне? — тихо спитав він убивцю. — І знаєте оцю кров на ньому?

Раусон, здригаючись, повернувся й показав на Джонсона.

— То він доклав рук до цього діла. Чому ви все… Чому ви кожен злочин звалюєте на мої плечі?

— І ви признаєтесь, що винні… що тричі заподіяли вбивство? — спитав Гасфілд.

— Так, я в усьому признаюся. В усьому. Навіть у ще жахливіших речах. Я хотів із Міссісіпі…

— Я протестую проти такого судочинства! — перебив його раптом чужий адвокат. — Ви домагаєтесь, аби цей нещасний визнав свою вину, коли він усе ще сподівається, що ви його помилуєте як свідка й випустите на волю. Крім того, ви…

— Шановний пане, — перебив його Браун. — У нас тут збори регуляторів. Цих людей звинувачено в злочині і буде покарано, якщо вони винні. Коли ви зможете нам довести або принаймні переконати, що хтось із них не винен, то ми вам наперед обіцяємо відпустити його — нехай іде собі, куди хоче. Це, наскільки я знаю, єдине, що вам належить робити на суді. Що скажуть присяжні про Еткінса?

— Відпустіть мене! — несамовито закричав Раусон. — Відпустіть — і я вам таке скажу, що…

— Цитьте! Я врятую вас, — прошепотів йому адвокат.

Злочинець здивовано й радісно підвів очі, але зустрів тільки спокійний, застережливий погляд свого захисника, що зразу ж повернувся до присяжних. Ті відійшли трохи вбік і стали радитись.

За кілька хвилин вони підійшли до гурту й сказали:

— Винен!

Еткінс, охоплений жахом, уклякнув і затулив обличчя руками.

— А Вестон? — спитав Браун.

— Винен!

— А Джонс?

— Винен!

— А Джонсон?

— Винен!

— А Раусон?

— Винен!

Вестон голосно хлипав, Джонсон скреготів зубами й кидав на присяжних люті погляди.

— Ви всі чули? — спитав Браун по короткій мовчанці.

Раусон, забувши за всіх присутніх, не зводив погляду з чужинця. То була його остання надія. Він так боявся смерті, що вбачав у тому чоловікові якусь надприродну силу.

— Суд регуляторів визнає вас винним й засуджує до кари на горло, — твердо промовив Браун. — Але, арканзасці, ми не повинні чинити нерозважно, судити несправедливо. Не всі заслужили на однакову кару. Не всі мають однакову вину. Невже немає жодного, кого можна помилувати?

— В Еткінса сьогодні вночі померла дитина, — сказав Вілсон. — А жінка лежить тяжко хвора. Він хотів виїхати в Техас. Я думаю, його можна відпустити, хай собі їде.

Якусь хвилю всі мовчали. Еткінс напружено поглядав то на того, то на того.

— Я голосую за помилування! — нарешті мовив Браун.

— Я теж, — прилучився до нього Гасфілд. — Хай наш перший суд не буде занадто кривавий. Я прошу дарувати життя також Вестонові. Бідолаха зізнався в усьому, що сам учинив. А що він не виказав нікого із своїх спільників, не слід йому ставити за провину. В кожному разі Вестон не боягуз і не зрадник. Я думаю, що він довіку пам'ятатиме нашу науку й не стане більше на слизький шлях.

— Згода, — сказали регулятори, трохи подумавши.

— Помилуйте! Помилуйте! — залементував, почувши те, Джонс. — Я тільки раз помилився… А крім того, я ж зовсім з іншої округи.

— Це вам мало допоможе, — сказав Браун. — Я пропоную цього чоловіка, що справді попав до нас десь із інших місць, передати до суду в Літл-Рок. На Фурш-ля-Фев, я певен того, він більше й носа не поткне.

— Хай він провалиться! — гукнув дехто. — Передайте його судді.

— Я проти, — озвався Картіс. — Якщо його в Літл-Року посадять до в'язниці, він швидко дремене звідти та ще й братиме нас на глузи. Я вважаю, що треба йому як слід полатати боки. А потім хай собі йде. Принаймні хоч згадуватиме нас добрим словом.

— Картіс має слушність, — підтримав його Браун. — Цей Джонс — один із найбільших нахаб, яких я тільки бачив. Коли ви, арканзасці, згодні, то хай служник он там відлічить йому п'ятдесят гарячих.

Усі погодились, тільки Боувіт сказав:

— П'ятдесят, мабуть, замало. А чи не…

— Стривайте, — перебив його канадець і підійшов до Джонса. — Я сам його обманіжу. Я все одно йому дещо винен.