На дикому Заході

Самого цього сліду було не досить. І Асоваум знову почав ходити по кімнаті, шукаючи, чи не залишив там убивця хоч чого-небудь, і нарешті знайшов закривавлений томагавк своєї коханої. Брутальна рука, видко, шпурнула томагавк у куток, і Асоваум аж тепер його вгледів.

Коли індіянин побачив кров на легкій, але гострій зброї, його вуста вперше торкнула горда усмішка. Алапага померла, як і належить індіянці. Перше ніж загинути, вона пролила ворожу кров. Але від того думка про її втрату ще дужче різнула Асоваумове серце. Він міцно стис у руці томагавка, випростався й пекучим поглядом обвів хатину, ніби хотів вистежити ворога й переможно шпурнути його на долівку. Однак холодний спокійний розум переміг. Асоваум ще раз оглянув кожний куточок маленької кімнатки, тоді вийшов надвір і обшукав кожен кущ і кожну латку моху. Та все дарма. Дощ змив сліди. Асоваум повернувся до хатини.

Тут він приготував своїй забитій дружині смертне ложе. Постеливши Алапажину ковдру, поклав на неї померлу, потім приніс від річки води, змив Алапазі кров з обличчя, підмостив під голову свою ковдру, аби небіжці було зручно лежати, й спробував скласти їй руки. Але правиця була міцно стиснута в кулак. Асоваум спробував силою розправити мертві пальці, проте вони не подавалися. Він уже хотів лишити так, як є, коли намацав у кулаці якусь річ. То був роговий ґудзик, що його Алапага вирвала в свого ворога в смертельній боротьбі.

Але що міг зарадити той ґудзик? Асоваум сумно похитав головою, однак ґудзика сховав у патронташ, що висів йому при боці. Потім знову тихо сів у ногах у дружини, ніби вона спала, а він охороняв її сон.

Так він сидів нерухомо багато годин. Все заніміло. Асоваумова темна постать усе ще чипіла коло померлої, коли прохолодний ранковий вітер струсив росу з кущів і на сході почала займатися сторона.

Аж ось надворі почувся гомін, і в тиху оселю скорботи зайшли Браун з Вілсоном.

— Ходімо, Асовауме, — сказав Браун. — Розвій своє горе, бо воно тебе згризе. Нумо до діла: спочатку поховаємо твою дружину, а потім — помстимось за неї.

Індіянин слухав його байдуже. Та після останніх слів очі йому враз запалали. Він скочив на ноги й крикнув:

— Помстимось за неї! Так, помстимось! Ходімо, брате мій!

Він узяв томагавка дружини, заткнув його за пояс і разом із Брауном та Вілсоном переніс померлу в хисткий човник, що гойдався на хвилях, припнутий до куща лози.

Вілсон запропонував Асоваумові трохи попоїсти, але той відмовився, мовчки сів на своє звичне місце біля стерна й спокійно та впевнено повів човен проти води, до Гарперової хати, до якої було миль із десять.

ПОХОРОН ІНДІЯНКИ

Гарперова хата стояла всього кроків за сто від берега Фурш-ля-Фев. Браун з дядьком тільки недавно почали корчувати біля хати ліс. Всюди лежали повалені дерева, щоправда, здебільшого вже обрубані.

На розчищене місце перед хатою виїхав гурт вершників, тих, що вчора збиралися до Малінса на моління. Робертсові зразу впало в око, що ферма якась незвично тиха й занедбана. Він швидко під'їхав до самих дверей, скочив з коня, зайшов у хату й справді побачив те, чого й боявся.

На твердій грубій постелі, скинувши з себе в гарячці ковдру, лежав чоловік, що його вся округа любила за веселу вдачу та щирість.

Робертс і Баренс, глибоко зворушені, підійшли до ліжка хворого й потисли йому руку, але він марив, не пізнаючи їх. Ту мить до низької хати зайшов Раусон — знову врочистий і спокійний, як і раніше. Угледівши його, хворий випростався й забурмотів:

— Геть… геть… вимий руки… вони в крові… Витри ножа, а то люди здогадаються… Ха-ха… Твоя куля добре влучає, глянь, яку дірку пробила… Рану буде важко вилікувати… Просто в голову.

Раусон зблід і, здригнувшись, поточився назад. Але Робертс, не зводячи погляду з хворого, тихо мовив:

— Він марить про свого небожа. Він вважає його за винного і боїться за його життя.

— Якесь дике марення, — прошепотів проповідник і швидко схилився до хворого. — Містере Гарпере, — ласкаво звернувся він до нього й приклав холодну руку до чола. — Заспокойтеся! Біля вас друзі.

— Він таки дуже хворий, — співчутливо сказав Баренс. — Побудьте трохи коло нього. Я принесу йому води, а то в нього аж губи порепалися. Та й худобу треба нагодувати, я не можу дивитися, як вона ходить голодна й без догляду.

І, не гаючи часу, Баренс узявся до роботи. Поки прибув човен з померлою, він і худобу доглянув, і в хаті замів та поприбирав, і всьому дав хоч сякий-такий лад. Раусон г Робертс тим часом порались біля хворого, і той після цілоденного марення нарешті заснув,

Незабаром до берега пристав човен. Браун з Вілсоном винесли з нього тіло Алапаги й поклали під велетенським дубом.

— Де ми її поховаємо? — спитав Малінс, підійшовши до Брауна.

Індіянин мовчки взяв його за руку й повів до свого вігвама, зробленого з великих шматків кори та невидублених шкур, що стояв кроків за сто від Гарперової хати. Поряд з вігвамом височіла давня індіянська могила, що їх багато трапляється в Арканзасі.

— Хай Квітка Прерій спочиває біля дітей Начеза, — мовив Асоваум.

Фермери взялися копати яму. Коли вони закінчили її, індіянин вийшов з вігвама з оберемком гарно видублених шкур, загорнув у них тіло своєї дружини і з Брауновою допомогою поклав його в труну.

І ось до свіжої могили підійшов Раусон. Асоваум затулив обличчя руками, став навколішки й весь здригнувся від довго стримуваного плачу.

Тим часом проповідник тихим, тремтячим голосом почав надгробне казання над своєю ж таки бідолашною жертвою. Він звеличував її доброчесність і побожність. Він розповідав, як вона ревно молилася правдивому богові і як вірила в нього. Він хвалив її старанність і любов до свого чоловіка й пана і просив бога бути ласкавим до померлої й простити того, хто, може, засліплений гнівом, пролив невинну кров.

Раусон ще не скінчив своєї молитви, як індіянина наче вогонь пронизав. Він повільно відтулив обличчя. Коли проповідник зустрівся очима з Асоваумовим пекучим поглядом, йому аж у грудях похололо, і він замовк. Асоваум гордо випростався. Вихопивши правою рукою з-за пояса томагавк своєї жінки, він ліву простягнув до проповідника й сказав гучним голосом:

— Алапага мертва. її дух пішов до священних гаїв білого чоловіка, бо вона відвернулася серцем від Великого Духа, і він за те покарав її. Але навіщо блідолиций чоловік просить у свого бога ласки для жінки, що від усього відмовилась, аби тільки слухати його? Що відвернулася від віри свого народу й молилася білому богові? їй не треба ласки! Коли твій бог справедливий, то він повинен нагородити нещасну, бо вона задля нього забула все, що їй було любе й священне.

Раусон хотів його перебити, але спокійний, твердий погляд Асоваумів стримав його. Асоваум так само голосно вів далі:

— Твої вуста благають прощення вбивці. Ні! Не прощення — прокляття хай спаде йому на голову! Асоваум знайде його. Віднині Асоваумове життя має одну мету — покарати вбивцю.

Раусон, що на превелику силу витримав той грізний погляд, мовчки підняв руку, наче в німій молитві, і по довгій побожній паузі сказав:

— Прости йому, господи, прости нещасному, що, прибитий тяжким горем, сказав слова гнівні та ненависні. Прости йому, господи. Прости нам усім, що стоїмо тут і обурюємося вчинком, який теж прихований твоєю незбагненною мудрістю. Амінь!

— Амінь! — прошепотіли фермери.

Тільки Асоваум похмуро мовчав. Він стояв, усе ще тримаючи в правій руці томагавка, аж поки чоловіки підняли труну й повільно опустили в яму. А тоді гордість його зломилася, він знову затулив обличчя руками і вклякнув біля могили. Коли він нарешті підвівся, перед ним здіймався вже маленький горбик і Раусон ставив на нього чорного хреста.