Страница 20 из 48
— Глядіть лишень, не зоставте слідів біля маленького потічка поблизу моєї хати, — застеріг перший. — Бо як ті трикляті регулятори помітять їх, то неодмінно почнуть дошукуватись, і це може вам завдати шкоди.
— Не бійтесь, я знаю, що таке обережність. Але стривайте, я ось що згадав: либонь сам я не зможу допровадити коней аж до вас Маю деякі справи і мушу залагодити їх. А як скінчу, тоді вернусь до вас, і ми розрахуємось І ще одне: в усьому довіряйте тому чоловікові, що прижене вам коні, тільки… не передавайте ним для мене грошей.
— Я знаю його?
— Мабуть, ні.
— Як же я тоді здогадаюся, чи це той, йому можна довірятись?
— Ха-ха-ха! Це легко владнати. Щоб б» швидше порозумілися, він спитає вас про дорогу до Фурш-ля-Фев. Ви відповісте йому, що річка тече біля самої вашої хати. Тоді він знову спитає: «А як у вас тут з пасовиськом?» А коли ще він після того попросить у вас кухоль води, тоді кличте його до господи — то буде той чоловік, що треба.
— Добре, я мушу бути обачний, бо до мене часто заходять у гості сусіди. Крім того, я не хочу, аби про щось довідалася моя вихованка. Ну, а тепер на добраніч. Дощ трохи вщух, і мені треба йти додому. Вам теж я радив би якомога швидше ушитися звідси.
Раптом він замовк і прислухався.
— Що таке? — спитав другий.
— Мені вчулося, наче десь зовсім близько затупав кінь, — відповів той.
— Не може бути. Коні стоять за чверть милі звідси.
Рипнули двері, незнайомці вийшли, і в занедбаній темній хатині знову запала мертва тиша. Однак Браун довго ще лежав нерухомо, загорнений у свою ковдру, й дослухався до шуму вітру.
Хто могли бути ті незнайомці, що зустрічалися такої ночі і в такому місці? Ця думка безперестанку крутилася йому в голові. Щось доброго вони не могли замишляти, а то б вибрали собі кращий час і краще місце. Однак хто вони такі? Один голос видався Браунові знайомий — він був певен, що десь його вже чув. Але де? І коли? Тут, в Арканзасі, чи в Міссурі, чи аж по той бік Міссісіпі?
Уранці Браун вирушив далі своєю дорогою. Свіже повітря й швидка їзда додали йому бадьорості. Коник весело біг рівною багнистою долиною Арканзасу, аж поки досяг перших горбів. Відчувши нарешті під ногами твердий грунт, він пустився вчвал — видно, хотів якнайшвидше бути на рідному пасовиську.
Нараз Браун побачив на широкій просіці пішохідця, що прудко йшов йому назустріч. Під'їхавши ближче, Браун пізнав його й здивувався: то був індіянин.
— Асовауме! — гукнув він і рвучко натягнув повід. — Де ти тут узявся? І куди простуєш?
— Далі вже нікуди, — спокійно відповів індіянин, стискаючи простягнуту йому руку.
— То ти мене шукав? Що сталося?
— Багато чого… дуже багато. А мій брат нічого не знає про те?
— Я? Звідки? Хіба ж я, бувши на тому березі Арканзасу, міг знати, що діється на Фурш-ля-Фев?
— Але перед вашим від'їздом…
Ти про мою суперечку з Гіскотом?
Гіскота вбито! — суворо сказав індіянин, пильно дивлячись у вічі Браунові.
— Боже праведний! — вигукнув Браун і мимоволі позадкував конем.
— Підозра падає на вас, — вів далі індіянин, не зводячи з нього очей. — Хоч вас усі й виправдовують.
— Асовауме! — вигукнув юнак, скочивши з сідла й підступаючи до індіянина. — Я непричетний до вбивства. Я того бідолаху не бачив, відколи ми розлучилися біля Робертсової хати. Ти віриш, що я винен?
Індіянин, усміхаючись, простягнув йому руку й радісно сказав:
— Асоваум ніколи не вірив цьому… принаймні відтоді, як почув, що забитого ще й пограбовано.
— Мене й у цьому звинувачують? — вжахнувся Браун.
— Лихі люди звинувачують. А добрі знають вас краще. Містер Гарпер і містер Робертс не вірять цьому. Ану покажіть свої ноги! — мовив індіянин і дістав з-за пояса томагавка.
— Навіщо? Ти зміряв сліди?
Асоваум кивнув і приклав держак томагавка до Браунової підошви.
— На три чверті дюйма довші. Я так і думав!
— Того ранку, коли я залишив Фурш-ля-Фев, я був не в черевиках, — мовив Браун і сягнув рукою до черезсідельної торби, — а ось у цих мокасинах. А там були сліди від черевиків?
Індіянин знову кивнув, йому нібито сяйнула якась нова думка.
— А де ж сталося вбивство? І як про нього довідались?
— Ходімо, ходімо. Можна йти й розмовляти. Асоваумові треба до Фурш-ля-Фев.
Індіянин швидко рушив назад дорогою, і Браунові раз по раз доводилось пускати коня клусом, щоб бути з ним поряд. Так, ідучи, Браун довідався про всі події, що їм Асоваум був свідком, і, в свою чергу, розповів про нічну зустріч двох незнайомців. Індіянин сказав, що вранці зустрів чоловіка на великому гнідому коні, але не міг розгледіти його в обличчя, бо той був і так увесь закутаний у вовняну ковдру, а побачивши Асоваума, закутався ще дужче.
— Може, то був один із тих двох, — вів далі Асоваум, показуючи на сліди копит, що видніли перед ними. — . А може й ні. Але слід є, і не завадить піти по ньому.
Та коли вони досягли долини Фурш-ля-Фев, їм довелося відмовитись від того заміру, бо після нічного дощу маленькі гірські потічки розлилися й так замулили дорогу, що індіянин запропонував вибратися до річки навпростець, попросити в когось із тамтешніх фермерів човна і далі їхати водою.
Браун залюбки послухався його ради. Вони обминули грузьку долину пасмом горбів, що спадали до річки, і вийшли на самий берег, навіть ніг не замочивши. Сонце було ще високо, коли вони дісталися до садиби одного літнього поселенця, на ім'я Смаєрс.
Фермер охоче дав їм човен і навіть пообіцяв другого дня, в неділю, прислати Браунового коня зі своїм найстаршим хлопцем до Гар-пера додому. Проте човна Браун зразу ж відкупив, бо хотів мати його напохваті вдома в дядька. Тим часом гостинний господар, аби підживити стомлених подорожніх, подав на стіл усе, що мав: дикого індика, меду, солодкої картоплі, гарбузової каші, кукурудзяного хліба й по чарці справжньої мононгагели — індіянської горілки. Браун та Асоваум були не дуже прохані й зразу ж узялися до їжі.
— Мої всі знову подалися з дому, — сказав старий.
— Куди? — спитав Браун.
— Сьогодні моління! — перебив його індіянин. — Блідолиций чоловік, либонь, не дуже вірить у доброчесність білих, коли по двічі на тиждень наказує їм молитися Великому Духові.
— Я теж так думаю! — озвався фермер. — Мені вже ті моління в печінках сидять. Мій сусіда Сміт і вся його родина стали зненацька дуже релігійні, як вони про себе кажуть, а моя стара й собі пристала до них. Нічого не можу з нею вдіяти. А хай їх дідько вхопить, тих святенників! І то, певне, буде найгірше, що можна побажати дідькові!
Асоваум засміявся.
— Я пришлю до вас Алапагу. Така проповідь дасть їй більше користі, ніж казання блідолицього чоловіка.
— Ну, я бачу, ви спішите, тож не буду вас затримувати своїми балачками. Тільки будьте обачні, бо течія швидка, і човен може легко перекинутись.
— Не бійтесь, — усміхнувся Браун. — Ми обидва не вперше плаваємо, а надто Асоваум. Він сяде до стерна. Кращого стернового годі й шукати. То ви напевне пришлете мені завтра вранці коня?
— Аякже, до Гарперової хати. Можете на мене звіритись, — запевнив фермер. — Ваше ж прізвище Гарпер, еге ж?
— Браун.
— Браун? — злякано перепитав старий.
— Так, Браун, про якого кажуть, що він убив регулятора. Той самий, — відповів юнак. Але то мерзенний наклеп, і я оце їду, щоб виявити брехню. Я не вбивав ту людину.
— Він вам грозився заподіяти смерть, — мовив фермер, ще трохи сумніваючись.
— Так, — відповів Браун. — І я вбив би його й не таїв би свого вчинку, якби зустрівся з ним у чесному поєдинку. Але на нього, каже он індіянин, напало двоє, вони забили й пограбували його, а до того ж… хіба я схожий на підступного вбивцю?
— Ні, — мовив фермер. — Я добре вас не знаю, проте на вашому обличчі світиться щирість, і як ви самі кажете, то хай мене грім поб'є, коли я вам не вірю. Вчора мої дівчата були в Робертсів і казали, що наречена містера Раусона теж дуже заступається за вас. — Асовауме, нам справді треба їхати, — зненацька звернувся Браун до індіянина.