Морське вовченя

Хвилюючись, я простягнув руку до стелі порожньої комірки. Пальці мої затремтіли, коли наштовхнулись на знайому ряднину, і я мимоволі відсахнувся від неї. О боже! Знову цей проклятий матеріал — тюк з полотном.

Однак я не був певен цього. Я пригадав, що одного разу вже помилився. Треба перевірити.

Я постукав кулаком по нижній частині тюка. О! Звук приємний. Тоді це не полотно, а ящик, обшитий, як деякі інші, грубою дешевою рядниною. Однак це й не ящик з сукном, бо ті, коли постукати, відповідали глухим звуком, а цей озвався лунко, наче був порожній.

Щось дивне і незрозуміле. Він не міг бути порожнім, інакше навіщо він тут? А якщо він не порожній, то що в ньому?

Я потарабанив по ньому колодочкою ножа — знову той же лункий звук!

«Гаразд, — подумав я, — коли він справді порожній, то тим краще, а коли ні, то в ньому має бути щось легке, з чим неважко впоратися. Чудово!»

Я вирішив не гаяти даремно часу на всякі здогадки, а швидше ознайомитися з крамом у новому ящику. Я вмить зірвав ряднину, що закривала дно ящика.

Стояти мені було незручно. Трикутна порожнина різко звужувалась донизу, і мені важко було триматися на ногах. Але я швидко зарадив цьому лихові, заповнивши нижню частину трикутної комірки клаптями сукна й сувоями оксамиту, що лежали під руками. Працювати стало набагато зручніше.

Не варт, мабуть, докладно описувати, як я пробивався крізь дно. Так само, як і раніше. Все йшло успішно. Довелося перерізати одну з дощок упоперек — мій ніж з новою колодочкою діяв чудово. Потім я виламав половинки.

Я неабияк здивувався, коли всунув руки в ящик і познайомився з крамом, що лежав у ньому. Не зразу я здогадався, що там таке. Тільки витягнувши одну з речей і провівши по ній пальцями, я, нарешті, зрозумів, що це капелюшки, оздоблені тонким мереживом, перами, квітами та стрічками.

Якби я краще знав тоді, як одягаються перуанці, я, певно, ще більше здивувався б, знайшовши такі незвичайні речі серед імпортованих в цю країну товарів. Хіба побачиш такого капелюшка на гарненькій голівці перуанської дами? Але про все це я не мав ні найменшого уявлення, а тому тільки здивувався, чого такий чудернацький предмет входить до складу вантажів великого корабля.

Згодом мені пояснили, в чому справа: в більшості південно-американських міст живуть англійки й француженки — жінки та сестри англійських і французьких торговців та різних офіційних представників, що оселились там. І, незважаючи на велику відстань, що відділяє їх від батьківщини, вони вперто дотримуються мод Лондона та Парижа, хоч з цього безглуздого вбрання сміються їхні милі сестрички з Латинської Америки.

Ось для кого призначався ящик з капелюшками.

Мені шкода, але я мушу додати, що в той сезон їх сподівання виявились марними. Капелюшки не дійшли до них, а якщо й дійшли, то, мабуть, в такому стані, що вже нездатні були служити будь-якою прикрасою. Моя рука була немилосердною. Забравшись у ящик, я без жалю м'яв ці прекрасні «цяцьки», поки не запхнув їх якнайдалі, здавивши так, що вони стали займати десяту частину того простору, який займали в ящику.

Безперечно, згодом на мою голову впало чимало прокльонів. Єдине, що я міг заперечити — це сказати щиру правду про те, що я рятував своє життя і зовсім не думав про капелюшки. Чи простили мені це в тих домах, де чекали прибуття капелюшків? А втім, я ніколи не узнав, що казали модниці. Додам тільки, що потім, заспокоюючи власне сумління і задовольняючи заокеанського торговця модними товарами, я сплатив усі збитки.

Розділ LХII

МАЛО НЕ ЗАДИХНУВСЯ

Вийнявши капелюшки, я негайно вліз у порожній ящик. Треба було, якщо можливо, зняти з нього всю кришку або хоч частину її. Спочатку я спробував довідатись, що міститься над нею. Я зробив це так, як завжди, а саме: встромив лезо ножа в щілину. На жаль, воно стало тепер коротшим і не зовсім годилося, але було ще дюймів зо три завдовжки, тож з деякими труднощами ним можна було визначити, яка передо мною перешкода, тверда. чи м'яка… Вантаж виявився м'яким, і тому лезо легко проштрикувало його. Пам'ятаю, що там була парусинова обшивка і, застромлюючи в неї ножа, я не зустрічав ніякого опору.

Я вже знав, що це не полотно, бо лезо встромлювалося, наче в масло. А цього б не трапилось, якби то було полотно.

На душі стало веселіше. Краще мати справу з чим завгодно, аби тільки не з полотном.

Я штрикав у різних місцях, по всій кришці, і лезо щоразу заглиблювалось у щось м'яке. Не треба було навіть натискати на колодочку. Значить, вантаж складається з чогось такого, що мені досі не зустрічалося. Але я ніяк не здогадувався, що то таке.

Цей вантаж, як мені здавалося, не міг бути серйозною перешкодою на моєму шляху вгору. В чудовому настрої від такої приємної думки я заходився виламувати дошку з кришки, на якій лежав вантаж.

На це пішла не одна година марудної праці. Перерізувати дошки ножем було важко, і ця робота забрала в мене більше сил і часу, ніж усе інше разом узяте. Але вона була конче необхідною, бо інакше я не міг прокладати собі шлях крізь кришки ящиків. На кожен з них давили вантажі, що лежали вгорі, і виламати дошки було неможливо. Довелося перерізати їх.

Кришку ящика з-під капелюшків мені пощастило зняти без особливих труднощів. Дошки, як виявилось, були тонкі, ялинові, і за півгодини чи трохи більше я перерізав навпіл середню з трьох дощок. Половинки я легко відігнув униз і повитягав.

Відірвавши клапоть ряднини, якою було обшито ящик, я простягнув руку до невідомого вантажу. І зразу ж догадався, що це таке. Адже ще в дядьковій коморі я навчився пізнавати мішки на дотик. Так, це був мішок.

Але що в ньому? Пшениця, ячмінь, овес? Ні, це не зерно, — там щось м'якше, дрібніше. Невже борошно?

Незабаром я переконався, що це справді так. Я розпоров лезом мішковину. Навіть не треба було засувати руку в мішок, бо звідти зразу ж посипався м'який, дрібний порошок, наповнюючи мені долоню. Я підніс жменю до рота і остаточно впевнився, що в мішку борошно.

Це було радісним відкриттям. В мене був харч, і його може вистачити на кілька місяців. Годі голодувати! Годі їсти пацюків! З борошном і водою я житиму, як принц. Дарма, що воно сире! Зате воно смачне, поживне та корисне для здоров'я. «Дякувати долі! Я врятований!»

Такі слова вихопились у мене, коли я оцінив своє відкриття.

Працював я багато годин, і мені вже треба було відпочити. Крім того, я був голодний і не міг утриматись від спокуси вдосталь наїстися нової страви. Тому я вирішив повернутись у своє старе лігво, де була бочка з водою. Напхавши кишені борошном, я з обережності про всякий випадок заткнув парусиною дірку в мішку і почав спускатись униз. Торбину з пацюками я жбурнув, сподіваючись, що мені більше не доведеться харчуватися ними. Потім я залив чималу жменю борошна водою, замісив тісто і з'їв його з такою насолодою, ніби це був найкращий пудинг.

Кілька годин міцного сну додали мені сил. Прокинувшись, я знову з'їв тіста і почав підніматись своїм довгим тунелем у напрямі люка.

Пробираючись через другий ряд ящиків, я, на свій подив, помітив, що скрізь навколо мене розсипано щось м'яке, схоже на порошок. В порожньому трикутному закутку біля фортепіано все також було засипане тим же порошком, і я вгруз у нього по кісточки. До того ж я помітив, що на голову й плечі мені густо падає якийсь пил. Коли ж я необережно подивився вгору, щось посипалося мені в рот, в очі та ніс, і я почав страшенно кашляти й чхати.

Спочатку я злякався, що задихнусь, і мало не кинувся назад у своє сховище за бочкою з водою. Але тікати так далеко не було потреби. Досить було відступити до ящика з-під галет і пил туди вже не діставав.

Я швидко збагнув причину цього незвичайного явища. Це ж борошно. Корабель хитнувся, затичка випала, і борошно посипалось із мішка через дірку. Безперечно, це була значна втрата.