Кораловий острів

— Добридень, джентльмени. Ми раді бачити вас у Манго. Ласкаво просимо.

Джек привітався з ним і сказав:

— То це ви, мабуть, той тубільний учитель, про якого мені довелося чувати?

— Так, я маю щастя бути тутешнім учителем.

— Саме вас я й хотів бачити, — відмовив Джек. — Отож мені поталанило. Ходімте, друже, в каюту та вип'ємо по склянці вина. Мені конче треба з вами побалакати. Мої підлеглі, — додав він, показуючи на нас із Пітером, — привітають ваших людей.

— Дякую, — мовив учитель, простуючи за Джеком у каюту, — але я не вживаю ані вина, ані інших міцних напоїв.

— Ну що ж, тоді у нас є доволі води, а може, галет скуштуєте?

— Слово честі, це вже нахабство! — вигукнув Пітер. — Які ми в біса підлеглі? Та коли він охрестив нас підлеглими, то давай якнайпривітніше зустрінемо темношкірих гостей. Агов, хлопці! — крикнув він до півдесятка тубільців, що стояли на палубі, здивовано озираючись довкола. — Ось призволяйтеся.

І Пітер подав їм тацю потрошених галет та цеберко води. По тому він застромив руки в кишені й почав походжати палубою, задерши носа й гучно насвистуючи.

Десь за півгодини Джек з учителем вийшли на палубу; учитель попрощався з нами, сів у пірогу, й тубільці повеслували до берега. Коли вони відпливли, Пітер підступив до Джека, віддав честь і запитав:

— Ну, капітане, чи ви скажете що-небудь своїм підлеглим?

— Атож, — сказав Джек. — Поверніть шхуну, пильнуйте стерна й припніть язики, доки я проведу її крізь пролам у рифі. Учитель — а він видається мені гарним хлопцем — каже, Що там досить глибоко, і в лагуні біля самісінького берега є зручне місце, де можна кинути кітву.

Поки легенький бриз поволі гнав шхуну до стоянки, Джек пояснив нам, що Аватея й досі живе на острові і Тараро тримає її в ув'язненні.

— До того ж, — провадив Джек, — учитель розповів мені, що бідолашна дівчина закохалася в одного вождя, котрий живе на острові за п'ятдесят миль на південь, і що вона хоче будь-що втекти звідціля. Як бачите, ми прибули саме вчасно. Гадаю, про того вождя ти, Релфе, чував на острові Емо. Крім того, тубільці-погани саме воюють між собою, і післязавтра має бути бойовисько, а Тараро в них за воєводу; отож ми зможемо розпочати з ним переговори тільки наступного дня по тому.

Селище, що біля нього ми об'якорилися, було розташоване в дуже гарному місці, понад невеличкою затокою, за якою починався розкішний ліс, де росли дерева різних південних порід. Ліс той здіймався аж до вершини кряжа, що правив за кордон між цим племенем і володіннями сусіднього вождя-поганина.

Селище розляглося на широкому пологому схилі. Хати стояли за кількасот ярдів од берега й були відокремлені од сліпучого моря пишним листям здорових барінгтоній та інших дерев, що облямовували узбережжя в кілька рядів. Завдовжки селище було десь із милю, і збудовано його по рівній лінії: посередині проходила широка дорога, а обабіч неї росли пишноверхі дерева, що їхні гожі ніжні квіти милували очі й надавали ще більших чарів навколишньому краєвидові. Хатки тубільців стояли під цими деревами, скрізь панував лад, перед кожною хаткою зеленів дбайливо доглянутий садок, а доріжки були посипані білою й чорною рінню.

Двері й рами вікон були пофарбовані чорною фарбою, яку добували з свічкових горіхів, а подекуди червінькою, що дуже гарно вирізнялася на тлі стін із яскраво-білого коралового каменю. Увесь той куточок дихав спокоєм і щастям; тож коли ми кинули кітву неподалік од коралової пристані, я мимоволі порівняв його з убогим селищем на острові Емо, де мені довелося бути свідком жахливих подій.

Невдовзі ми підпливли човном до берега, де нас щиро привітав учитель із своєю дружиною. Вона була теж тубілка, вбрана у просту сукню й солом'яний брилик. На березі скупчилися сотні тубільців. Деякі чоловіки мали семиряги, схожі на пончо,[12] а ноги їм були голі, інші вдягли тільки недоладно зшиті штани, а на голови нап'яли брилі з краму й соломи. І чоловічий, і жіночий одяг здебільшого був смішний, бо тубільці дуже невдало наслідували європейський крій, але всі вони мали хоч і поганеньке, але пристойне вбрання. Вочевидь, вони щиро нам зраділи і, коли вчитель повів нас до своєї господи, пішли слідом юрбою. Нас пригостили якнайдобрішими стравами: смаженим поросям і всілякими овочами, що росли на цьому острові. Проте нам вельми заважали пацюки: вони ганяли по хаті, наче в себе вдома. Коли ми сиділи за столом, один пацюк видерся по скатертині біля Пітерового ліктя, Пітер скинув його додолу, затопив йому ножем у писок і вигукнув:

— Слухайте-но, містере вчителю! Чому ви не наставите на них пасток? Навряд чи вони вам дуже подобаються!

— Авжеж ні, — усміхнувся вчитель. — Ми б і раді їх спекатися, але якби завзялися всіх виловити, то, напевне, не мали б часу на інші справи.

— Невже їх так багато? — запитав Джек.

— Скрізь аж кишить. Бідолашні дикуни на північному березі їдять їх і вважають, що вони дуже смачні. Свого часу тутешній люд теж залюбки споживав їхнє м'ясо, але тепер їсть їх значно менше, бо наше плем'я дізналося, що деінде ними гидують.

Не пробувши й години в нашого гостинного господаря, ми переконалися, що він казав правду: пацюків тут була сила-силенна; вони бігали по долівці десятками, і під час обіду двоє чоловіків стояли біля столу, щоб їх відганяти!

— От шкода, що у вас немає котів! — вигукнув Пітер, ціляючи в одного нахабу і схибивши.

— Та ми б і раді дістати хоч кілька, — відповів учитель, — але де їх узяти? Свині теж добре ловлять пацюків, однак вони не здатні їх винищити. А я чував, що котам до свиней годі рівнятися.

Коли вчитель це мовив, його темношкіре обличчя розпливлось у веселій усмішці. Помітивши, що я її спостеріг, він сказав:

— Я всміхнувся, бо згадав, яка доля спіткала першого кота на Раротонзі. Острів той, так само як і наш, страшенно потерпав од пацюків. Кіт був чорний, здоровий. Коли його випустили, він знехтував людське товариство, подався в гори й оселився там на волі, час від часу навідуючись уночі до осель тубільців, що мешкали віддалік од селища; нічого не відаючи про нову тварину, вони до смерті перелякалися й прозвали її «морською потворою». Однієї ночі кіт, мабуть, скучив за людьми й подався до хати вождя, який, навернувшись до християнства, саме вчився грамоти. Вождева жінка ще не спала. Вона жахнулася, вгледівши на порозі два яскраві вогники й почувши загадкові звуки. Ледве не скам'янівши зі страху, вона збудила чоловіка й заходилася його шпетити за те, що він одкинувся від дідівської віри й спалив свого бога, а той, мовляв, нині прийшов помститися. «Вставай та молися! Вставай та молися!» — кричала вона. Вождь підвівся, розплющив очі й теж угледів ті самі яскраві вогники й почув ті самі зловісні звуки, (утерявшись від такої нагальної небезпеки, бідолаха почав якнайшвидше проказувати абетку, вважаючи її за молитву, яка примусить бога звільнити його від мстивого сатани! Почувши те, кіт перелякався не менше за них і дременув геть, а вождь із дружиною страшенно зраділи, що їхня молитва так швидко дійшла до бога.

Той анекдот нас дуже насмішив. Учитель розказав його такою чистою англійською мовою, що, аби не вимова та колір шкіри, ніхто б його не взяв за тубільця. Наступного дня ми вирядилися з ним на прогулянку й жадібно слухали його цікаві й повчальні розповіді, ходячи тінистими банановими й цитриновими гаями та між хатами тубільців і спостерігаючи, як добре вони обробляють свої городи, плетуть мати та тчуть. За вчителевою допомогою Джек їх розпитував про всяку всячину й отримував на диво доладні й розумні відповіді. Як правдиво зауважив Пітер, «вони, мабуть, знають набагато більше, аніж сам Джек!»

Між іншим, почули ми й цікаву гадку про те, як утворилися коралові острови.

— Тихоокеанські острови, — пояснив наш приятель, — розподіляються на три різновиди чи класи. До першого класу належать острови вулканічні, горяні й стрімкі. Їхні скелясті бескиди часом здіймаються аж до хмар, сягаючи десяти-п'ятнадцяти тисяч футів заввишки. До другого класу належать острови з кристалічного пісковика, заввишки вони бувають од ста до п'ятисот футів. Гори на них не такі стрімкі й скелясті, зате вкриті розкішною зеленню і дуже мальовничі. Певна річ, Кораловий острів, на який вас закинула доля, належить саме до цього класу. Вважають, що вони підвелися з дна морського внаслідок вулканічної діяльності, але за своєю природою не є ані вулканічні, ані коралові. До третього класу належать низькі острови коралової будови, що, як звикле, мають посередині лагуну; таких островів дуже багато.

12

Пончо (ісп.) — індіянський плащ з чотирикутного шматка тканини, в якому посередині зроблено виріз на голову.