Команда "Синьої чайки"

Міхаел та Іво прокинулися перші. Нелюдська втома й страх, зажитий ними, виснажили хлопчаків до краю. Петер і Франьо лежали неподалік «Чайки» й стогнали: вони дуже забилися об узбережне скелля.

Але найболючіше для хлопців — згадувати своїх товаришів, що загинули під час бурі.

— А може, вони якось урятувалися? — зітхає Міхаел, сумно вдивляючись у скелястий острівець, що виблискує на сонці десь за тисячу метрів звідси.

— О, якби ж то воно було так! — скрушно мовить Іво, картаючись за долю двох загиблих товаришів.

Зусиллям волі він жене геть болісні думки, рішуче підводиться й іде до «Чайки». Вона лежить на лівому боці. Стерно лишилося ціле, але з бортів обідрано свіжу синю фарбу і щонайгірше — море забрало вітрило. Хлопці переглянули те, що пощастило врятувати вночі. Хліб, щоправда, розмокнув і непридатний до вжитку, зате сухарі можна їсти, а м'ясо та сало й зовсім не пошкоджено. От тільки барильце з водою! А поранених Петера й Франя мучить спрага. І хтозна, чи знайдеться десь вода на цьому скелястому острові…

Міхаел теж пішов оглянути «Чайку», — адже вона — їхній єдиний порятунок. Зараз, коли море відступило, «Чайка» опинилася метрів за десять від смуги прибою, але шлях до води їй заступають величезні брили. Тягти баркас до води не можна, а підняти й перенести його через скелі не стане снаги.

Та навіть коли б їм і поталанило зробити це, то де ж вони дістануть вітрило?

Іво бачив: самотужки звідси їм не вирватись. Доведеться кілька день перебути тут, поки поблизу острова пройде якесь судно й забере їх. Тож треба за всяку ціну знайти воду. Без води вони загинуть.

Усе, що ще лишалося на «Чайці», хлопці перенесли під захисток високої стрімкої скелі. Коли Міхаел узяв у руки торбинку з борошном, то вона тріснула й борошно висипалось на пісок. А разом з ним із торбинки випало кілька лимонів! Тепер хлопці матимуть чим хоч трохи угамувати нестерпну спрагу.

Петер уже сидів, але Франя ще й досі била пропасниця. Гарячі сльози покотилися пораненим з очей, коли вони почули, що море поглинуло двох їхніх товаришів. Іво перев'язав Петерові поранену руку й дав півлимона. Франьо пожадливо смоктав свою половину лимона.

Проте питну воду треба шукати неодмінно! Іво й Міхаел вирушили на пошуки. Видряпавшись на вершечок горба, вони розглянулися навсебіч, і сумна картина пустельного острова постала перед ними. Самі скелі, голі, порожні, неживі скелі! Вивітрені й роз'їдені водою вапнякові схили північного узбережжя острова майже прямовисною стіною спускалися до моря. Острів мав метрів п'ятсот завдовжки й метрів двісті завширшки, а його найвища скеля здіймалася метрів на п'ятдесят. Лише в розпадинах скель росли невисокі кущики вересу та де-не-де трішки ріденької колючої травиці, в якій наполохано ховалися великі зелені ящірки. А води ніде не було! Хлопці сходили вздовж і впоперек увесь острів, піт збігав їм з чола, дошкуляла страшенна спрага, а води не було!

Вони вже збиралися вернутися назад, коли це Міхаел постеріг у скелі вузьку розколину, з якої линула приємна прохолода. Він кинув туди камінчик і напружено прислухався. Згодом почувся глухий сплеск. Що це?

Хлопці вирішили обшукати печеру. Був уже полудень, сонце палило нещадно, скелі аж пашіли, але друзі таки мусили повернутися на берег по ліхтар і линву. Бо хто знає, яка глибока та печера?

Незабаром вони повернулися назад, несучи якірну линву й ліхтар. Хоч той ліхтар був дещо пошкоджений, але міг іще прислужитися хлопцям. Сірники теж уже висохли під пекучими променями сонця. Міхаел засунув за пасок сокирку, прецінь ніхто не знає, що там їх чекає; запалили ліхтар і обережно полізли в печеру.

Спочатку хлопці йшли якимось тісним хідником, що доволі круто спускався наниз. Було темно. Там, де кінчався хідник, почувся глухий шум води, схожий на плескіт морських хвиль об камінь, знизу потягло прохолодою. Зненацька перед хлопцями зазяяло провалля, з якого не видно було жодного виходу. Хлопці наготували линву, прив'язали на долішній кінець ліхтар і обережно почали опускати його в урвище. Виявилося, що провалля те не таке вже й глибоке, як видалося спочатку, бо невдовзі в світлі ліхтаря заблищала вода.

— Це море! — вигукнув Іво. — Поглянь он туди!

Так, це й справді було море! Звідкись ліворуч у печеру просякало світло.

— Тримай, я спущуся долі! — вирішив Міхаел.

Він обережно спустився линвою до самого ліхтаря й, повиснувши над водою, оглянув печеру. Праворуч дно печери виступало з води, й там, на поличках, вирубаних просто в скелі, видно було невиразні обриси якихось речей, щось схоже на великі дерев'яні скрині. Раптом Міхаел побачив розколину в стіні печери, крізь яку просякало світло. Вона була широченька — крізь неї міг пройти навіть човен. Міхаел помалу спустився ще нижче, став ногами на дно печери — вода сягала йому лише поперека — й побрів водою до виходу. Розколина вивела його до моря, точніше до невеличкої вузенької затоки. Береги затоки були всіяні уламками скель, і тому побачити вхід печери з моря не можна було.

Міхаел повернувся до полиць у печері й застиг з подиву. Очі його вже звикли до сутінків. Ніде не було живої душі, тільки вода потайно хлюпотіла в кам'яних западинах. Що то? Скарб?.. Схованка пачкарів?

Міхаел схопився за сокирку. Гукнув Івові, щоб той хутчій спускався линвою наниз. Вони обережно підважили сокиркою віка горішніх скринь: Іво сягнув рукою в одну й намацав там щось м'яке і шурхотливе. Вихопив руку із скрині, й при світлі ліхтаря хлопці побачили на Івовій долоні… чай!

Вони обережно повідчиняли всі скрині, що стояли згори, й знайшли там дивовижні речі: каву, тютюн, пляшки з англійським ромом, зброю, італійський шовк, а в двох скринях було повно пороху та набоїв до мисливських рушниць. Тільки тепер хлопці вкмітили, що на кожній скрині написано щось чужими мовами, це їм усе пояснило: вони натрапили на таємну криївку пачкарів!

Хлопці знову позачиняли всі віка, й лише з останньої скрині Іво набрав кілька жмень пороху. Потім вони старанно замели по собі всі сліди й вибралися з печери. Діставшися нагору, хлопці посідали на осонні, значливо перезирнулися.

— Гм, якби винести усе це звідти, ото б ми розбагатіли! — мовив Міхаел.

— Так, це справжня схованка пачкарів! — проказав Іво. — І добре замаскована. Годі й сподіватися, щоб хтось нагледів з моря вхід до печери.

— Що ж ми робитимем? — заклопотано спитав Міхаел.

Іво й сам напружено міркував про це. Хлопців так захопило це відкриття, що вони навіть забули про спрагу. Далеко навсебіч простяглася морська рівнина, й ніде жодного вітрила. Раптом Іво згадав моторне судно, яке побачив під час шторму. Лише тепер він зміркував, що корабель той ішов без бортових вогнів… Аж тут вони зачули якісь вигуки з їхнього таборища й щодуху побралися туди. Петер вибіг їм назустріч, червоний од збудження, й квапливо сповістив:

— Я бачив далеко в морі великий вітрильник! І навіть виразно чув мотор. Але зараз вітрильник зайшов за он той острів…

У хлопців зажевріла надія на близький порятунок. Навіть Франьо підвівся й пошкутильгав до «Чайки». Друзі посідали в коло, щоб поїсти й порадитися. Доля, здається, їм усміхнулася, й коли б не сумна загибель товаришів, то можна було б спокійнісінько чекати на щасливе закінчення їхньої першої пригоди. Але щось таки треба робити, годі бити байдики!

Іво дістав зі скрині на «Чайці» клапті старих вітрил, хлопці попороли свої куртки та сорочки, й за якийсь час Петер та Франьо вже спритно шили з усього того нове вітрило. Міхаел майстрував із весел хрестовину під вітрило, а Іво тим часом оглядав з усіх боків скелі, що заступали «Чайці» дорогу до моря. Доведеться висадити їх у повітря. Порох вони тепер мають!

Тим часом почало вечоріти. Спрага дошкуляла чимраз нестерпніш. І це чи не найдужче квапило хлопців. Звичайно, аби вони знайшли якесь джерельце, то могли б перебути на цьому острові кілька день. А так треба квапитись, щоб якнайшвидше налаштувати «Чайку» до плавби.

Сонце поволі занурювалося в море. Друзі сиділи на узбережжі, тужно вдивляючись у червону заграву, виткану призахідним сонцем.