Зірка КЕЦ

— Значить, там така ж розріджена атмосфера, як тут, на висоті Паміру?

— Так, приблизно така, — невпевнено відповіла Тоня і додала скоромовкою: — Або трошки менша. В цьому, мабуть, головна перешкода для вас. Кандидати на Зірку проходять строгий фізичний відбір. Тих, хто легко занедужує на гірську хворобу, бракують.

Я, правда, дуже зрадів, дізнавшись, що у мене є ще шлях до почесного відступу. Проте Тоня відразу ж заспокоїла мене:

— Але ми якось це влаштуємо! Я чула, там є кімнати з звичайним тиском атмосфери. Тиск зменшується поступово, і приїжджі швидко звикають. Я поговорю про вас з лікарем.

Мені стало погано, і я з розпачем ухопився за останній доказ:

— А як же з роботою на Землі? У Тоні вже була готова відповідь:

— Нема нічого простішого. Кец — дуже авторитетний заклад, і варто тільки сповістити на місце роботи, що ви законтрактувались, і вас зараз же відпустять. Аби ваше здоров’я дозволило. Як ви себе почуваєте? — І вона взяла мою руку, щоб перевірити пульс.

— Ну, коли такий лікар торкається до вашої руки, то мимоволі відповіси: “Чудово!”

— Тим краще. Підписуйте швидше папери, і я піду до лікаря.

Так, не встигнувши оглянутись, я був завербований в небожителі…

— Слабість? Посиніння шкіри? Запаморочення? Нудота? — допитував мене лікар. — Блювання не було?

— Ні, тільки дуже нудило, коли ми бігли за автомобілем.

Лікар з хвилину поміркував і глибокодумно сказав:

— У вас легка форма хвороби.

— Значить, можна летіти, лікарю?

— Так. Думаю, можна. В ракеті, правда, тільки десята частина нормального атмосферного тиску, але зате ви дихатимете чистим киснем, не розбавленим на чотири п’ятих азотом, як в атмосфері. Цього цілком досить для дихання. А на Зірці Кец є внутрішні камери з нормальним тиском. Отже, вам доведеться лише трохи потерпіти під час перельоту. Зірка міститься на висоті всього в тисячу кілометрів.

— Скільки ж днів триватиме переліт? — спитав я. Лікар насмішкувато скосив очі на мене.

— Я бачу, ви мало розумієтесь на міжпланетних подорожах. Так ось, любий мій, ракета летить до Зірки вісімдесят хвилин. Але через те, що доводиться перевозити незвичних до таких польотів людей, політ триває трохи більше. Щоб скористатись відцентровою силою, снаряд летить під кутом у двадцять п’ять градусів до горизонту в напрямі обертання Землі. За перші десять секунд швидкість зростає до п’ятисот метрів на секунду, і тільки потім під час польоту крізь атмосферу трохи сповільнюється, а потім, коли атмосфера почне рідшати, знову збільшується.

— Чому швидкість сповільнюється під час польоту крізь атмосферу? Гальмування?

— Гальмування можна перебороти, але при надзвичайній швидкості польоту крізь атмосферу від тертя дуже розпікається оболонка ракети. До того ж, чим більша швидкість, тим більша вага. А відчути своє тіло важчим у десять разів — не дуже приємно.

— А ми не згоримо від тертя оболонки об атмосферу? — з побоюванням спитав я.

— Ні. Може, трохи спітнієте — не більше. Адже зовнішня оболонка ракети складається з трьох шарів. Внутрішній — міцний металевий, з вікнами з кварцу, прикритими шаром звичайного скла, і з дверима, які герметично закриваються. Другий — тугоплавкий, з матеріалу, що майже не проводить тепла. Третій — зовнішній — хоч і відносно тонкий, але з надзвичайно тугоплавкого металу. Якщо верхній шар розжариться до білого кольору, то середній затримає тепло, і воно не пошириться всередину ракети. Та й холодильники чудові. Холодильний газ безперервно циркулює між оболонками, проходячи крізь пухку середню малотеплопровідну прокладку.

— Ви, лікарю, справжній інженер, — сказав я.

— Нічого не вдієш. Ракету легше пристосувати до людського організму, ніж організм до незвичайних умов. Отже, технікам доводиться працювати в контакті зі мною. Подивилися б ви перші досліди. Скільки невдач, жертв!

— І людські були?

— Так, і людські.

І мені по спині забігали мурашки. Але відступати було пізно.

Коли я повернувся в готель, Тоня радісно сказала мені:

— Я вже знаю — все чудово влаштувалось. Ми вилітаємо завтра, рівно опівдні. З собою нічого не беріть. Уранці, перед польотом, ми приймемо ванну й пройдемо дезинфекційну камеру. Ви одержите стерилізовану білизну і костюм. Лікар сказав, що ви зовсім здорова людина.

Я слухав Тоню немов уві сні. Від страху я заціпенів. Думаю, не варто говорити про те, як я провів останню ніч на Землі і що передумав…

VI. “ЧИСТИЛИЩЕ”

Настав ранок. Останній ранок на Землі. Я тужно подивився у вікно — світило яскраве сонце. Їсти не хотілось, але я примусив себе поснідати і пішов “очищатися” від земних мікробів. Ця процедура забрала більше як годину. Лікар-бактеріолог говорив мені про запаморочливі цифри — мільярди мікробів, що кишать на моєму земному одягу. Виявляється, я носив на собі тиф, паратиф, дизентерію, грип, коклюш і мало не холеру. На моїх руках було знайдено синьо-гнійні палички й туберкульоз. На черевиках — сибірку. В кишенях проживали анаероби правця. У складках пальта — поворотна гарячка, ящур. На капелюсі — сказ, віспа, бешиха… Від цих новин мене почала трусити лихоманка. Скільки невидимих ворогів чекало нагоди, щоб накинутись на мене і звалити з ніг! Що не кажи, а Земля має свої небезпеки. Це трохи примирило мене з зоряною подорожжю.

Мені довелося перенести промивання шлунка, кишок і пройти нові для мене процедури опромінювання невідомими апаратами. Ці апарати мусили вбити шкідливих мікробів, що живуть у моєму організмі. Все це добре мене вимучило.

— Лікарю, — сказав я. — Ці запобіжні заходи не досягають мети. Як тільки я вийду з вашої камери, мікроби знову накинуться на мене.

— Це вірно, але ви принаймні позбулися тих мікробів, які привезли з великого міста. В кубічному метрі повітря в центрі Ленінграда є тисячі бактерій, у парках — тільки сотні, а вже на висоті Ісаакія — лише десятки. У нас на Памірі — одиниці. Холод і палюче сонце, відсутність пилу, сухість — чудові дезінфектори. На Кеці ви знову потрапите в чистилище. Тут ми очищаємо тільки начорно. А там вас уже очистять як слід. Неприємно? Нічого не вдієш. Зате там ви будете цілком спокійні, що не захворієте ні на які інфекційні хвороби. Принаймні там риск зведено до мінімуму. А тут ви рискуєте щохвилини.

— Це дуже приємно, — сказав я, вбираючись у дезинфікований одяг, — якщо тільки я не згорю, не задихнуся, не…

— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — перебив мене лікар.

Коли я вийшов на вулицю, наш автомобіль уже стояв біля тротуару. Незабаром і Тоня вийшла з жіночого відділу дезинфекційної камери. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд. Автомобіль рушив.

— Добре помились?

— Авжеж, баня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.

Я поглянув на Тоню. Вона посвіжішала, загоріла, на щоках з’явився рум’янець. Вона була зовсім спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився летіти з нею.

Полудень. Сонце стоїть майже над головою. Небо синє, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські струмки і водопади, ще нижче зеленіють лани, і на них, ніби грудки снігу, пасуться отари овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! А через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах…

— Ось наша ракета, — радісно вигукнула Тоня. — Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.

Ми зійшли з автомобіля, і я за звичкою простяг руку лікареві, але він швидко сховав свої за спину.

— Не забувайте, що ви вже дезинфіковані. Не торкайтеся більше ні до чого земного.

Гай-гай, я відречений від землі. Добре, що Тоня теж “неземна”. Я взяв її під руку, і ми пішли до ракети.