Страница 22 из 23
— Дурниці, — мовив Ладіслав. — Ге навмисне оповідає байку, щоби не слухати того, що йому не до вподоби.
— Зовсім ні, — засміявся я. — З самого полудня, Ладіславе, я не хотів слухати нічого іншого, крім того, що ти казав про себе. Я кажу тобі, як той бридкий пес: бери свою сестру. І вам не треба вже боятися туманних осінніх днів, взагалі не треба вже нічого боятися. Ви обоє нікуди не щезнете.
— Це вже наша справа, — гордо відказав мені Ладіслав і задивився на вогні атракціону. Потім сказав, що він хотів би покататися на розкрученій каруселі.
Ми теж не заперечували. Кароліна запитала Йозіфка. Той сказав, що він проти зайвих зупинок на пустирях, але проти розкрученої каруселі не має анічогісінько.
Ми проїхали ще кількасот метрів і спинилися. Довкола нас кружляли вогні, навперебій грала музика, буяли веселощі, як вогонь у каміні.
Ми з Йозіфком розстріляли у тирі ляльок на Каролінин і Геленчин загад. Ладіслав тільки спостерігав за нами, казав, що не має для стрільби настрою. Потім ми з ним так розкрутили карусель, що нам аж голова пішла обертом. З Кароліною ми гойдалися на гойдалці, пустували так, що трохи не повилітали з сидінь. З Геленкою ми їли цукрову вату. А потім усі вирішили покататися на російському колесі.
Це був найосвітленіший і найвищий атракціон у цілому містечку. Ми зачекали, поки до нас дійде черга. Біля щита управління стояв дідусь, який важелем пускав колесо і зупиняв його. Я запитався, чи йому не кортить часом покататися, мовляв, я б замість нього покерував колесом. Не пам'ятаю, що він одказав. Одне слово, мою пропозицію старий одхилив.
Потому біля нас зупинилася порожня кабіна. Ми посідали, Йозіфек побіч Кароліни, я побіч Геленки, а Ладіслав умостився на дні.
— Вас там не забагато? — гукнув нам старий.
Ми попросили, щоб він дозволив нам залишитися разом, якщо можна. Старий махнув рукою й смикнув за важіль. Ми почали підійматися.
Це було дуже високе колесо. Коли ми з вершечка глянули вниз, глибоко під нами мерехтіло блискуче море вогнів.
В Геленчиній пам'яті зринула картина, яку вона бачила з тхоленга.
— Теж як перевернене небо, усипане зорями.
— Чи бачите ви, моогани, зі свого тхоленга щось гарніше? — запитав Ладіслав.
— Теутендомон, — відмовив я, — гарне, казкове місто. Але я не хотів би сперечатися, що воно чарівніше за Прагу.
— Ге, ти дуже добра людина, — сказала Геленка на наш загальний подив. — Я не жартую, і ви всі мусите погодитися зі мною. Чи спало б комусь із вас на думку, що цей дідусь біля російського колеса теж хоче покататися?
— Для мооганина. це цілком природна річ, — відповів я. — Точнісінько так він запропонує гардеробниці в театрі свій квиток. Якщо вона виявить бажання подивитися виставу, він стане на її місце за бар'єр,
— Цього ти в «Алгамбрі» не зробив.
— Бо я вже досить-таки олюднився. Моогани у себе вдома уважніші.
— Особливо коли вони складають план захоплення земної кулі, — сказала раптом Кароліна, несподівано урвавши нашу приємну розмову.
— Як це пов'язати одне з одним? — заклопотано вигукнула Геленка.
Наша кабіна раптом загойдалася, бо слово взяв Ладіслав.
— Воно зовсім не в'яжеться, — мовив він. — Скажи мені, Ге, чи можемо ми в Моого вбачати своє майбутнє?
— Стривайте! — перепинила нас Геленка. — Я скажу вам про наше майбутнє. — І піднесла голос, наче декламуючи вірша: — Те, що було жорстоке, на Землі щезає і щезне, діти завше будуть розумніші за своїх батьків, отож світ ставатиме щораз розумніший і безпечніший… Це я, Ге, чула від тебе. Ти задоволений?
— Ні, не задоволений! — вигукнув Ладіслав. — Одна перспектива: щезне все жорстоке і так далі. Друга перспектива: готується напад на людство. Обидві ці перспективи ми знаємо, Ге, від тебе. То яка ж із них наша?
— То яка ж із них наша? — запитала Геленка.
— То яка ж із них наша? — запитала Кароліна й додала — Як твоя сестра Леєнія, кажу тобі: ти все заплутав, братику..
Знову заговорив Ладіслав, похмуро й безжально:
— Моого або не існує взагалі, або існує, і ти, Ге, не мооганин, або існує розбійницько-загарбницьке Моого, і ти його вивідач, якому доручено збирати дані про Землю. В такому разі я хотів би сказати вам, дами й панове, що я не помилився, полонивши Ге. Я нітрохи не здивуюся, якщо ви зрештою подякуєте мені, що я маю в своїх руках не тільки мооганина, але і його променійовий… промінявий, о боже, що я верзу, випромінний… одне слово, пістолет.
Оскільки в цю його відважну промову закралося стільки сміховинних помилок, ніхто з нас не втримався зо сміху. Ми вже гадали, що нас ізнов нападуть смішки, як пополудні в ательє, коли раптом щось вереснуло: «Ге, до бою!»
Всі здригнулися, і я теж. Ми давно забули про невидимого, та й взагалі нам навіть на думку не спадало, щоб він катався з нами зайцем. Я відчув, як по моїй сусідці пробіг мороз, і обняв її за плечі.
— До бою! — заверещало знов.
— Схаменися, до якого бою? — відповів я роздратовано.
— Сьогодні в кабіні, завтра на всій земній кулі! Люди з кабіни, люди з земної кулі!
Ладіслав устав, зняв окуляри і вдавано рішуче мовив:
— То починай. — І почав сам. Сплеснув руками перед собою, потім над головою, наче ловив мух. — Де він? Де ти?
— Агов, що це ви там виробляєте? — гукнув нам ізнизу дідусь.
Тоді Ладя знову сів і тихо запитав: — Цей крикун що, зовсім, не має плоті?
— Передусім він не має твоєї зваги, — відмовила Кароліна і звернулася до мене: — Ге, брате з Моого, з нашого майбуття: чому ти сидиш, наче води в рот набрав?
Це питання Геленка задала мені тільки обуреними очима, потім звільнила плече від моєї руки:
— Як ви взагалі терпите у себе таких зухвалих безсоромників?
— Людина майбутнього не потерпить їх ані хвилини! — тупнув ногою Ладіслав.
— Людина майбутнього передусім очистить свій світ від цих божевільців, — мовила Кароліна. — Це буде найголовніше для людини майбутнього або справжнього мооганина, головніше навіть за те, що гасне сонце.
— Справжній мооганин — це я!. — пропищав голосок.
Кароліні вже набридло це пищання й скрекіт. Вона попросила Йозіфка, щоб він повернувся до нас плечима. Бідоласі довелося вклякнути на лавку, як малому хлопчикові. Тоді Кароліна звернулася з запитанням до повітря:
— То хто ж тут справжній мооганин?
— Я, я, я, — пищав зриваючись голосок і, на превеликий подив, линув із кабіни, наче невидимий клячав з Йозіфком спиною до нас.
— Невидимий добродію! — вигукнув Ладіслав. — Скажіть тепер це у кабіну, а то я ще подумаю, що бачу вас і що ваше ймення — Йозіфек!
— Я стрибаю! — пропищав жаб'ячий голосок.
Кабіна загойдалася.
25
ПЛАНЕТА ЩЕЗАЄ.
ЗНОВУ ПІД ГЕЛЕНЧИНИМ ДЕРЕВОМ.
ЛАДІСЛАВ ЗВІЛЬНЯЄ МЕНЕ З ПОЛОНУ Й ДІСТАЄ НАГОРОДУ.
ПРОЩАЙ, МООГО!
— Чи можна вже мені сісти? — спитав Йозіфек у сестри.
— Чого ж, сідай, твоя роль скінчилася.
— Я все одно бачив, — мовив Ладіслав, — що кабіною гойднув Ге. Але все інше ви зіграли цілком пристойно. Гра скінчилася, — зітхнув він.
І саме в цю мить спинилося з нами колесо. Ті, що сиділи в найнижчій кабіні, повиходили, на їхнє місце сіли інші. Ми вирішили, що на прощання дозволимо собі зробити іще одне коло.
— Йозіфек програв мені моє Моого, — мовив я з жалем. — Йозіфек і його навіжена сторона.
— Я вхопився тільки за твою ідею з променевим пістолетом, — вибачливо сказав Йозіфек. — Що не кажіть, а це була напружена гра.
— Мені зараз здається, — мовила Геленка, примружила очі, і її темні вії затремтіли, — мені здається, що мені довго-довго щось снилося, то дуже гарне, то дуже страшне. А це справді була тільки гра? Ге, ти все вигадав?