В забутій країні

Течія була повільна-не швидша, як п’ять-шість кілометрів на годину; отже, ми пропливли яких двадцять кілометрів, коли зазоріло і незабаром долину затопили сонячні промені.

Тоді ми ще раз оглянули, чи все до ладу зробили, і кожен обміркував свою роль. Троє богів стали на помісток, зроблений на носі човна, Гор — обличчям уперед, а Тот і Анубіс — позад нього, обличчям до корми. Раннім-рано, в імлі, що здіймалась над водою, ці небесні боги на річці, звичайно, повинні були приголомшити кожного.

Перший, кого ми зустріли, був рибалка, Він розкладав мокрі сіті, щоб висушити їх на сонці. Побачивши нас, він обхопив руками голову, впав на землю і лежав, аж поки ми зникли з очей.

Потім ми пропливли повз голого хлопчика — він сидів на березі під деревом, його чорне волосся було зачесане на правий бік. Побачивши нас, він закричав з переляку і втік, мабуть, додому — сказати матері, що з’явились троє богів.

Ми були певні — хай тільки хто-небудь побачить нас, як зразу ж по всій країні пошириться звістка про те, що на землю зійшли боги. Тому й не дивувалися, коли бачили, як люди бігли від села до села, сповіщаючи про нашу появу.

Нарешті ми підпливли до великого селища. Тут до ріки підступала висока кам’яна стіна, а за нею височів палац з безліччю колон. На березі юрмилось багато людей. Всіх кортіло скоріше глянути на богів.

Мені стало моторошно, коли я побачив яких чоловік триста, та ще й здебільшого озброєних.

Але Анубіс сказав мені:

— Професоре, більше витримки! Починайте свою роль. Зупиніть човен посеред ріки і сповістіть народ про нас.

Я заздалегідь підготував промову і вивчив її напам’ять; тож я обернувся обличчям до натовпу й голосно почав:

— Слухайте всі! Великі боги Нілу за давніх часів берегли ваших предків від усякого лиха; тепер, через багато століть, вони знову зійшли на землю своїх улюблених дітей. Вони прибули сюди, щоб принести вам спокій і щастя. Боги бажають людям добра!

Всі хотіли розглядіти нас, і люди, підштовхуючи одне одного, щораз ближче підходили до води. Вони належали, як я помітив, до різних соціальних груп, а одягнені були так, як у давнину одягались єгиптяни. Були серед натовпу воїни в довгих пов’язках на стегнах, озброєні списами, торговці, що покидали свої крамниці, ремісники, вельможі в довгому одягу і багато жінок та дітей.

Я мимоволі звернув увагу на те, що більшість мала на шиї намисто, а декотрі навіть по два-три разки. Та й не дивно: стародавні єгиптяни страшенно любили намисто і робили його з усього — з каміння, фаянсу, скла, слонової кістки, золота, срібла, міді й дерева, часом позолоченого. Намисто у стародавньому Єгипті не вважали жіночою прикрасою, як у нас, — його носили не тільки жінки, а й чоловіки.

Я ще не знав, чи зрозуміли вони мене, коли раптом на покрівлі палацу з’явився якийсь чоловік у пишному вбранні — мабуть, великий чиновник — і голосно сказав:

— Гор, якого побожно носять у серцях своїх правителі нашої країни, спустився до нас на землю. Гей, серафійці! Вітайте своїх богів! — І він став на коліна й низько схилив голову.

Всі присутні зразу ж послухались і впали ницьма. Я зробив те саме. І тоді боги підняли високо над головою праві руки й повільно опустили їх униз — так вони благословили жителів цієї країни.

Розділ XIV

МІТНІ-ХАПІ

Ми попливли далі, а народ почав розходитись. Озирнувшись, я побачив, як ворота палацу відчинилися, з них виїхала колісниця й швидко помчала на південь. Значить, жителі столиці, розташованої біля підніжжя гори, вже сьогодні знатимуть, що до них пливуть рікою Гор, Тот і Анубіс, які знов повернулись на землю, де жили в ті далекі часи, Коли люди були нерозумні й темні.

Надворі ставало дедалі жаркіше. Я старався сховатися від сонця, але моїм товаришам було гірше: вони стояли на самому осонні, і їм ніде було дітися від пекучого проміння; а найгірше дошкуляли маски. До того ж вони знемагали від спраги та голоду: адже богам не можна було ні їсти, ні пити.

Незабаром ми підпливли до величезного храму, розташованого на березі ріки, і вирішили відпочити в ньому. Я спрямував човен каналом, що вів просто в храм; враз ми опинились у величезній залі. Стеля спиралась на товсті колони, прикрашені малюнками та ієрогліфами. Біля задньої стіни стояла статуя богині Ізіди. Два роги в неї на голові підтримували сонце. Богиня сиділа на високому троні, поклавши руки на коліна і опустивши ноги на маленький ослінчик. Мабуть, храм було споруджено на честь богині Ізіди.

У храмі був тільки один жрець; побачивши нас, він кинувся навтіки. На кам’яній підлозі лежали килимки; мабуть, на них сиділи, коли йшла відправа. Подекуди стояли кам’яні та бронзові ослінчики. До зали виходило безліч дверей од невеликих кімнат з пожертвами богині; там були запашні смоли, квіти, їжа, навіть вино; у давнину таке вино єгиптяни робили з винограду та фініків.

Мої товариші зайшли в одну кімнату і з насолодою почали пригощатись, а я повернувся до човна. Ми сподівались трохи відпочити і непомітно покинути храм, але наші надії не справдились. Я почув з південного боку людські голоси, а незабаром побачив, що берегом до нас наближається велика процесія.

Попереду йшли жерці з гладенько виголеними, як у мене, головами. За ними широким кроком ступав високий огрядний дід; хоч він був уже й старий, але мав дуже рівну поставу. Своєрідний плащ, застебнений біля чола, спускався мало не до землі. Крім плаща, старий ще мав на стегнах вузьку пов’язку з золотою облямівкою. Через праве плече в нього була перекинута лев’яча шкура мордою наперед. Видно було, що він належить до вищих верств населення. Весь вигляд старого мимоволі викликав повагу до нього.

Я догадався, що то верховний жрець, і кинувся попередити моїх товаришів, щоб вони швиденько наділи маски.

— Зараз вам доведеться зустріти одну з найвпливовіших осіб у країні, - пояснив я їм, і ми вийшли до зали.

Верховний жрець пильно розглядав наш “священний” човен: мабуть, він дивувався, що цей човен такий звичайний на вигляд. Але всі люди, що прийшли у храм, впали ницьма перед нами, і, видно, це заспокоїло жерця.

Я набрався мужності й наказав їм устати.

До мене підійшов верховний жрець. Я пояснив йому, хто ми такі, і розпитав про країну, тому що, сказав я, боги тут уперше. У мене одлягло від серця, коли я побачив, що жрець зрозумів мене. А я його розумів добре: недарма ж я стільки років мого життя присвятив вивченню староєгипетської мови.

Жрець сказав, що його звуть Яхмос; він верховний жрець цієї країни і головний жрець храму бога сонця Ра. Потім він розповів про теперішню царицю Серісіс:

— Вона гарна, як сама Ізіда, і дуже шанує бога Гора.

А Гор у цей час стояв перед жерцем і вдавав, ніби уважно слухає його, хоч насправді не розумів жодного слова.

— Що привело вас сюди, так далеко від міста? — спитав я жерця.

— Цариця вчора звеліла мені прийти до цього храму, щоб відправити службу на честь богині Ізіди, — відповів він.

Потім Яхмос сказав: коли він побачив владаря неба Гора, велемудрого Тота і бога потойбічного світу Анубіса, то зрозумів, що сталось чудо — боги заздалегідь сповістили царицю, що прийдуть сюди, і саме тому, очевидно, вона наказала сьогодні правити в цьому храмі.

Вражено дивлячись на Гора, жрець спитав мене:

— А може, боги самі що-небудь скажуть нам?

Я пояснив, що боги не розмовляють з простими смертними і доручили мені говорити від їхнього імені.

— Як вас звати? — спитав Яхмос.

Я розгубився. Ми обговорили кожну дрібницю, але зовсім не подумали про моє ім’я. Не знаю, чим би все закінчилось, коли б я не згадав імені відомого староєгипетського жерця.

— Мене звати Тутмос, — відповів я.

Яхмос кивнув головою і спитав:

— Куди ж далі йдуть великі боги?

— До цариці, - сказав я і відчув, як мені морозом сипнуло за спиною.