Незнайко в Сонячному місті

Розділ дев'ятнадцятий

В театрі

Вийшовши на вулицю, Незнайко й Кнопочка поволокли Пістрявенького в садочок, який був поряд з будинком. У центрі садочка був фонтан, а довкола стояли столи й стільці. Вони, мабуть, були тут для того, щоб архітектори могли посидіти й подихати свіжим повітрям у перервах між засіданнями.

Підтягнувши Пістрявенького до фонтана, Незнайко й Кнопочка стали бризкати йому в обличчя водою. Пістрявенький одразу прочумався й сказав:

— Це що? Навіщо вмиватися? Обідати будемо?

— От правильно! Вмивайся, і будемо обідати, — сказав Незнайко, дістаючи чарівну паличку.

Всі троє умилися водою з фонтана й сіли за стіл, на якому за помахом чарівної палички з'явилася скатертина-самобранка з різними наїдками.

Пообідавши, мандрівники хотіли повернутися знову на засідання архітектурного комітету, але в цей час на вулиці залунала музика. Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький вибігли з садочка й побачили двох коротульок, що йшли вулицею і грали на якихось незвичайних музичних інструментах. В одного висіло на ремінці через плече щось схоже на бочечку, денця якої були втикані білими ґудзиками. Коротулька натискував ґудзики пальцями, від чого з бочечки вилітали звуки, точнісінько такі, як з гармошки чи акордеона. Другий музикант тримав у руках невеличку трубочку з клапанами. Він натискував пальцями клапани, й трубочка ніби сама висвистувала, її звуки були чисті й ніжні, як у сопілки, а мелодія така весела, що хотілося слухати її й слухати.

Усі троє — і Незнайко, й Кнопочка, й Пістрявенький, — не сказавши одне одному ні слова, подалися слідом за музикантами. А музиканти крокували вулицею й весь час грали. Коли одна мелодія кінчалася, вони тут же починали іншу. Перехожі привітно поглядали на них і поступались їм дорогою. Видно було, що в Сонячному місті любили гарну музику й з задоволенням слухали.

Через деякий час музиканти зупинились, і той, що з бочечкою, сказав:

— Стій-но, братику, тиск упав. Треба накачати повітря. — Він дістав з кишені велосипедний насос і, приєднавши до бочечки, став накачувати в неї повітря.

Незнайкові дуже хотілося дізнатися, що це за інструмент, і він запитав:

— Скажіть, будь ласка, що це за бочечка, на якій ви грали?

— Це не бочечка, а пневматична гармошка, — сказав музикант.

— А для чого ви в неї накачуєте повітря? — запитала Кнопочка.

— Як же без повітря? — здивувався музикант. — Без повітря вона грати не буде.

Він тут же відокремив од бочечки денце й показав усередині отвори з тонкими металевими платівками.

— Ось дивіться: повітря, проходячи крізь ці отвори, коливає металеві платівки, й утворюється звук. У звичайній гармошці, щоб проходило повітря, вам доводиться без упину розтягувати міхи. Граючи на пневматичній гармошці, вам не треба розтягувати міхи, бо повітря заздалегідь накачується у спеціальний резервуар. Ось він, резервуар, дивіться.

— А оце пневматична флейта, яка теж працює на стиснутім повітрі, — сказав другий музикант, показуючи мандрівникам свою флейту. — Граючи на звичайній флейті, музикантові доводиться весь час дути в неї, поки в нього не заболить від дуття голова. А на пневматичній флейті я можу грати хоч цілий день, і голова не болітиме. Раніш у нас усі грали на простих флейтах, а тепер вони вже вийшли з ужитку.

Музиканти знову заграли й пішли далі. Незнайко та його супутники теж пішли по вулиці. Вони слухали музику й спостерігали вуличне життя коротульок. Час був обідній, тому багато малюків і малючок сиділи за столами і обідали на свіжому повітрі. Багато хто, пообідавши, залишилися тут же й грали в шахи, шашки та інші настільні ігри. Деякі читали газети, журнали або переглядали книжки з картинками.

Треба сказати, що характер у жителів Сонячного міста був дуже товариський. Якщо кому-небудь у книжці траплялося смішне місце, то, посміявшись сам, він тут же підходив до інших коротульок і читав це місце вголос, щоб усім було смішно. Якщо хто-небудь, знайшовши в журналі смішну картинку, починав сміятися, то інші без ніякої церемонії підходили подивитись на цю картинку і теж сміялися…

День котився до вечора. Сонечко вже припікало менше, й на вулиці з'являлося дедалі більше малюків та малючок. Назустріч дедалі частіше попадались музиканти. Малюки грали головним чином на пневматичних гармошках, флейтах і трубах, а малючки — на музичних тамбуринах. Музичний тамбурин — це такий кругленький інструмент, схожий на сито. З одного боку в нього був бубон, а з другого напнуті струни, як у арфи. Крім того, по боках ще є дзвоники, які можуть дзвеніти різними голосами.

Тепер музика долинала з усіх боків, і це було дуже зручно, бо можна було стояти на місці й слухати, скільки душа бажає.

Зупинившись біля будинку з великою напівкруглою аркою в стіні, завішеною красивою завісою, Незнайко та його супутники побачили, як декілька малюків почали виносити з приміщення стільці й ставити їх на вулиці перед завісою.

— Це для чого стільці? Що тут буде? — запитав Незнайко.

— Естрадний театр, — відповів один малюк. — Сідай на стілець — побачиш.

— Сядемо? — запитав Незнайко Кнопочку й Пістрявенького.

— Сядемо, — згодилися вони.

Усі посідали в першому ряду, перед самісінькою завісою. Поступово глядачі зайняли всі стільці. На вулиці скоро стемніло. Пролунав дзвоник. По краях арки спалахнули яскраві ліхтарі, й перед освітленою завісою з'явився коротулька в новенькому чорному костюмі з білою краваткою у вигляді метелика. Такі краватки полюбляють носити артисти, бо це відрізняє їх від звичайних, простих коротульок. Його чорне волосся було гладенько причісане й блищало при світлі спрямованих на нього ліхтарів.

— Здрастуйте! — закричав цей чорненький коротулька. — Починаємо естрадний концерт. Дозвольте відрекомендуватись. Я конферансьє. Зовуть мене Фантик. Я пояснюватиму вам, які виступатимуть артисти. Зараз перед вами виступить знаменитий артист-трансформатор, на ім'я Млинчик.

Незнайко й Пістрявенький так і пирснули, почувши це кумедне ім'я. Завіса піднялась, і на сцену вийшов з-за куліс артист у білому костюмі і з флейтою в руках. Він був товстенький, кругленький, і обличчя в нього було рум'яне й кругле, як млинець.

— Дивись, справжній млинець! — зашепотів Пістрявенький на вухо Незнайкові.

Вони обидва затряслися від сміху. Артист тим часом уклонився публіці й заграв на флейті. Незнайко й Пістрявенький перестали сміятися. Їм дуже сподобалось, як грав Млинчик, і вони пройнялися повагою до нього.

Скінчивши гру, Млинчик пішов зі сцени, але не встиг він зникнути, як із-за куліс вийшов артист у темно-синьому костюмі, з блискучою мідною трубою в руках.

— Чому ж Млинчик так скоро пішов? — спитав Незнайко.

— Дивак ти! — засміялася Кнопочка. — Це ж і є Млинчик.

— Що ти! — замахав Незнайко руками. — Млинчик був у білому костюмі.

— А тепер він переодягся у синій костюм, — відповіла Кнопочка.

— Дурниці! Не міг він так швидко переодягтися! — сперечався далі Незнайко.

Поки вони сперечалися, артист зіграв на трубі і зник за кулісами, але в ту ж мить з'явився знову в зеленому костюмі з гармошкою в руках.

— А це хто? — здивувався Незнайко. — Теж, може, скажеш — Млинчик?

— Звичайно, Млинчик, — відповіла Кнопочка. — Розумієш, це артист, який уміє швидко переодягатись. Чув, як Фантик сказав: «Артист-трансформатор»? Хто такий, по-твоєму, трансформатор?

— Трансформатор? Не знаю. Я знаю тільки, що так швидко не переодягнешся. Якби йому тільки піджак змінити, а то ще й штани.

— А ти не дивися на штани. Подивися на обличчя і побачиш, що це один і той же Млинчик.

Незнайко придивився уважніше й побачив, що в артиста в зеленому костюмі точнісінько таке саме кругле й рум'яне обличчя, як у Млинчика.

— І справді Млинчик! — вигукнув Незнайко. — Подивись, Пістрявенький, це Млинчик!

— Який Млинчик? — здивувався Пістрявенький.