Страница 22 из 53
Чубчик привітно усміхнувся і, простягнувши Пегасикові наконечник із шлангом, сказав:
— Прошу.
Пегасик зрадів, узяв в обидві руки металеву трубку й спрямував струмінь на квіти.
— Пускайте струмінь трошки вище, щоб вода падала на квіти зверху, — порадив Чубчик. — Якщо ви будете спрямовувати струмінь в упор, то це може зашкодити рослинам.
Пегасик слухняно спрямував струмінь трохи вище.
— Ось тепер правильно! — похвалив Чубчик. — Я бачу, що у вас є здібності до поливання квітів. Ви поки що попрацюйте, а я на хвилиночку збігаю додому. Якщо це вам не важко, звичайно, — додав він.
— Ні, ні! Чого там! Мені не важко, — відповів Пегасик.
Чубчик пішов, а Пегасик цілком самостійно продовжував поливати квіти. Від напруги води трубка здригалась у його руках. Пегасикові здавалося, ніби вона жива, й він дуже пишався, що робить таку важливу справу.
Раптом він побачив Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького, які стояли попереду, й одразу ж шалена думка спала йому в голову.
«А що буде, коли я поллю їх водичкою?»
Не встиг він подумати, як руки самі собою спрямували струмінь на Незнайка, обливши його з голови до ніг.
— Гей! — закричав Незнайко. — Ти нащо обливаєшся?
Пегасик вдав, ніби не чує його слів, і відвів струмінь убік, а потім знову, мов ненароком, облив Незнайка. Від злості Незнайко мало не підскочив на місці й уже хотів бігти, щоб покарати бешкетника, але Кнопочка схопила його за руку й сказала:
— Ходімо звідси! Бракувало тільки, щоб ти бійку завіяв!
Усі троє повернулися і вже хотіли піти, але в цей час Пегасик спрямував струмінь просто в потилицю Кнопочці.
— Ой! — вереснула Кнопочка, відчуваючи, як крижана вода тече за комір і розтікається по спині.
— То ти ще Кнопочку обливати! — закричав, розлютившись, Незнайко. — Ось я тобі зараз покажу!
Він підбіг до Пегасика й хотів вирвати в нього трубку з рук, але Пегасик одвів трубку вбік, і струмінь став бити вздовж тротуару, обливаючи перехожих.
Намагаючись вирвати трубку, Незнайко зайшов збоку, але Пегасик повернувся до нього спиною і старався відштовхнути його ногою.
— А, то ти ще ногами хвицяти! — пробурчав Незнайко.
Він зрештою схопив трубку й став одбирати її у Пегасика, але Пегасик не віддавав. Струмінь з шипінням виривався з наконечника і потужно бив то в один бік, то в другий. Рятуючись від холодного струменя, пішоходи кинулися врозтіч. Вони з'юрмилися віддалік обабіч тротуару й ніяк не могли зрозуміти, навіщо їх обливають водою. Деякі кричали Незнайкові й Пегасикові, щоб вони припинили пустощі. Кнопочка теж кричала, але Незнайко й Пегасик не звертали на крики ніякої уваги й усе виривали один в одного трубку з рук.
— Треба забрати в них шланг, — сказав хтось.
— Правильно! — закричали в юрбі. — Треба всім разом напасти на них і відібрати трубку — тоді вони не зможуть обливатися.
Одразу знайшовся заводій. Це був коротулька на ім'я Йоржик.
Він був у ясно-коричневому спортивному костюмі і капелюсі з широкими крисами.
— Ану, братці, за мно-о-ою! — закричав Йоржик і кинувся вперед.
Побачивши це, Пегасик спрямував струмінь просто йому в обличчя. Капелюх злетів з Йоржикової голови й покотився по вулиці.
— Стій! Стій! — закричав Йоржик, з підстрибом кинувшись за капелюхом.
У цей час Незнайко приловчився і вихопив шланг у Пегасика з рук. Пегасик, проте, не розгубився. Він ухопився руками за трубку й смикнув з такою силою, що відірвав її від шланга. Незнайко хотів стукнути його по голові шлангом, з якого все ще хлющила вода, але в цей час його схопили за руки коротульки, котрі набігли з усіх боків.
Побачивши, що справа набирає неприємного напрямку, Пегасик, недовго думаючи, жбурнув трубку на землю й кинувся навтіки.
Довкола Незнайка в ту ж мить зібралася юрба. Коротульки заповнили весь тротуар і навіть бруківку. Автомобільний рух припинився, і на вулиці утворилася пробка. Невідомо звідки прибіг міліціонер і закричав:
— Попрошу всіх розійтися! Ви заважаєте рухові транспорту!
— Ось оцей водою обливався! — закричав Йоржик, показуючи пальцем на Незнайку.
— Я не обливався! — кричав Незнайко. — Мене самого облили.
— Погляньте на нього! — кричав Йоржик. — Його облили! Ха-ха!
До місця пригоди з усіх боків збігалися нові коротульки. Юрба все збільшувалась і збільшувалась. Автомобілі заповнили всю вулицю, аж до перехрестя. Бідолашний міліціонер аж за голову схопився.
— Розійдіться, прошу вас! — кричав він.
Але ніхто не хотів розходитись. Ті, котрі бачили всю цю пригоду, не відходили тому, що їм хотілося розказати про все тим, які не бачили; а ті, котрі не бачили, не розходилися тому, що їм неодмінно хотілося подивитися на Незнайка. Міліціонер зрозумів, що ніхто не піде до тих пір, поки Незнайко стоятиме на вулиці, й тому-то вирішив одвести його в міліцію.
Узявши Незнайка за руку, міліціонер повів його до автомобіля, який стояв за рогом у провулку. Побачивши, що міліціонер посадив Незнайка в машину, Кнопочка й Пістрявенький підбігли до нього й закричали:
— Візьміть і нас з собою! Візьміть і нас!
Але машина вже рушила й поїхала. Знемагаючи, Кнопочка й Пістрявенький бігли за машиною. Та де там! Хіба могли вони її наздогнати! Відстань між ними швидко збільшувалась. На щастя, відділення міліції було недалеко. Машина звернула за ріг і хвилини через дві зупинилася біля невеликого одноповерхового будинку з округлим дахом, пофарбованим яскравою сріблястою фарбою, що сяяла на сонці. Кнопочка встигла помітити, як міліціонер і Незнайко вийшли з машини й попрямували до того будинку.
Увійшовши в двері, супроводжуваний міліціонером Незнайко опинився у світлій просторій кімнаті. Тут він побачив ще одного міліціонера, який сидів на круглому стільці-вертушці перед пультом управління з різними вимикачами, перемикачами, рубильниками, мікрофонами, телефонами й гучномовцями. Над пультом у чотири ряди були розміщені п'ятдесят два кулевидних телевізійних екрани, на яких, мов у дзеркальних кулях, відбивалися п'ятдесят два міських перехрестя, разом з будинками, рухом автомашин, пішоходами й усім, що тільки могло бути на вулиці. Посеред кімнати висів іще один такий же кулевидний екран, але значно більших розмірів.
Обидва міліціонери — і той, що привів Незнайка, і той, що сидів коло пульта, — були одягнуті так, як і всі інші коротульки, а щоб було видно, що вони міліціонери, котрих усі мають слухатись, на головах у них були блискучі мідні каски, як у пожежників. Той, що сидів біля пульта, був маленький на зріст і товстенький. Його звали Вартунчик. А той, що привів Незнайка, був довгенький і худий. Звали його Свистунчик.
Міліціонер Вартунчик побачив, що міліціонер Свистунчик привів Незнайка, й сказав:
— А, поливальник прийшов! Ви що ж це, братику, надумали водою обливатись на вулиці?
— Я не обливався, — розгублено промимрив Незнайко.
— Як — не обливався? — здивувався міліціонер Вартунчик. — Ми ж самі бачили. У нас у міліції все видно. Ось попрошу вас підійти ближче.
Міліціонер Свистунчик легенько підштовхнув Незнайка в спину, примусивши його наблизитись до пульта з кулевидними екранами.
— Під наглядом нашого відділення міліції перебуває рівно п'ятдесят два перехрестя, — сказав Вартунчик. — Досить нам глянути на ці п'ятдесят дві кульки — й ми бачимо все, що діється на кожній вулиці. Якщо на маленьких кульках подробиці погано видно, ми можемо ввімкнути кульку більшеньку.
З цими словами міліціонер Вартунчик повернув вимикач. Одразу дзеркальна куля, яка висіла посеред кімнати, спалахнула зсередини таємничим блакитним світлом, і на ній стало видно перехрестя з машинами, що зупинилися посеред вулиці.
— От бачите: на розі Пряничної і Галетної вулиць затор. Весь рух зупинився! — докірливо мовив Вартунчик і показав рукою на кулю.
Він тут же клацнув другим вимикачем, і на екрані появилося друге перехрестя.
— На розі Цукрової і Котлетної — теж затор, — сказав Вартунчик. — Тепер довго доведеться чекати, поки рух відновиться. А кожна ж машина повинна куди-небудь їхати. Через ці затори порушується нормальне життя міста.