Шлях Абая

— Вони рятують свою віру втечею! — жартома зауважив Магаш.

Какитай повернувся до Абая:

— Не дивно, що Кокпай втік! Ваш мудрець, Абай-ага, просто за глотку хапає! — Потім, переставши сміятися, він додав роздумливо: — Але якщо погодитися з ним, що ж лишається від нашої віри? Чим тоді жити?

Сміх юнаків розбудив Жумана. Він глянув на казан. Вогонь, певно, давно погас, а Абай усе говорив і говорив; зараз він відповідав Какитаю. Жуман з обуренням і презирством глянув на Абая, який зовсім забув про те, що вже час починати обідати.

Тривога, що прозвучала в запитанні Какитая, була зрозуміла Абаю, і він, лагідно дивлячись на юнака, сказав:

— У книгах інших мислителів ти натрапиш на гіршу правду. Але не одвертайся від неї, не тікай, як це зробив Кокпай… Зважуй, порівнюй, думай і, якщо буде потрібно, вибирай…

І Абай знову повернувся до того, що цікавило молодих акинів:

— У шуканнях відповіді, що ж таке істина, де має шукати її поет, ми побачили, як за різних часів, у різних суспільствах, по-різному розуміли істину. Але облишмо далеке минуле, поглянемо на те, що оточує нас тепер. Подумайте хоч би про те, що розповіли нам учора Магаш і Дармен…

Какитай, нестримний і запальний, вигукнув:

— Що можна побачити поряд з Азимбаєм, окрім лиходійства і насильства?

Абай глянув на юнака.

— Вдумайся: хіба всякі азимбаї і такежани своє насильство над слабим називають насильством? Хіба свої діла вони сприймають як розбій? Ні, вони розуміють це як своє право, як перевагу сильного роду Іргизбай над іншими. Вони кажуть: «Раз мій дід Оскембай владарював над людьми, раз мій батько Кунанбай встановлював свій закон для народу, то, якщо ми не підемо по їхніх стопах, значить, ми недостойні нащадки!» Нехай інші називають це хижацтвом, вовчим законом, насильством, їм однаково. Вони тримаються за це… Ну, а хіба переконаєте ви знедолені й пограбовані аули, що істина — в такому вовчому законі? У цих аулів справжня істина — прагнення захищатися, чинити опір. Хіба все це не джерело для думок поета? Пишіть про минуле, судіть його, співайте про сьогоднішнє, але все перевіряйте самим життям. Кожну істину перевіряйте думками, мріями, судом самого народу. От що я порадив би вам. Нещастя цих бідаків велить мені боротися за них, посилає мене до Такежана, вимагає, щоб усі мої думки, мої вірші і пісні служили народові. От що наказує мені життя!

Абай говорив тепер дедалі схвильованіше, підвищуючи голос і захоплюючись. Видно було, що він не раз про все це думав. Підсилюючи свої слова широкими рухами рук, він розповідав далі:

— А от звернімося до Росії. Як думає про неї казахський народ? І що бачать в Росії такі люди, як Уразбай, Жиренше або, скажімо, наш Такежан? Для Уразбая Росія — це тільки влада білого царя. Він і кориться їй, і боїться її, і догоджає їй. Для нього найважливіше — випросити для себе або для сина місце волосного управителя, щоб нажитися самому і притиснути своїх суперників. Для всіх, таких як він, поняття «Росія» тільки в цьому й полягає. Він і не друг Росії, і не ворог її. Він пов’язаний з нею тільки розрахунком, вигодою. Та він і не знає ні Росії, ні російського народу, він знав тільки чиновників та урядників. А що ж таке справді Росія для молодого покоління казахського народу?

Абай обвів поглядом присутніх:

— Росія — це насамперед країна з високим рівнем життя, незмірно вищим, ніж у нас, у нашому глухому степу. Росія — це мудрі книжки, написані справжніми мислителями; це безліч шкіл, бібліотек, лікарень; це багатолюдні міста, де життя йде зовсім інакше, ніж у нашій пустелі. Це — залізниця, що прийшла тепер у Сибір; це — пароплави, що курсують тепер по Іртишу; це й російські фабрики, заводи, майстерні. І ми, казахи, одержуємо від Росії частку того, що народжується в ній її високим рівнем життя: ми одержуємо й одяг, і взуття, й упряж, і сокири, і пилки. Це бачать усі. Але ми можемо одержати й те, що важливіше за це,— знання, освіту, вміння вести боротьбу проти насильників так, як веде її давно вже російський народ. Ось оце все і є для нас Росія! Кращі росіяни кличуть казахів до себе, кажуть: «Ідіть до нас, учіться в нас, будьте такими, як ми…» Ну, то як же ми повинні розповідати про Росію нашим землякам, якщо ми чесні сини нашого народу? Звісно, ми скажемо, що Росія — наш друг. Це буде істиною і нашою, і загальнонародною. Для народу ця думка буде правдою, найважливішою і найпотрібнішою. Але, звичайно, Уразбай або Такежан, вислухавши такі наші слова, зарепетують, що в них нема й крихітки істини.

Слухаючи Абая, Єрбол дивувався, які сміливі думки володіють нині його старим другом. Він щиро співчував тому, що казав Абай. Мимоволі пригадались йому слова Кокпая. «Надто вже наш Абай-ага захоплюється всім російським,— казав той, з докором похитуючи головою.— Невже тільки на них і дивитися?» Чого ж можна було сподіватися від Уразбая або Жиренше, якщо навіть Кокпай вороже сприймає слова Абая?

На цьому розмова закінчилася. Казан, який так довго випробовував терпіння Жумана, був нарешті знятий. Кокпай і Акилбай повернулися до юрти. Всі почали мити руки й сідати. Жуман витяг з піхов великого ножа з жовтим роговим держаком, готуючись кромсати жадане м’ясо, і нарешті встряв у розмову. Обурення все ще кипіло в ньому, і, користуючись правами старшого віком, він голосно заговорив, не слухаючи нікого:

— Ну й нікчемні люди оці тобиктинці! Про що вони думають, на кого вони дивляться? Не розумію, чим я досадив їм, що вони весь час невідступно переслідують мене, дошкуляють тим, що я багато говорю, обзивають мене — Жуман-базікало, Жуман-пустомеля. А чому саме мене? Вже коли базікалом називати того, хто багато говорить, то й без мене знайдуться базікали! Ось хоч би оцей Абай. Говорить сам невгаваючи. Повнісінький казан м’яса встиг зваритися, доки він тут базікав. От кого вже треба прозвати пустомелею!

Молодь знову засміялась. Айгерім, що зливала на руки Абаю, теж зайшлась своїм тихим, сріблястим сміхом. Сам Абай, трясучись і розхлюпуючи воду, реготав до сліз і нарешті, махнувши мокрою рукою на Жумана, насилу вимовив:

— Ех, аксакал… Щоб набути славу базікала, зовсім не треба багато говорити… Досить сказати: «Жінко, як добре, що я вранці…»

Новий вибух загального реготу не дав йому докінчити: кожен добре розумів, на що натякає Абай. Якось взимку Жуман, прокинувшись, вийшов до вітру. Вдень знявся сильний вітер, почався буран, усе затягло сніговою курявою. Жуман довго стояв біля вікна, поглядаючи на буран, потім покликав дружину і сказав їй важно і значуще: «Жінко, глянь, що діється! Як розумно було, що я вранці встиг сходити надвір». Слова ці облетіли всі Тобикти.

Жуман, не звертаючи уваги на сміх, діловито накришив м’яса і став пожирати його. Акилбай, який сидів поряд з Айгерім, нахилився до неї і зашепотів, розпливаючись в усмішці:

— Женеше…[4] — Він звав її женеше, а батька — Абай-ага, бо, виховуючись змалку у свого діда Кунанбая і його дружини Нурганим, він звик ставитися до батька, як до старшого брата, і до його дружини, як до невістки.— Женеше, з ким він надумав змагатися в насмішці? Сам шукає, де б вірніше зламати собі шию!

Айгерім, вважаючи за непристойне сміятися з старшого родича, звернулась до Зліхи нібито по господарству, намагаючись подолати сміх, що її душив. Тим часом Жуман встиг уже впоратися з величенькою горою м’яса і потягся за сурпою-бульйоном. Сьорбаючи з великої дерев’яної чашки, розмальованої узорами і квітами, він знову заговорив:

— Ну, посміялися з мене — досить. А тепер я скажу вам дещо таке, що змусить вас припинити сміх. От я все думав, міркував, ніяк не міг зрозуміти: чого це раптом жигитеки так знахабніли? Адже я розповідав тобі, Абай: нещодавно один із їхніх аулів, кочуючи коло Кольгайнара на осіннє пасовище, Прогнав коней через мою сіножать. Пам’ятаєш, я говорив тобі: «Як сміють жигитеки йти нашими землями? В чому вони силу відчули?» Казав я це? І вчора ще я дивувався, як це голодранці наважились тягатися з Азимбаєм через спірну сіножать. Хто з ким здумав сперечатися? Найдохліші з жигитеків з найсильнішим із іргизбаїв! Кричать, мукають, як корови, побачивши вовка! Неспроста, думаю, знову жигитеків якесь шаленство охопило, кажу…

4

Женеше — шанобливе звертання до дружини старшого брата.