Шлях Абая

Одначе, що це? Зелений оазис, стрункі корпуси сучасного міста. Молоде місто Шевченко розкинулося на березі колись пустельного Каспію. Місто, де аж незвично бачити живу зелень парків, що розрослись мовби від тієї вербової галузки, що її колись поет приніс у пустелю Мангишлаку й посадив у цю, здавалось би, навіки змертвілу £емлю, повіривши у її здатність відродитись, у здатність — жити…

Ожила, відродилась. Використавши силу атома, яка постачила місту опріснену морську воду (новозбудоване, нині вже величезне, місто живе на ній!), люди дали життя цій жорстві, що вважалась безплідною, викохали ці парки й квітники, що поряд з пустелею здаються чимось неймовірним, фантастичним… А тим часом усе це реальність, і те, що постало тут, сприймається справді як символ дружби відроджених народів, як могутній витвір розкутих творчих сил людини.

Серед Шевченкових малюнків часів заслання щораз особливо чимось привертає увагу акварель: «Пожежа в степу». Грізна палаюча стихія заполонила весь обрій, від заграв, далеко вируючих, освітилася сутінь пустелі, видно розкидані де-не-де юрти, кибитки, на передньому плані кілька казахів біля шатра, трохи осторонь вершник у гостроверхій кочівницькій шапці, кінь його застиг на плесі мілкого озеречка, розчервонілого від пожежі, а на коні застиг і сам господар, уважно споглядаючи стихію, що її жарке дихання, здається, вже чути. Але паніки нема, людина із стриманою мужньою гідністю вглядається в те, чого їй, можливо, не минути і з чим вона, можливо, має зіткнутись, щоб спробувати приборкати невідворотне. Який хист треба було мати, щоб скомпонувати сюжет картини саме так, в його епічній масштабності: людина перед лицем неминучості, людина в своїй спокійній величі перед лицем самого буття…

Чи оце якраз і є приклад епічного мислення? Ауезову, як небагато кому, було воно теж притаманне, він бачив життя свого народу на тлі віків, в усій широкообрійній масштабності його історії.

На книжковій моїй полиці, серед найкращих творів братніх літератур давно зайняв своє місце «Абай» Мухтара Ауезова з дорогим для мене написом від автора. Що сказати про цю книгу?

Роман-епопея, історично вивірена багатолітня творча праця письменника, найменше вона піддається розтинам, і навряд чи слід її розщеплювати на окремі компоненти навіть з дослідницькою метою. Як саму природу, цей розлогий ауезовський епос, мабуть, значно краще буде сприймати в нерозчленованій цілісності, в усій його повноті й соковитості художнього живопису, де так могутньо, океанно перекочуються хвилі народного життя.

Це чудово, що книга, яка своїм епічним розмахом та силою реалізму збагатила всю нашу радянську класику, сьогодні йде до українського читача. З болю та любові народилась ця книга, з глибоких гуманістичних роздумів Мухтара Ауезова. Народ, чия доля знайшла колись такий щедрий відгук у Тарасовій душі, озивається нині до нас голосом одного із своїх найталановитіших синів.

Олесь ГОНЧАР

КНИГА ПЕРША

АБАЙ-АГА[1]

1

Осіннє небо хмарне. Повітря просякнуте вогкістю. Холодний вітер підсилює різку прохолоду раннього ранку. Скинувши листя, похмуро чорніє голим гіллям таволга; червоніє пересохлий очерет. Киваючи голими голівками, гнуться під рвучким вітром пожовклий полин і біляста ковила. Побляклою травою котиться гнане вітром перекотиполе. День тільки-но займається. Рясна роса, що випала холодної ночі, ще не зійшла, ноги в коней мокрі по самі щітки, вологі копита вилискують у траві.

Вершники, що з’явилися на широкій долині брали, набагато випередили свої аули, які вдосвіта знялися на кочування. Попереду, розмовляючи із своїм племінником Шубаром і з далеким родичем Кокпаєм, їхав Абай. За ними рухалась галаслива юрба молоді: сини Абая — Акилбай та Магаш, ще один його племінник Какитай і молодий акин Дармен. Трохи відстали від цієї групи двоє вершників: Єрбол, друг юності Абая, і казкар Баймагамбет.

Ні похмура сіра днина, ні дорожня втома не заважала молоді весело сміятися і перекидатися жартами. Всі вони були поетами і хоч звичайно писали вірші дома, з олівцем у руках, ніхто з них не відмовлявся скласти пісню чи вірша перед друзями як акин — під спів домбри. Часто Акилбай викликав молодих акинів на змагання в імпровізації; часом він підмовляв їх на це, навіть коли мчали верхи. Той самий Акилбай розповів їм нещодавно про важку форму вірша-підхвата, коли чотири поети мусять експромтом скласти читиривірш, по черзі підхоплюючи один за одним по рядку.

Саме ці вірші-підхвати і були причиною галасливості і веселощів вершників. Молоді акини змагалися у вправності віршування, необразливо жартували один з одного у своїх віршах.

Магаш, пригнувшись у сідлі, обернувся до Какитая і Акилбая:

— Ну, давайте ще!

Чекаючи на виклик, усі жигіти були напоготові, але першим підхопив рядок Акилбай:

Дармен уже був і рота розкрив — з усіх молодих акинів він був найметкіший і завжди закінчував одразу обидва останні рядки,— але Магаш схопив повід його коня і гукнув:

— Стривай, Дармен, вгамуй свій запал! Какитай завжди у нас у боргу, нехай він підхопить. Ну, Каке, швидше!

І Магаш, лукаво посміхаючись, обернувся до Какитая, свого друга і ровесника, з якого завжди кепкував. Але той, навдивовижу всім, в одну мить, не вагаючись, закінчив вірші дзвінким, високим голосом:

І він голосно засміявся, вдоволений своєю дотепністю.

Акилбай у роздумі повторив рядки Какитая і спитав з подивом:

— «Шон»… А що це за слово?

— Просто Какитай не добрав рими і вигадав — «шон»! — насмішкувато сказав Магаш.— Такого слова зовсім нема. Варто Какитаеві взятись до віршів, одразу й вигадає якусь дурницю.

Дармен зайшовся сміхом:

— Ой, Каке! Звідки: ти витягнув таке слово, що його жоден казах не знає?

Какитай дав їм посміятися досхочу, але потім почав захищатись:

— А хіба для віршів придатні тільки слова, всім відомі, заяложені, які в зубах нав’язли? Часом красиві, звучні слова приходять здалеку, тоді вони й дивують людей, як ось і зараз. На мою думку, коли вже називати нашу дурницю віршем, то тільки за моє слово «шон»!

Почувши вибухи сміху, Єрбол і Баймагамбет наздогнали молодь, і Магаш вирішив звернутися до старших. Акини повторили свої рядки і попросили Єрбола розсудити їх. Глузування друзів не дуже зачепило Какитая, але він, наче жартома, почав жалітися Єрболові:

— Єрбол-ага захистить мене від дурних дотепів! Будьте моїм захисником, скажіть їм, бога ради, що в казахській мові є слово «шон».

Зрозумівши, що в цій суперечці йому доведеться бути суддею, Єрбол попросив прочитати весь вірш-підхват.

Магаш почав, інші підхопили:

Єрбол подумав і заперечливо похитав головою. Нова злива насмішок упала на Какитая.

Тоді Какитай кинувся по допомогу до Баймагамбета.

— Подумай, що вони кажуть, Баке! — зарепетував він дзвінким голосом що було сили.— Твої вуха багато чули, нема слова, якого б ти не знав! Скажи свій вирок!

1

Ага — звичайне у казахів звертання до старших чоловіків, близько по суті українському «дядьку», але без визначення спорідненої близькості (наголос, як у всіх казахських словах, на кінці: ага΄).

2

Переклад віршів М. Гірника.