Страница 22 из 31
— Я бачив їх на власні очі, — відповів Шаста. — Я бачив їх. І біг від самого Ташбану, щоб їх випередити.
— Біг? Від Ташбану? — перепитав той самий вельможа, ледь звівши брови.
— Коні… залишилися з пустельником, — сказав Шаста.
— Не ставте йому більше питань, Даріне, — втрутився король Люн. — Я бачу правду у його очах. Поспішаймо, панове. Дайте йому коня. Ти можеш їхати, хлопче?
Замість відповіді Шаста встромив ногу у стремено і вмить опинився на коні. За останні тижні йому стільки разів доводилося робити це із Бругу, що зараз він заввиграшки давав собі раду. Тепер Бругу не казав би, що хлопець залазить на коня як на копицю сіна.
Шаста аж зашарівся від задоволення, коли почув, як лорд Дарін сказав королю: «Хлопець осідлав коня як справжній верхівець, пане. Запевняю Вас, у його жилах тече шляхетська кров».
— Так, любий Даріне, якраз це і не йде мені з голови, вимовив король і знову затримав на хлопцеві пильний і спраглий погляд своїх глибоких сірих очей.
Не гаючи більше ні хвилини, вся компанія вдарила у галоп. Шаста чудово тримався у сідлі, проте його брав сумнів, що належить робити з віжками: він-бо ні разу не вдався до них, коли подорожував із Бругу. Краєм ока хлопець приглядався до инших вершників (так, як ми часом поводимося у гостях, коли не певні, який ніж чи виделку треба взяти) і намагався так само тримати пальцями вузду. Шаста не наважувався правувати конем. Він дав йому волю, сподіваючись, що кінь сам поспіватиме за рештою. Та кінь цей був звичайний, не речистий, він швидко зрозумів, що у дивного вершника немає ні батога, ні острогів, тобто що він не поводиться як справжній господар. І Шаста невдовзі опинився у самому хвості.
Та навіть відставши від решти, хлопець чи не вперше, відколи прибув до Ташбану (як давно це було!), відчув спокій. Він устиг. Він зміг. Вітерець овівав його обличчя, даруючи приємну прохолоду, та й мошва о цій порі не докучала.
Хлопець підняв голову, аби подивитися, чи далеко ще до гір, та був вельми здивований, бо побачив не гірські вершини, а хіба якісь неясні сірі обриси. Шаста ніколи раніше не бував у горах, тому вирішив, що це, мабуть, хмара. «Вона опустилася дуже низько і я її бачу, — мовив він сам до себе. — Тут, на вершині пагорка, справді наче на небесах. Тепер я довідаюся, як виглядає хмара зісередини. От чудасія! Дива за дивами» А ген-ген удалині, лівобіч від Шасти, сідало сонце.
Тепер вершники виїхали путівець і припустили щодуху. Шаста зі своїм конем знову залишився у самому хвості. Коли дорога повертала — а це траплялося, бо тепер вона пролягала через ліс, — хлопець навіть на якийсь час губив своїх супутників з поля зору.
Далі вони пірнули у густий туман. Довкола зробилося тьмяно й сіро. Шаста навіть не думав, що всередині хмари може бути так холодно, вогко і темно. Сутінки згущувалися з кожною хвилиною.
Часом хтось, хто їхав на чолі колони, подавав сигнал сурмою, але до Шасти той звук долинав щораз тихше. Тепер хлопець не бачив нікого перед собою. Він думав, що ось-ось, за наступним поворотом, йому вдасться якщо не наздогнати, то принаймні побачити товариство. Проте коли він повертав, на шляху вже нікого не було. Кінь ішов як на прогулянці.
— Швидше, конику, швидше, — підганяв його Шаста. Звіддаля долинув ледь чутний звук сурми. Бругу завжди повторював, що вершник має триматися у сідлі, обхопивши ногами тулуб коня. Шаста гадав, що якби він пришпорив коня, то сталося б щось страшне. Але хлопець бачив, що йому доведеться це зробити.
— Слухай, коню, — втратив терпець Шаста, — будеш так плестися, то знаєш, що я зроблю? Добряче хвицну тебе п’ятами. Зрозумів?
Та кінь і вухом не повів на ту погрозу. Тоді Шаста вмостився міцніше у сідлі, стиснув коліна, зціпив зуби і з розмаху вдарив коня по боках.
Кінь смикнув з місця і побіг риссю, та метрів за сім знову перейшов на крок Це все, чого добився Шаста. Довкола запала цілковита темрява. Хлопцеві здалося, що він вловив відлуння мисливського ріжка. У тиші було чути лише, як із гілок зривалися краплі.
— Ну гаразд, хай там що, але кудись я таки доїду, — мовив Шаста сам до себе. — Тільки б не потрапити до рук Рабадаша та його людей.
Так вони й плелися неквапом. Шаста уже втратив відчуття часу. Він сердився на коня, його мучив голод.
Та ось він опинився на роздоріжжі. Шаста зупинився, вирішуючи, який зі шляхів провадить до Анварду, і тут ззаду долинув тупіт копит. Хлопець злякався. «Рабадаш!» — промайнуло у нього в голові. Шаста не знав, куди поїде Рабадаш. «Якщо я подамся туди, — промовив хлопець сам до себе, — він може вибрати иншу дорогу. Але якщо стоятиму отут каменем, то напевно потраплю до його рук». Шаста зліз з коня і потягнув його праворуч.
Тупіт швидко наближався. За якусь хвильку військо було вже на роздоріжжі. Шаста затамував подих, прислухаючись, який шлях вибере Рабадаш.
Хлопець добре чув фуркання коней, цокання копит на битому шляху, подзвін вудил і поплескування по шиях. Тоді долинув вигук: «Стій!»
— Слухайте всі! — проказав той самий голос. — Ми вже недалеко від замку. Пам’ятаєте, що я велів? Удосвіта ми будемо в Нарнії. Поводьтеся стримано. У цьому поході краплина нарнійської крови цінніша за бурдюк вашої. Кажу: у цьому поході. Боги ще пішлють нам щасливу годину і тоді від Кеа-Перевелу до Західної Пустелі не залишиться жодної живої душі. Та ми ще не в Нарнїі. Тут, у Верхоландії, буде инакше. Коли доберемося до замку короля Люна, головне — діяти швидко. Покажіть їм, на що ви здатні. За годину замок має бути моїм. Уся здобич належить вам. Собі я не братиму нічого. Знищуйте усіх чоловіків, яких тільки стрінете, аж до немовлят, що народились учора. А жінок, золото, діяманти, зброю і вино діліть між собою як хочете. Та як зловлю когось при відступі — спалю живцем. В ім’я Таша, непоборного й безжального — вперед!
Знову затупотіли коні: військо рушало з місця. Шаста перевів подих: нападники пішли иншою дорогою.
Правда, хоча хлопець увесь час думав про двосотенне військо, та він не усвідомлював, що це означає: йому здавалося, що вершники надто довго долають цей відрізок шляху. Та ось тупотіння віддалилося, а за хвильку й зовсім стихло. Шасті знову стало чутно, як із гілок спадають краплі.
Тепер він знав дорогу до Анварду, але, ясна річ, не міг рушати услід за Рабадашем, бо це означало потрапити йому просто в руки. «Що мені, до лиха, робити?» — подумав Шаста. Хлопець осідлав коня і поїхав иншою дорогою. Він сподівався, що невдовзі на шляху трапиться якась хатина, де він зможе попросити притулку та харчів. Шаста також зважував, чи не варто повернутися назад, до пустельника, де залишилися його друзі, але не знав дороги.
«Урешті—решт, — сказав собі Шаста, — кудись ця дорога мене приведе».
Та все залежить від того, що під цим розуміти. І дорога справді кудись запровадила хлопця. Ліс робився щораз густіший, було дуже вогко і холодно. Пронизливий вітер силкувався розвіяти густу паволоку, проте її клубки лише перекочувалися з місця на місце. Якби Шаста раніше ходив у гори, то розумів би, що таке буває, коли піднятися дуже високо. Можливо, він уже був зовсім близько від перевалу. Але Шаста нічого не знав про гори.
— Певно, я зовсім безталанний, — мовив уголос Шаста. — Иншим нічого, а ось мені… Нарнійські вельможі втекли із Ташбану, а мене лишили. Аравіса, Бругу та Гвіна сидять собі у пустельника, а з вісткою. звісно, послали мене. Король Люн та його люди, напевно, вже добралися до замку, встигли зачинити ворота і приготувати Рабадашеві зустріч. А я знову сам.
Від утоми, від голоду (за цілий день він не мав ні ріски у роті) хлопцеві стало себе дуже шкода: по щоках покотилися сльози.
І тут Шаста почув якісь звуки. Очі його миттю висохли. Навкруг було темно, хоч в око стрель, хлопець нічого не міг розгледіти. До нього долинало чиєсь глибоке розмірене дихання. Шаста подумав, що там ховається якийсь великий звір. Але він ступав так тихо, так м’яко, що годі було розчути його кроки.