Страница 17 из 31
— О мій батьку, він цього не зробить, будь певен. Хоча дівочі примхи й розладнали це весілля, Верховний Король Пітер — чоловік обачний. Він не важитиме своєю честю.
Гадаю, йому не байдужі відносини із Ташбаном. Зрештою, він напевно захоче побачити своїх небожів та їх синів на троні Калормену.
— Не бачити йому своїх небожів на троні, якщо я житиму вічно, а ти, без жодного сумніву, мені цього зичиш, крижаним тоном проказав Тісрок.
У кімнаті на хвильку запала ніякова мовчанка.
— О мій батьку, світло очей моїх, — заговорив далі принц, — ми напишемо листа ніби від імени королеви. У листі йтиметься про те, що вона любить мене і не бажає повертатися до Нарнії. Усі-бо знають, що жіноче серце м’яке, а настрої у них міняються швидше, ніж погода. Та навіть коли вони не повірять написаному, то однак не наважаться піти через це з війною на Ташбан.
— О мудрий візире, — звернувся Тісрок до горбаня, — просвіти нас. Що ти про це думаєш?
— О вічний Тісроку, — відповів Агошта, — я знаю, яка сильна батьківська любов. Мені не раз доводилося чути, що сини для своїх батьків дорожчі від діямантів. Чи можу я щось сказати про справу, яка може обернутися великою небезпекою для цього палкого юнака?
— Говори, — відповів Тісрок, — бо коли ухилятимешся від відповіді, то накажу відшмагати.
— Слухаю і підкоряюсь, — простогнав бідолаха. — Знай, о мудрий Тісроку, що ризик тут не такий великий, як здається на перший погляд. Боги не наділили варварів світлом обачности. Їхня поезія, на відміну від нашої, не містить розважливих повчань і глибоких афоризмів — у ній оспівується лише кохання і звитяга. Тому це безглуздя їм здаватиметься чимось шляхетним та гідним найвищого захоплення… ой!
На слові «безглуздя» візир знову скуштував пантофлі Рабадаша.
— Будь стриманим, о мій сину, — мовив Тісрок. — Тобі ж, о достойний візире, хай що робить принц, не належить зупиняти потік твого красномовства. Бо найбільша чеснота достойних — незворушно витримувати дрібні прикрощі.
— Слухаю і підкоряюсь, — пробелькотав візир, намагаючись відсунутися якомога далі від принца. — Кажу вам, що іще може удостоїтися їхнього прощення і навіть поваги, як не ця… е — е–е… відчайдушна спроба, до якої підштовхнуло кохання? Нарнійці не заподіють його світлості нічого поганого, якщо він потрапить до їхніх рук Але це ще не все: можливо, навіть коли принц і не запопаде королеву, його відвага і пристрасть здобудуть її прихильність.
— Добра думка, старий базіко, — сказав Рабадаш, — хоча й зродилася у твоїй почварній довбешці.
— Похвала господаря — світло очей моїх, — відповів Агошта. — О вічний Тісроку, я певен, що боги допоможуть його світлості здобути Анвард. А далі ми доберемося і до Нарнії.
Запала довга павза. У кімнаті стало так тихо, що дівчата затамували подих. Нарешті Тісрок озвався:
— Рушай, мій сину, — сказав він. — Рушай і дій, як сказав. Але не сподівайся від мене допомоги ні підтримки. Я не зможу помститися за тебе, якщо ти загинеш, не визволятиму, якщо варвари візьмуть тебе у полон. І пам’ятай: спіткає тебе успіх чи невдача — якщо проллєш хоч краплю нарнійської крови і через це спалахне війна, ти більше не дочекаєшся моєї прихильности, а місце твоє у Калормені займе молодший брат. Що ж, рушай. Дій швидко і навально. Хай тобі щастить. Нехай Таш, безжальний і незборимий, скеровує твій меч і твій спис.
— Слухаю і підкоряюсь! — вигукнув Рабадаш. Він прикляк перед батьком, поцілував його руки і вибіг із кімнати. В Аравіси уже затерпло все тіло, та, на її розчаровання, Тісрок та Агошта ще залишались на своїх місцях.
— О візире, — проказав Тісрок, — чи певен ти, що ніхто не знає, про що ми тут утрьох радились?
— О мій пане, — відповів Агошта, — неможливо, аби хтось дізнався. Я запропонував, а ти мудро підтримав, щоб ми засідали у старому палаці, бо тут давно не проводяться жодні ради, отож жодна жива душа сюди не поткнеться.
— Так, — погодився Тісрок, — Якби хтось про це довідався, то жити б йому залишилося менше години. І ти, о мудрий візире, викинь із голови, що тут почув. Я теж забуду, що знаю про наміри принца. Він рушив без мого відома і згоди, я не знаю, куди він подався. Гаряча молодість не дослухається до мудрих порад. Ми з тобою страшенно здивуємося, коли довідаємось, що він уже в Анварді.
— Слухаю і підкоряюсь, — промовив Агошта.
– І не думай, що моє серце камінне, що посилаю свого первородного сина на вірну загибель. Звісно, це б тебе втішило, бо ти не любиш принца. Я бачу.
— О непогрішний Тісроку, — заворкотів візир, — коли ти поруч, мені не милий ні принц, ні моє власне життя, ні хліб, ні вода, ані сонячне проміння.
— Твої почуття високі і правильні, — сказав Тісрок. Мені теж усе це не подобається, бо що воно у порівнянні зі славою та силою мого трону? Якщо принцу усміхнеться доля, Анвард буде у наших руках, а там, можливо, й Нарнія. Коли його спіткає поразка… що ж, у мене є ще вісімнадцять синів, а Рабадаш… Рабадаш як перший син став небезпечним. Уже п’ять Тісроків померли передчасно, бо найстарші сини, світлі принци, втомилися чекати на батьківський трон. Ліпше нехай остудить свою кров у поході, а то сидітиме тут без діла і гарячкуватиме. А зараз, о солодкомовний візире, тягар батьківських турбот хилить мене до сну. Пришли до моєї опочивальні музик. Але заки сам укладешся в ліжко, порви помилування третьому кухарю. У мене болить живіт.
— Слухаю і підкоряюсь, промовив великий візир і назадгузь порачкував до дверей. На порозі він устав, зробив низький уклін і вийшов. Тісрок ще якийсь час непорушно сидів на дивані, поринувши у свої думки. Аравіса подумала, чи не задрімав він бува. Та ось урешті-решт, крекчучи й сапаючи, він важко підвівся з дивана, подав рабам-свічконосцям знак рушати і вийшов за поріг. Двері за ним зачинилися й у кімнаті стало зовсім темно. Дівчата полегшено зітхнули.
Розділ 9. Через пустелю
— Який жах! Щось несамовите! — заскімлила Лазараліна. — Ох, люба, я так перелякалась. Мене усю аж трусить. Ти тільки доторкнись.
— Ходімо, — сказала Аравіса, яку теж пробирала дрож. — Вони пішли у новий палац. Коли вийдемо звідси, нам більше нічого не загрожуватиме. Стільки часу втрачено… Проведи мене вниз, до пристані. Швидше.
— Люба, ну хіба так можна? — вигукнула Лазараліна. Я не здатна нічого робити… зараз. Ох, мої нерви! Ні, давай спершу полежимо трішки, а тоді підемо назад.
— Чому назад? — стрепенулась Аравіса.
— Ох, невже ти не розумієш? Чому ти така черства? — вимовила Лазараліна, зриваючись на плач.
Аравіса вирішила, що зараз не час на милосердя.
— Послухай мене, — твердо сказала вона, добряче при цьому струсонувши Лазараліну, — якщо я почую ще бодай слово про повернення… знаєш, що буде? Я вийду у коридор і закричу. Тоді нас обох схоплять. Ліпше негайно відведи мене до пристані!
— Але нас обох у… уб’ють! — пробелькотіла Лазараліна. — Хіба ти не чула, що сказав Тісрок (хай живе вічно!)?
— Чула. Хай ліпше мене уб’ють, аніж мають видати заміж за Агошту. Ходімо.
— Ох, ти не маєш серця, — простогнала Лазараліна. Я таке пережила…
Проте у неї не було иншого вибору, як робити те, що каже Аравіса. Лазараліна повела її по сходах униз, де вони уже побували, а тоді через ще один коридор до виходу з палацу. Врешті дівчата опинились у саду. Тераси його доходили до самого міського муру. Вгорі яскраво світив місяць. Правда, коли поспішаєш або надто схвильований, то не маєш змоги роздивитися навколо, навіть коли опиняєшся у дуже гарних місцинах. Ось чому коли Аравіса згодом намагалася відтворити у пам’яті той сад, то їй вдавалося виловити хіба якісь неясні уривки: рівненькі галявинки, тихеньке дзюркотіння водограїв та довгі тіні кипарисів.