Страница 14 из 31
Вона знала Лазараліну дуже добре, ну начеб вони вчилися в одній школі, бо їм частенько траплялося разом гостювати у тих самих людей, а також забавлятися на різноманітних вечірках. Аравіса не змогла стримати своєї цікавости: вона підвела голову, аби подивитись, як тепер виглядає Лазараліна. А та вийшла заміж і зробилася дуже поважною панею.
Ця цікавість і викрила Аравісу. Дівчина стрілася поглядом з Лазараліною, а та від несподіванки аж підстрибнула на ношах і залящала на цілий майдан:
— Аравісо! Що ти, Бога ради, тут робиш? Твій батько…
Зволікати не можна було ні хвилини. Аравіса миттю відпустила коней, ухопилася за край паланкіна, піднялась до Лазараліни і сердито прошепотіла їй на вухо:
— Мовчи! Чуєш? Негайно замовкни! Мусиш мене сховати. Скажи своїм людям…
— Але люба… — почала було Лазараліна так само голосно (її анітрохи не турбувало, що вона привертає увагу натовпу, навпаки, їй це подобалось).
— Роби те, що кажу, бо ніколи в житті більше не обізвуся до тебе, — прошипіла Аравіса. — Швидше, Лазараліно, будь ласка, швидше. Це дуже важливо. Звели своїм людям, аби узяли отих двох коней. Опусти всі запинала на паланкіні і ходімо звідси кудись, де мене не знайдуть. І не гайся, прошу.
— Гаразд, люба, — ледачкувато протягнула Лазараліна. Гей, ви двоє, візьміть-но коней тархіни, — це вона зверталась до рабів. — І додому. Слухай, люба, ти справді гадаєш, що в таку спеку варто опускати запинала? Я хочу сказати, що…
Проте Аравіса уже запнула куртини, закривши себе разом із Лазараліною у розкішному, насиченому густими пахощами, задушливому паланкіні.
— Мене ніхто не повинен бачити, — мовила дівчина. — Батько не знає, що я тут. Я втекла.
— Ох, люба, яка чудова пригода, — закотила очі Лазараліна. — Просто вмираю від нетерплячки, так хочу про все це почути. Люба, даруй, ти сіла на моє плаття. Чи не будеш така люб’язна? О, так ліпше. Воно в мене зовсім нове. Тобі подобається? Я придбала його в…
— Ох, Лазараліно, дай спокій, — перебила її Аравіса. Де мій батько?
— Як, ти не знаєш? — вигукнула Лазараліна. — Він тут, ясна річ. Учора прибув до міста і всюди розпитує про тебе. Уявляєш, ти ось тут, зі мною, а він про це і не здогадується! Це найкумедніша притичина, яка мені будь-коли траплялася.
І вона аж зайшлася від нестримного хихотіння. Аравіса пригадала собі, що Лазараліна завжди була такою реготухою.
— Немає тут нічого кумедного, — зупинила її Аравіса. — Усе дуже серйозно. Де ти можеш мене сховати?
— Гаразд, моя мила, я заберу тебе до свого дому, — відповіла Лазараліна. — Мого чоловіка зараз немає. Ніхто тебе не побачить. Ху-у! Але що за розвага їхати з опущеними запиналами? Я хочу бачити людей. Отак позакриватися, коли маєш на собі нове плаття…
— Сподіваюся, ніхто не чув, як ти щойно гукала до мене? — стурбовано спитала Аравіса.
— Ні, ні, ну що ти, люба, звісно, ні, — неуважно промовила Лазараліна. — Але ти не сказала, чи подобається тобі моє плаття.
— Ще одне, — правила своєї Аравіса, — звели своїм людям, аби ставились до цих двох коней шанобливо. Це теж таємниця, бо вони — справжнісінькі речисті коні з Нарнії.
— Що ти кажеш! — вигукнула Лазараліна. — Як цікаво! Ой, люба, чи бачила ти королеву варварів із Нарнії? Вона зараз перебуває у Ташбані. Кажуть, принц Рабадаш так закохався у неї, що геть згубив голову. Два тижні поспіль там лише бали й полювання — тобі таке й не снилось. Як на мене, та королева не така вже й гарненька. От нарнійські чоловіки справді милі. Передучора мене взяли на річку — там була вечірка. А я була вбрана…
— Що зробити, аби твої люди не патякали скрізь, що у домі з’явилась незнайомка, зодягнена мов жебрачка? Ці чутки можуть дійти до мого батька.
— Мила, не турбуйся даремно… отак… уже ліпше, — відповіла Лазараліна. — Ми швидко підберемо тобі якусь пристойну одежину. Ну ось ми і вдома!
Носильники зупинилися, опустили ноші на землю й підняли запинала. Аравіса побачила, що вони опинились у якомусь дворі. Воно було подібне на те, куди трішки раніше потрапив був Шаста, хоча це відбувалося в иншій частині міста. Лазараліна рушила до дверей, проте Аравіса перехопила її і несамовито зашепотіла на вухо, аби негайно попередила рабів, щоб бува десь не прохопилися про дивну гостю своєї пані.
— Ох, вибач, люба, геть вилетіло з голови, — безжурно мовила Лазараліна. — Так. Ви всі. І ти, воротарю. Нині ніхто не сміє вийти за межі садиби. Якщо дізнаюся, що хтось із вас патякає про цю молоду пані, то спочатку накажу відшмагати до смерти, потім живцем підсмажу, а далі посаджу до льоху на хліб та воду на шість тижнів. Ось так.
Хоча Лазараліна казала, що їй страшенно кортить почути історію Аравіси, проте вона не виявляла жодного бажання слухати. Насправді їй більше подобалося балакати самій, аніж слухати когось. Спершу вона потягла Аравісу до лазні (а Калормен славиться своїми лазнями), де вони довго ніжились, потім довго наряджала її у свої найкращі одежі і лише тоді дала Аравісі змогу все пояснити. Лазараліна так метушилася, поки вибирала плаття, що Аравіса уже втрачала терпіння. Правда, вона згадала, що Лазараліна завжди була такою. Її цікавили тільки строї, вечірки та плітки. Аравіса, натомість, захоплювалась стрільбою з лука, верховою їздою та плаванням. Ви, певно, подумаєте, що дівчата були невисокої думки про захоплення одна одної — і цілком слушно. Та ось, досхочу поласувавши збитими вершками, розмаїтими галяретками, фруктами та морозивом, дівчата вмостилися у просторій залі з колонами. Аравіса почувалася б там зовсім добре, але мавпочка, улюблениця Лазараліни, безнастанно дряпалася по стінах, і це дратувало дівчину. Нарешті господиня поцікавилась, чому Аравіса утекла з дому.
Коли Аравіса розповіла їй свою історію, Лазараліна спитала:
— Але, люба, чом ти не хочеш одружитись із Агоштою-тарханом? Та ж усі пропадають за ним. Мій чоловік каже, що Агошта став одним із наймогутніших людей у Калормені. Після смерті старого Аксарти його зробили Великим візирем. Ти хіба не чула?
— Мені байдуже. Я не можу його бачити, — відповіла Аравіса.
— Люба, ти тільки подумай! Три палаци! А той, найкращий — на березі озері біля Ілкіна. Запевняю, тебе чекають низки перлів і ванни з молока ослиць. І мене зможеш частенько там бачити.
— Нехай тримає ті перли з палацами при собі. Мені що до того? — здвигнула плечима Аравіса.
— А, у тебе завжди метелики у голові пурхали, Аравісо! сплеснула руками Лазараліна. — Ну чого тобі ще треба?
Та врешті Аравісі вдалося переконати подругу, що справа ця надзвичайно серйозна. Вони обговорили подальші дії. Ніщо не перешкоджало запровадити двох коней до північних воріт, а там і до гробниць. Нікому на думку не спаде затримувати добре вдягнутого конюха, який веде до ріки бойового румака та кобилу, осідлану для вельможної пані. Лазараліна мала досить челяді, аби вибрати надійного слугу. Значно важче було вирішити, що робити зі самою Аравісою. Дівчина гадала, що може вибратися з міста на ношах із опущеними запиналами. Проте Лазараліна розтлумачила, що паланкінами користуються тільки в місті. Коли спробувати у цей спосіб пройти через браму, то воротарі неодмінно зацікавляться.
Розмова затягувалась, бо Аравісі було вельми нелегко втримувати увагу подруги на одній темі. Та ось Лазараліна сплеснула в долоні і вигукнула.
— О, придумала! Є один шлях, яким можна вибратись за місто, минувши браму. Сад Тісрока (хай живе вічно!) простягається до самої річки, і там, побіля пристані, у мурі є невеличка хвірточка. Ясна річ, вона лише для тих, кому дозволено входити до палацу. Хоча, з иншого боку, люба, — тут її мову перебив легкий смішок, — ми з тобою майже до них належимо. Кажу, тобі пощастило, що потрапила до мене. Тісрок (хай живе вічно!) такий добрий. Нас чи не щодня запрошують до палацу і я вже почуваюся там мов удома. Мені так подобаються принци і принцеси, а принца Рабадаша я просто обожнюю. Коли приходжу туди, то можу спостерігати за придворними дамами хоч цілісінький день. То чому б нам, коли стемніє, не прокрастися у палац? А звідтам я виведу тебе до пристані. Там завжди пришвартовано кілька човнів. Та навіть якби нас схопили…