Страница 12 из 31
— Ні, я все випив, — зітхнув Шаста. — Гаразд, покажи мені, як ти сюди добрався. Не можна гаяти ні хвилини. Було би ліпше, якби ти ліг на диван і вдав, що… Ох, я забув. Нічого не вийде: в тебе обличчя як потовчене яблуко, одні синці та подряпини. Мусиш розповісти всю правду. Хай тільки я зникну звідси.
— Що я мав би їм розповідати? — насупився Корін. Урешті-решт, хто ти такий?
— Немає часу, — відказав Шаста. — Гадаю, я нарнієць, або звідкілясь із Півночі. Але все своє життя провів у Калормені. Та я утік. Мені треба іти через пустелю. Разом із речистим конем на ймення Бругу. Все, хутко! Як мені звідси вибратись?
— Дивися, — узявся пояснювати Корін, — стрибнеш звідси на дах веранди. Тільки ступай легенько, на пальчиках, щоб тебе не почули. Далі повернеш ліворуч і вилізеш на стіну. Пройдеш по ній аж до кінця, а там побачиш купу сміття під муром. Зістрибнеш на ту купу — і ти вільний. Оце й усе.
— Дякую, — сказав Шаста, уже сидячи на підвіконні. Хлопці глянули одне одному у вічі і раптом відчули, що стали друзями.
— Бувай, — мовив Корін. — І… хай щастить. Маю надію, що ти виберешся цілим.
— Тримайся, — відповів Шаста. — Здається, твої пригоди ще не скінчились.
— Що там мої пригоди супроти твоїх, — заперечливо хитнув головою Корін. — Добре, стрибай. Та легше, кажу тобі, — кинув уже навздогін. — Сподіваюся, ще зустрінемось у Верхоландії. Піди до мого батька, короля Люна, і скажи йому, що ти мій друг. Пильнуй! Хтось іде.
Розділ 6. Шаста серед гробниць
Шаста навшпиньках пробирався по даху веранди. Розпечена черепиця обпікала його босі ноги. Ось він дійшов до краю, а там перестрибнув на оборонний мур. Шаста добрався до рогу і — його очам відкрилася вузька занечищена вуличка. Під стіною громадилася купа сміття, про яку говорив йому Корін. Перед тим як стрибнути, Шаста озирнувся навколо, аби зорієнтуватись, куди йти далі. Не викликало сумніву, що хлопець перебував на самісінькій маківці острова, на якому було збудовано Ташбан. Унизу перед ним лежали пласкі покрівлі, які, немов величезні приступці, вели аж до зубчастого муру у північній частині міста. За мурами текла річка, за нею прозирав невеликий пагорок, схили якого суціль укривали сади. А ген за садами виднілося щось таке, чого хлопець ніколи не бачив, отож не мав із чим порівняти: якась жовтаво-сіра гладінь, що нагадувала море у безвітряну погоду. Вдалині бовваніли височенні камінні брили із гострими білими вершечками. «Пустеля! А там гори!» — здогадався Шаста.
Хлопець стрибнув на купу сміття і чимдуж побіг униз по вузькому узвозу, який хутко вивів його на широку вулицю, запруджену людьми. Ніхто із перехожих не звернув уваги на малого босоногого обідранця, проте неспокій і хвилювання не полишали хлопця, аж доки, повернувши за ріг, він не побачив перед собою міську браму. Там він набрався товчеників у тисняві, бо перед виходом товпилася купа люду. За брамою, на мосту, люди йшли уже звільна, без поспіху, немов у якійсь урочистій процесії. Вирвавшись із запилюженого галасливого Ташбану, Шаста з насолодою вдихнув свіже річкове повітря.
Шаста перейшов міст. Юрба розсіялась у різні боки, бо люди тут розходились хто куди. Хлопець рушив просто й опинився на битій дорозі, що звивалася поміж садами і провадила на пагорок. Шаста пройшов ще трошки і залишився сам. За якусь часинку путівець вивів його на саму маківку. Там хлопець зупинився й уважно роззирнувся довкруж. Здавалося, що він опинився на краю світа, бо за кілька кроків від нього уже починався безживний сухий пісок. Попереду виднілися гори, але тепер вони здавалися ще дальшими, ніж тоді, коли Шаста роздивлявся їх із міста. Хлопець рушив у дорогу і через п’ять хвилин, із превеликою полегшею, лівобіч побачив цвинтар, який описував Бругу. Там було багато великих гробниць із тесаного каменю. Гробниці справді нагадували бджолині вулики, лише дуже високі і вузькі. У світлі призахідних променів чорні камінні силуети справляли доволі гнітюче враження.
Шаста повернувся на захід і побіг до цвинтарища. Сонце світило йому просто у вічі, хлопець майже нічого не бачив. Він з усіх сил напружував зір, аби віднайти своїх друзів. «Де їм іще бути? — міркував він. — Мабуть, заховались за останньою гробницею, бо тут їх легко би хтось помітив».
Скрізь зяяли чорні входи гробниць. Було їх із дванадцять. Кожну Шаста обійшов довкруж по кілька разів, аби нічого не пропустити. Це зайняло немало часу. Хлопець оглянув кожен камінь, кожен закуток, проте на цвинтарищі не було нікого-нікогісько.
Сонце уже сховалося за обрієм. Навколо — анішелесь.
Та зненацька позаду щось заревіло. Хлопця взяв страх ледве серце з грудей не вискочить. Він аж закусив язика, щоб не скрикнути з переляку. Та наступної миті збагнув: це ташбанські сурми звіщали закриття воріт. «от страхопуд, — мовив сам до себе Шаста. — Хіба ти не чув зранку, як сурмили сурми?» Проте тоді ворота відчинялися і пускали тебе у місто, і з тобою були друзі, а зараз ти сам і навколо темно-темнісько. Шаста розумів, що тепер, коли ворота замкнено, його друзі не зможуть вийти за межі міста і йому доведеться пробути тут самому до ранку. «Мабуть, вони таки залишились у Ташбані, — подумав Шаста, — або поїхали без мене. А що, Аравіса так і зробить. Але Бругу ні. Бругу так би не вчинив… хоча…»
Проте Шаста глибоко помилявся, думаючи так про Аравісу. Дівчина була горда, гостра на язик, але вона завжди дотримувала слова і нізащо не покинула б свого супутника, навіть якщо він їй і не припав до вподоби.
Сутінки згущувалися з кожною хвилиною. Шаста знав, що йому доведеться провести тут цілу ніч і через це почувався доволі незатишно. Йому вже не хотілося розглядати гробниці: ці велетенські безмовні камінні брили вселяли в нього острах. Шаста відганяв від себе думки про привидів, проте вони щораз більше заполонювали його уяву.
— О-йой! Рятуйте! — раптом скрикнув він, бо відчув, як щось торкнулося до його ноги. Думаю, не варто мати хлопцеві за зле, що він так піддався страхові: він і до того почувався не надто впевнено, а тут так темно, і ці велетенські гробниці, і щось підкралося ззаду і зачепило його за литку. Шаста увесь схолов, він не міг ані ворухнутись, не те щоб кинутися навтьоки. Хай уже що завгодно, але бігти не знати від чого поміж цих чорних склепів… ця думка блискавкою промайнула у голові Шасти. Хлопець зібрався з духом, повільно озирнувся і… полегшено зітхнув: під ногами у нього крутився кіт.
Кіт! Великий, дуже поважний, ба навіть маєстатичний — це те, що вдалося роздивитися Шасті у суцільному мороці. Здавалося, що він живе серед гробниць сам-саміський уже багато років. Його очі просто заворожували: у вас могло скластися враження, що йому відомі якісь таємниці, але він нізащо їх не зрадить.
— Киць, киць, — покликав Шаста. — А ти часом не з тих, речистих?
Кіт уп’яв у хлопця пильний проникливий погляд, а перегодя повернувся і рушив з місця. Шаста, звісно, пішов за ним. Кіт перейшов цвинтарище і зупинився. А тоді вмостився на задніх лапах, хвіст обкрутив калачиком довкруж себе, витягся мов струна і завмер, незмигно дивлячись у бік Нарнії та Півночі, мовби на чатах. Шаста влігся поряд, повернувшись лицем до гробниць, а спиною притулився до кота. Тож якби із цвинтарища з’явилося щось небезпечне, він би одразу побачив, а теплий м’який бік кота зігрівав його спину. Комусь пісок здасться не надто зручним ложем, але Шасті не раз доводилося спати на голій землі, тож йому нічого не вадило. Хлопця не полишав неспокій, його турбувало, що трапилося із Бругу, Аравісою та Гвіною. Та по якомусь часі його таки зморив сон.
Розбудило хлопця якесь завивання. «Мабуть, приверзлося у сні», — подумав Шаста. Але тут відчув, що кіт десь зник. Хлопець, звісно, волів би не лишатись зараз на самоті. Шаста лежав із закритими очима: йому було страшно озирнутися довкола. Ми із вами також сховалися б під ковдру. Та з-за спини, десь із пустелі, знову долинуло це жахливе виття. Шаста широко розплющив очі і сів.