Страница 2 из 4
У Коліївщині, писав Куліш у своїй тритомній праці «История воссоединения Руси», брала участь «уся п'яна голота, усе дурне, ліниве та розпусне… проти колонізаторів спустошеного їхніми предками краю». Натомість Куліш з ентузіазмом прославляє російських монархів. Наприклад, схвально відзначав, що Петру І вдалось приборкати запорозьку сваволю, та прославляє Катерину II за зруйнування Запорозької Січі у «Гімні єдиній цариці». Сучасники та нащадки засуджували Куліша, але треба пам'ятати, що це були дійсно важкі часи для інтелігенції.
Існувала й інша думка, яку відтворив Тарас Шевченко у славетній поемі «Гайдамаки». На закиди, що гайдамаки нібито «розбійники, злодії», «пляма у нашій історії», Шевченко відповів так:
А в повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» Шевченко пише: «… кожне село, кожний клаптик буде славний на Україні, особливо на правому березі Дніпра. В чому іншому, а в цьому мої покійні земляки ні трохи не уступали якій хочете європейській нації, а в 1768 році перевершили Варфоломіївську ніч і навіть першу Французьку революцію. Одне, в чому відрізнялись вони від європейців: у них усі ті криваві трагедії були ділом цілої нації й ніколи не відбувалися через примхи якогось одного пройдисвіта, як от Катерина Медичі, до чого нерідко допускали в себе західні ліберали».
Треба також згадати написаний у 1839 році українським вченим М. Максимовичем твір «Сказание о Колиивщине», що мав бути надрукованим у першій збірці альманаху «Киевлянин», та його заборонила цензура, і він вийшов аж у 1875 році. У своїй праці Максимович реабілітує повстання коліїв та підіймає його на вищий соціально-політичний рівень. «Про нього, – пише Максимович, – збереглось в народі багато переказів і оповідань… є ще в Україні і старі люди, які знали Залізняка і розповідають про Коліївщину, як близькі очевидці. Послухайте їх оповідань і українських пісень, порівняйте тодішнє становище України і Польщі з подіями попередніми і ви побачите, що кривавий подвиг Залізняка був не просто гайдамацьким розбоєм і не випадковим нападом запорожців на польські володіння для грабунку і наживи. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, що цілий вік накопичувалась під гнітом Унії, то була передсмертна, гарячкова сутичка двох ворожих стихій…»
До такої оцінки гайдамацького руху приєдналися М. Маркевич в «Истории Малороссии» та M. Костомаров.
Дослідник кінця XIX сторіччя Я. Шульгін використав документи з Коденськой книги, тобто частину протоколів польського суду над учасниками повстання, для детального дослідження подій Коліївщини, і його «Начерк Коліївщини» є свого роду виправданням жорстокості коліїв. «Народні повстання, – стверджував Шульгін, – викликані безперервним гнітом зі сторони тих, у кого влада та сила, бувають завжди жорстокі. Логічно, що з тієї причини не могла не бути жорстокою і Коліївщина, коли польський гніт у знову захопленій Правобережній Україні і в релігійному, і в економічному відношенні впроваджували з явною брутальністю та безоглядною впертістю протягом усього XVIII століття».
Здавалося б, що найповніше відомостей і про події 1768–1769 років, і про учасників Коліївщини мало зберегтися у цих протоколах судових допитів. Та треба взяти до уваги, що судові протоколи того часу містять низку зізнань, отриманих при застосуванні жорстоких тортур та морального тиску. Та й здебільшого їх писали за бажанням слідчого або судді, з них вилучали те, чого ті не хотіли там бачити, та вільно додавали те, що вважали за потрібне. До того ж підсудні й самі не казали правди, бажаючи врятувати своїх близьких від репресій, тому називали себе безхатьками та сиротами без рідні. Маючи надію на пом'якшення вироку, вони вдавали з себе темних неписьменних селюків, які випадково потрапили до гурту коліїв. Але все це дало привід стверджувати, що колії були бурлацьким збродом, саме це й задовольняло російських та польських можновладців. Саме тому, хоч обидві збірки судових документів дають багато цікавого матеріалу, його треба аналізувати, маючи на увазі тодішню судову систему.
Шульгін не рівняє Коліївщину з повстанням під проводом Богдана Хмельницького. Він пише так: «Якщо Коліївщина частково і є повторенням Хмельниччини, якщо в одному чи другому випадку народна ненависть 1768 року виявляється дуже сильною, то все ж цього руху не можна порівнювати щодо вияву народної ненависті до гнобителів з Хмельниччиною і з іншими селянськими рухами в Європі… Ми не сумніваємося, що ті люди в нічиїх очах (!) не являються фанатичними борцями за справу, що їх одушевляє, і що більшість із них ніяк не може рівнятися з борцями Хмельниччини». Така двозначна оцінка: з одного боку автор виправдовує Коліївщину, з іншого – знецінює її. Свою точку зору Шульгін обґрунтовує тим, що під час повстання коліїв на правобережній Україні були кращі умови, ніж за часів Хмельниччини. Тоді в українця був єдиний вибір: або польська неволя, або боротьба за волю. А от під час Коліївщини українські селяни могли втекти з-під польської руки на Лівобережжя, тому українець XVIII сторіччя мав альтернативу, на відміну від його предків. Саме тому, вважає Шульгін, повстання були локальними, не охопили всю Україну та не породили такого високого духовного піднесення його учасників, як це було за часи Хмельниччини.
Видатний український історик В. Антонович теж написав працю про Гайдамаччину (але довів опис подій тільки до 1768 року) та зробив дуже сумлінне дослідження біографії Івана Ґонти. Ставлення Антоновича до гайдамаків було суперечливим: він виправдовував їхні дії, але не бачив у них борців, об'єднаних ідеєю.
Вельми цікавими для того, хто прагне розібратися в історії Коліївщині, будуть коментарі Івана Франка до згаданої нами раніше анонімної польської поеми про події в Умані. Він припускає, що приєднання Ґонти, сотника надвірних козаків пана Потоцького, до гайдамаків під проводом Залізняка стало результатом інтриги частини польської шляхти, яка була налаштована проти барських конфедератів. Саме тому, вважає Франко, польські літописці, які були залежні від стипендій багатих шляхтичів, до яких належав і Потоцький, навмисне перебільшили кількість жертв уманської різанини та «прикрасили» свої доповіді відразливими та шокуючими подробицями. Самих гайдамаків письменник вважав борцями за права українського народу, про це свідчить його відомий вірш «Ми – гайдамаки». Але виходячи з його статей, можна зробити припущення, що він бачив у боротьбі коліїв не намагання скинути ярмо польського короля, а тільки прагнення фізично знищити шляхтичів-орендарів та їх посібників – католицьких попів та євреїв.
В своєму цікавому труді «Коліївщина у світлі новознайдених матеріалів» (1924) О. Гермайзе намагається довести, що повстання коліїв було ініційовано московськими властями. Ця точка зору стане провідною в дослідженнях вчених радянського періоду. Хоча твердження, що самодержавна московська влада співчувала українським селянам на Правобережжі та навіть ставилася прихильно до народного повстання (?!), видається досить дивним, особливо у світі подальших подій. А як же придушення повстання коліїв силами царської армії? У Гермайзе на це є відповідь: то вторгнення коліїв до зони впливу Туреччини змусило Москву втрутитися та приборкати повстанців. Про самих повстанців Гермайзе не дуже гарної думки, він вважає їх юрбою бурлак, в яких навіть ватажки були неписьменними, хоч він мав відомості про широке листування коліїв з московськими властями і турками та видачу численних «грамот», тобто закликів до участі в повстанні. «Коліївщина, – стверджує Гермайзе, – була справою степового українського гультяйства, одірваного від хліборобства, що збиралось на запорозьких степах, на рибальських промислах, промишляючи ловами та торгівлею… Три моменти в ній виразно можна помітити і прослідкувати: 1) ненависть до шляхетського режиму, 2) визнання православної віри як ознаки, що по ній розрізняється приналежність до одного з непримиримо ворожих таборів, 3) лояльність до Росії й віра в те, що російський уряд має допомогти у боротьбі зі шляхтою і навіть організувати ту боротьбу». На наш погляд, таке бачення Коліївщини знецінює повстання, яке було боротьбою проти будь-якого панування і спробою створити незалежну державу на частині території України.