Страница 5 из 22
— Ти, Дорофію, так і помреш, не скуштувавши цих яблук.
Ми жирували в санчатах, змицькали під собою килимка, трохи не згубили кожуха, яким вкривали ноги, й не помітили, як розгулялася віхола. Потім, коли помітили, спочатку й віхола нас веселила, а далі я трохи занепокоївся, Ориська ж довго на те не зважала; стривожилася й вона, коли я скочив з саней, пробіг з півгонів поруч коника й, вернувшись, сказав, що дороги немає. І справді, ми їхали цілиною. А довкола мело й крутило, і сніг закидав козирки. Ми юртували, смикалися, сперечалися, куди їхати, пригадували, з якої сторони віяв вітер, — і не могли пригадати. Коли коник став раз, а далі вдруге, Ориська злякалася й навіть почала волати, що то я винен: я розжирував обох і відволік її увагу, а мусив пильнувати, чоловік таки ж. «Та який з тебе чоловік, роби щось, не сиди!..» А що мав робити? Знову зліз із саней, взяв коня у повід і повів. То мені здавалося, що йду круто вгору, то буцім стрімко їдемо під гору, то провалювався в сніг глибоко, то з’їжджав на скрижанілі нальоди, з яких свіжий сніг змітало, а старий стужавів так, що тримав коня. По такому замету й виїхав на дорогу, впізнав її по намотаних на пруття, ввіткнутих у сніг віхтях. Чия то добра душа їх повтикала, пошли йому, Боже, добра всякого й щастя.
Проте це виявилася не наша дорога, а зовсім інша, вона вивела нас до села Піскувате, й там мусили ночувати, бо кінь вибився із сил, а додому, до хутора, було верст двадцять. Ми довго ганяли тарани під злиденною корчмою на краю села, аж поки старий єврей відчинив ворота, але допомогти випрягти не захотів, і мусив випрягати я сам, а руки поклякли, й не міг я розв’язати ні супоні, ні черезсідельника, й виморився та рознервувався так, що ледве не розплакався, вже мені сльози билися в горлі, а тоді впав навколішки та якось таки приноровився зубами розслабити, а далі й розв’язати заледенілого ремінного вузлика.
Корчмарка сказала, що їсти немає нічого, печі вона не топила — заїзду ніякого, — а тільки грубу, скапарили собі того — сього, але й грубу розпалювати пізно, одчинила чуланчика та кинула на невеликого полика перину, ліжника й одну подушку.
Отак ми й опинилися вдвох на вузенькому полику, на теплій перині, — спочатку я сидів у кутку на ослінчику біля сліпачка, який почадів трохи й погас, а потім Ориська покликала мене й сказала, щоб не клеїв дурня, бо ж навіть звідти чує, як стукотять мої зуби, треба мені роззутися й зігрітися, якщо не хочу захопити хвороби. Я ліг біля неї; але подушка була одна, моя голова лежала на перині, й лежати було незручно, одначе я швидко зігрівся, тільки боявся поворухнутися. Потроху мій гнів на Ориську почав минати, а далі я злякався, бо почув, що вона плаче.
— Чого ти? — запитав.
— Пробач мені, Дорофію, — мовила крізь сльози, — то я в усьому винувата: пасіювала, жирувала, а потім ще й нагримала на тебе; ми обоє могли загинути, але ти виявився мужнім, вивів на дорогу й врятував нас. — І назвала мене рятівником і ще якимись гарними словами, і я почав її втішати, й моя голова опинилася поруч з її на одній подушці, і те тривало довго, дуже довго, а потім сталося те, що й мало статися, до чого вже давно йшлося.
І тривало це… не знаю, як сказати, мить чи дві. Шал, палахкотіння, жар, — тривало неймовірно коротко, і я це розумів, та й дещо чував з розповідей, і вже інший жар — несосвітенного сорому — обійняв мене. Я ладен був провалитись крізь землю, вмерти отут і бути похованим у снігах без відправи, тільки б не таке, найстидніше для чоловіка. Гнаний соромом, який доходив до відчаю, схопився з полика, вмить одягнувся і рвонувся до дверей.
— Куди ти? — запитала Ориська.
— Зараз… Я зараз, — забурмотів і відсунув засув.
Я йшов по свіжому снігу — хуртовина вже вщухла, і серце немилосердно стукотіло об мої ребра, й сльози скипалися на віях. Я йшов під похмурим зимовим небом і вже не думав про те, що можу заблудитися, замерзнути, що мене можуть загризти вовки. Я втікав від того місця, де, як здавалося мені, оганьбився на віки вічні. Я думав, що найбільша таїна світу так і залишилась для мене таїною, а найбільша насолода — недосяжністю, а також про те, що я вже ніколи не доторкнуся до жіночого тіла і просто не осмілюся вільно та безтурботно підійти до будь — якої жінки.
Я прийшов на хутір і вельми налякав Дарію, то більше, не міг нічого до пуття пояснити, сказав, що ми заблудилися, белькотів щось про сварку, й Дарія веліла челядникові запрягти найкращих коней та летіти на Піскувате. А я зачинився в своєму чуланчику, прикинувся хворим і не виходив звідти цілий день. А вночі, опівночі, до мене прийшла Ориська. Прийшла і лягла поруч, і почала говорити якісь прості, ласкаві, заспокійливі слова: мовляв, чого ти, дурнику, втік, нічого ж такого не сталося, і ще щось, і сталося знову, але вже інакше, й тривало до ранку, і було то… але кожен знає про те сам.
Так я дожив до весни. І все частіше почав думати, що, може, оце вона і є, моя остання пристань, може, я й знайшов те, що шукав. Що ще є на землі? Яке пружніше тіло, яка краса? Де ще є такий вогонь, як у Ориськи? Ні, не за тобою правда, вчителю мій, отче Симеоне, що «одно зрєніє на женщину заражає чоловіка ядом гаспида». Я ось не заразився. І хто б же тоді продовжив людський рід, якби ми тільки молилися або рубалися шаблями. От тільки не знаю, чи кохаю я цю жінку, а чи все те сотворила заметіль, а також червоні маєва на ярмарку, червоний перець низками і все інше, ярмарок володіє дивовижним чаром захоплювати й обманювати серця. Здається, я Ориську не кохаю. То й що? Хіба вся суть у коханні? Скільки людей не кохають, а живуть. Так повелів Бог: спожити те, що він послав, залишити діти… Що ще інше є на цій землі? Якби було, його б вже знайшли.
А навіть верховний філософ Арістотель нічого такого не показав, усі його мудрості виходять одна з одної і мудростями лишаються. Зароблю грошей, куплю хату і буду, як усі. А всі для чого? — скресає у голові думка. Святе письмо каже: ми живемо, щоб перейти в інше життя, щоб врятувати свою душу, але ж для чогось ми проходимо по землі, для чогось нас призначено й тут? Бо інакше б для чого всі оці розмаїття пущ, звірів, оці вольнії води і голубі небеса! І тіло жіноче, й бентега в серці, і кохання, яке може поглинути життя, і не одне. Якщо воно справжнє, велике… Але я такого кохання не мав і не намагався дурити себе. Ориська гаряча на перині й така ж гаряча, розбещена, примхлива в житті, а часом і зла, навіть запекла. Засліпила вона мене спочатку, але і в тій сліпоті серце моє не взяла в бран і свого не давала. Брала моє на часинку — погратися. І гралася вона не лише з одним моїм серцем. Найдужче ж мені заприкріло, коли довідався, що була вона коханкою Бережанського, що спочатку, поки його не підкорила Дарія, брав він їх обох, одну за дружину, другу за коханку, він одразу звідкілясь відгадав, хто на що призначений. Дарія на мене кидала косяки, все гостріші й гостріші, і я розумів, що прийшла пора вибирати. Я міг залишитись, але це б означало, неначе віддати себе в неволю, а неволі я не хотів, мене знову щось почало тиснути і, наче перелітного птаха, хвилювала весна. Два береги душі моєї почали все дужче розходитись, і я бачив: якщо не виберу, вони розчахнуть мою душу. Залишуся — це не буде вінцем життя мого, потім квилитиму й страждатиму, і вже не тільки через Ориську, а й через самого себе не матиму щастя. Врешті, завмираючи в нестерпній незручності, сказав Орисьці, що покидаю їх. На подив, Ориська сприйняла моє повідомлення досить спокійно, зазначила, що давно помітила моє сум’яття та неспокій, що й з нею я вже не такий, як раніше, хоч і не помічаю цього сам. Іноді вона ставала надзвичайно проникливою. Перед тим як попрощатися, мав я ще розмову з Дарією. Сиділа строга, а я стояв перед нею як невдатний школяр, котрий прошпетився.
А може, я прошпетився насправді?
Дарія сказала, що може дати за Ориською десятин п’ятнадцять на Вербиному землі і хату, більше не дасть, бо має двох синів. На Вербиному — це біля самого села. Такого села я не бачив ніде на Вкраїні, та, можливо, його, такого, більше й немає: хати високі, нові, з гребенями, обкладеними дубовими палицями, з ґанками або й кружганками; високі міцні паркани, тесовії ворота, велика церква посеред села, а при ній школа братська, в якій вчать усе, опріч філософії та богослов’я, і сади яблуневі, що весною плачуть біло та сміються червоно. Де ще жити, як не в такому селі? Але й ту спокусу я переміг. Я подякував Дарії за честь і зніяковів, стояв перед нею, опустивши очі, з розтуленим ротом. Мабуть, той мій вигляд підштовхнув її до остаточного рішення.