Страница 15 из 22
— Де він?
— Тут, — сказав чауш. Він не зрозумів хана.
— Де зимівник? — перепитав хан, і його гострі, зламані посередині брови нахмурились, цього разу вже від гніву. — Коня мені. Покажеш дорогу. Сеймени поїдуть зі мною. Всіх полонених теж припровадити туди.
Ступаючи правою ногою на пальці, Селім — Гірей вийшов з намету. Хартуна не вщухала, ага і його беї стояли, схожі на білі надмогильні стовпці. Хан подумав, що орду треба підняти раніше, аби її не примело в балці. Хотів пройти до осідланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея, начальника яничар, зупинився. Йому здалося, ніби яничарський ага посміхається. «Цей жовтяк, — подумав про бейлербея, бо той мав жовте, як шкуринка на помаранчі, обличчя, — скаже в Едірне, буцім я погано сповняв вищі повеління, що через якогось ганебного прища кинув напризволяще військо».
Проклинаючи себе за слабкодухість, мусив віддати декілька наказів: вислати посилену охорону, призначити по двоє од кожного загону, щоб стежили, аби ніхто не замерз у снігу, піднімали сонних, й ще по двоє — наглядати за кіньми. Хоч усе це аги знали самі. І мусив — таки запитати бейлербея, чи на силі яничари, чи не потрібно їм чого. Яничарський ага перше запитання сприйняв як образу й помочі од хана не сподівався. Та й що може дати йому хан у цьому голому степу, де тільки сніг, та бур’ян, та сліди хижих звірів? Де на обрії гасають табуни диких коней і велетенських птахів — дрохв, що їх яничари кілька разів мали за ворожі роз’їзди. Триденний безугавний біг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому здавалося, що коли він дише, у нього в роті замерзає слина; єдине, що ще горіло, й тепліло, й трохи гріло, — лють, але на кого міг її вилити! Швидше б кінчався цей триклятий похід; якщо він залишиться живий, згадуватиме його до скону. Їхні татарські союзники — варвари, а великий хан — дикун. Для них ці морози, цей степ — що вовкові ліс. Хан не сказав у Едірне, які злигодні чекають воїнів столиці правовірних на цьому білому шляху. Й тепер насміхається з них. Його тонкі губи ворушаться — їх звиває посмішка.
— Чим довше стоїть у куфах вино, тим воно міцніше. Чим більше злигоднів падає на яничара, тим він дужчий. А прохання маю до хана єдине: нехай його воїни не обкрадають воїнів султана.
— Ханські слуги — теж воїни султана, — суворо одказав Селім — Гірей. — Що взяли у вас воїни степів?
— Вони тягнуть усе. Коней, їжу, зброю.
— Ви маєте хоч одного, спійманого на злочині?
— Сьогодні в мене вкрали копчений кінський окіст. Ми впіймали злодія.
Сміховинна скарга: голодний воїн поцупив копчений окіст з припасів паскудного яничара. Його треба… У цю мить пекучий біль пронизав ногу Селім — Гірея. Він ухопився за стремено, витиснув крізь тонкі, посинілі губи:
— Велю покарати луком.
Ледве Селім — Гірей від’їхав, як вершитель його присудів та двоє аг відшукали злодія й сповістили йому ханський присуд. Його вивели на сіру, в мерзлому кізяччі та грудді дорогу, що її годину тому протоптала в снігах орда. Дорога бігла на південь у милий серцю татарина край. Він дивився туди, де вона губилася на обрії, й мимовільний відчай на його обличчі заступав вираз побожності та трагічної упокореності.
Привели коня, напівдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину, прив’язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була вочевидь, Аллах і хан відали про неї, не прощали її. Веління хана — вищий закон правовірному на землі. Аллах дивиться на нього з неба, татари дивляться із землі. Залишається одне — померти мужем. Двоє вершників шмагонули коня нагаями, він здибився, рвонувся, поволік татарина по груддю, мерзлих кізяках, поламаних бур’янах. Татарин сконав, не випустивши лука з рук.
Ледь гострий, відточений на сідельнім ремені ніж розітнув набубнявілу, розпарену шкіру на п’яті, хан відчув, як йому ніби величезна вага скотилася з пліч. Стало гарно, аж він засміявся. Відкинувся на подушки — їх познімали з полу й склали посеред хати — й з насолодою випростав сковане кількаденним болем тіло. Його обличчя розм’якло, розправилося, він задоволено мружив ріденькі брови й пахкав губами, неначе дитина. Ніс ханові почервонів, під очима висіли мішки, ріденька борода обтіпалася, фарба на ній вилиняла, й крізь брудні патьочки проглядала рання сивина.
Селім — Гірей обвів поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня — воїни степу вже попоралися тут, — на лаві і долівці валялися побиті ікони — вони ж познімали їх з божниці, але, впевнившись, що сусальна фольга проста, покидали, а заодно потрощили посуд біля печі та повибивали шибки вікон. Їх позатуляли подушками.
Хан був у легкій турецькій сорочці — камкіс, все інше — кольчуга, лук, сагайдак — лежало на лаві. Хатнє тепло хилило його до сну. Воднораз йому вперше за три дні захотілося їсти, він згадав про вкрадений у яничарського аги кінський окіст і наказав подати копченого м’яса й собі.
А також зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзі, служник, розірвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мідну тарілку червоних крижаних скалок і поставив під комин на жар. Поки відтавало вино, а служник різав на тоненькі скибочки м’ясо, розкладав кав’яр та родзинки, Селім — Гірей наказав завести полонених. Їх увіпхнули всіх зразу, й товмач пошепки наказав їм стати на коліна. Спотикаючись, заточуючись, бо були пов’язані за руки мотузками, кінці яких тримало двоє татар, штовхані в потилицю й під ребра, полонені поклякли на долівці. Було їх восьмеро: господар із хазяйкою, їхній син, четверо челядників та Лаврін. Одного челядника татари зарубали в лозах — тікав через лід, одбивався сокирою, й ще один, білоокий Денис, подівся невідь — куди. І Драпак, і всі інші вважали, що його порубали теж.
Хан короткозоро примружився, мельком оглянув усіх.
— Оцей, — вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догідливим виразом очей, — господар зимівника.
— Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимівника, — пожартував хан. — Спитай у нього, чи є серед них запорожці. Чи знає хто дорогу на Січ.
Товмач переклав, і Мартин Драпак, кланяючись то ханові, то товмачеві, обома руками вказав на Марка:
— Ось він запорожець. Недавнечко з Січі. Наймит мій. — І запобігливо дивився ханові в очі, хоч мало на що сподівався. Намерзла на вуса бурулька льоду заважала Драпакові говорити, а одірвати не міг — руки були зв’язані.
— Скажи: він залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнішим шляхом.
Марко стояв на колінах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на світі. Відчайдушна остаточна Киліянина відмова, новий страшний полон — чого ще сподіватися? Обіч стояв свідок двох його зрад, його суддя й, мабуть, тільки волею випадку не кат — Лаврін Перехрест, дивився на Киліяну. Може, оці татари врятували Марка від Перехрестової шаблі? Адже Лаврін прийшов згладити його зі світу. Єдине, що почував ясно й чітко, почував оголеним серцем, — це Лаврінову присутність. Хотілося глянути на нього — й боявся. Ось він прийшов, і земля розверзлася під Марком. Татари важать його на найстрашнішу зраду. Ні, він не поведе їх. Він скаже, що Драпак бреше. Що сам збрехав Драпакові… Лаврін не видасть його. Нехай Лаврін…
І враз у той розмисл вплівся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса виступила на чолі. «Вони сказали: залишиться живий, якщо проведе на Січ… Значить, усіх інших скарають… Залишиться живий один… Той, хто покаже дорогу… Їх усіх… Ніхто нічого не знатиме…» Серце забилося швидко — швидко, рвонулося, як птах із чужих рук. І вже він не мав волі, його заполонив страх, і хоч усвідомлював, що чинить жахливий злочин, поспішаючи, аби поперед нього не вихопився хтось інший — Лаврін або Омелько Сич, теж запорожець, — закивав головою:
— Я знаю всі дороги. Я проведу… — Прорік ті слова в нестерпній тузі, й щось луснуло в його душі, й щось там померло. Лаврінове прокляття упало в холодне дупло. Намагався не дивитися в його бік, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед Марковим зором майнула світла пляма — сонячна галявина; й побачив посеред галявини дві постаті, й заплющив очі. Те видиво було з днів, коли вони з Лавріном ще ходили, обнявшись по — братньому, і любили один одного. Сонячна пляма погасла, й тої ж миті для Марка настала вічна ніч.