Яса. Том 1

— Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто інший. Проливають християнську кров за уряди, за маєтності, за млини, а Крим при такій лихій годині нас дотирає. Чи думає гетьман, яка хмара нависла над краєм? Ми вже втомилися ординовати йому ті листи, аби дав яку запомогу проти татар. Він на те наказав не допускати на Січ обози з провіантом і військовим риштунком. Сердюки на Микитинім Розі б’ють гострокіл і башту зводять.

— Чати, — схопився Черняченко, — поставлені, аби не пускати на Січ волоцюг, своєвольців, що втікають од чепіг та ціпа. І ще башта на Микитинім Розі — щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозі. А мені гетьман повелів переказати, аби ти йшов до нього. У нас війська чотириста тисяч. Станеш гетьманові в поміч, візьмете спільно в оборону отчий край. Гетьман давно жде січовиків. Кожному буде сукна на каптан. І провіант, і огниста стрільба всім.

Черняченко немов переродився. Його вирлуваті очі заблищали, по товстій, відстовбурченій нижній губі зав’юнила посмішка. Здавалося, хтось перекував йому навіть голос — з громового став рокітливий, муркітливий. «Натреш і попустиш, натреш і попустиш, — повчав його перед від’їздом гетьман. — Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтів попідтягали. Ти обіцяй, обіцяй. Голодна людина вабка на обіцянки. Нам аби його виманити з Січі…»

Куций розумом сам, підбирав таких же куцих підпомічників, — щоб були дурніші, щоб не обійшли в чому, — вкладав їм у голови свої недолугі мислі. Як не знав того, — а може, й знав, і мирився з тим, не хотів ліпшого, — що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий, сам потрібен іншим, тим, чиєю волею обіймає чин — уряд. Він і жив, і правив хитрістю, й ніколи не довіряв серцеві, бо серце може завести в нетрі, а хитрість — тільки по вказаній дорозі.

Такі, як Черняченко, вірно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собі думати, відаючи, що то невигідно. Таким чином, урядувала сірість, а інакше й бути не могло. Сірість — повсюди. Сірко так і подумав: настав час сірих гетьманів. Раніше були красні гетьмани, мудрі гетьмани, були й великі колотії, пробишаки, навіть авантюристи, крутії та харцизяки, а це — ніякі. Такий час. Великий душею та розмислом і не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що він розумний, а кому такий потрібний?! Старшині? Зроду — віку. Та й кожен із старшин знав, що коли він ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очі й позаочі. «Тільки мудрості гетьмановій ми завдячуємо…» А він удає, що не чує. Чує, собака! Ой як чує! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той і виграє найбільше. Своєї думки не мають, на всі лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совісті, і вже немає нікого, щоб був собою. Все жариво душі йшло на лестощі — на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрішному. Величали його, яко Бога. Прорече яке слово, аж у поли б’ють, — мовляв, зроду не чували такої мудрості, — і в рот зазирають. Чи не впаде ще яка мудрість, щоб підхопити її й понести на вулицю. Всі оглуплені і мали б не дивитися з сорому в очі, а дивляться.

Саме такий і оцей осавул.

Черняченко підбавляв меду, не помічаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щирості в голосі не було.

Московські посли перезиралися, не до кінця осягаючи, про що йдеться. І не поспішали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як і саме посольство на Січ. Ніхто не хоче сюди їхати, випихають силоміць. Пам’ятають, як загриміло під лід московське посольство, яке спробувало обдурити запорожців. Запорозька вольниця — то морська стихія, яка може збуритися в одну мить. Нехай ліпше чубляться самі, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозі.

Кошовий крокував по світлиці, а всередині дужче й дужче напиналися невидимі линви, рухи ставали чіткіші, пальці правиці стискалися. Так ходив назустріч небезпеці (тут неначе й небезпеки ніякої немає; прямої, поряд, немає, є щось значніше) та в години найбільшої тривоги.

Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той відсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимості. Покрутив у осавула на широкому ремінному поясі золотого ланцюжка із роззявленою вовчою пащекою замість гаплика. Рука в кошового м’язиста, звична до шаблі і повода й незвична рахувати гроші, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.

— Чотириста тисяч, кажеш? І в турка стільки нема. З таким військом і сам чорт не брат. Звідки скупилося?

А сам мружив ліве око і вже знав відповідь.

— Правобережці до нас ідуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб — прихилив свою барву під гетьманський бунчук?

— Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться під неї. Ми самі пам’ятаємо милості його мосці, — й така в його голосі зринула щирість, що Черняченко згідливо закивав головою, витяг шию, на якій віддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з ґелґотом вертався до гусячої зграї. — Прислав нам торік гетьман сукна, й коли поміряли — припало кожному козакові на піврукава. Мабуть, нині хоче пожалувати ще стільки ж!

Запорожці засміялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на підмову, збуряковів. Сірко заклав за черес руку, повернувся до запорожців, вів далі:

— А що Лизогуб підлизався — то нам відомо. Вражий пес, вміє підлизатись. Як лизне, аж у п’ятах стане жарко. Вірний буде слуга. Вилиже гетьманські черепки до поливи.

І враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, — скрипнули мостини, — обпалив гнівним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум’ям чуприна. В погляді посла Самойловича страх переплівся із ненавистю і розсудливою обачністю. А Сірко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправді знав це поріддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж послові од того зарум’янилися обидві щоки. За довгі роки пройшов перед Сірком людський рід: простаки й хитруни, щирі й підступники, звитяжці й боягузи. Вже не міг дивитися на людей, як колись, — лише щиро, з наївною довірливістю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. І всіх перепускав через неї. Люди нечесні відчували його внутрішній прищур, зневагу, силу й врешті торопіли перед нею. Як оце нині зіщулився Черняченко.

— За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтності свої, з кривди скуплені. А що отчизна в небезпеці, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей і пусткою стає наша земля, об тім його душа не плаче! Супостат він, а не гетьман. Недруг своєму краєві і всьому люду християнському.

Очі отамана блищали ярою злістю.

Невідь — чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий віз, полковник Жученко на чалому коні й гетьман на столі: вже гетьман і ще не гетьман — з молитовно зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це він наказав скрутити Сірка сирицею. Чимало часу минуло відтоді. Пам’ять — як дерево: спочатку опадає цвіт, потім — плоди, а затим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовно, хрестом зведені вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сірка, і таких, як він. Від самого спомину в жилах клекотіла кров. Немало в Сірка ворогів: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги відверті, вічні, то діти чужих матерів, чужої вітчизни. Устократ важче, коли в’яже тебе сирицею твій сусід або й твій брат.

І кидав далі:

— А за ґречне запрошення йти до вас — спасибі. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманів друг і порадник, мені один раз одписав на картці милість. Продав за дві тисячі червоних. Скільки кому при дільбі дісталося, я не знаю.

— Хто ж ті червоні заплатив йому? — стулив губи Черняченко і глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцім здивований, а десь у глибині зачаїлися презирство і ненависть. Шляхетні городові козаки гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобігали перед ним, хотіли б його приборкати і хотіли… знищити. Ба — знищити непросто. Можна поламати власні зуби.