Яса. Том 1

— На стругах стояли фальконети чи яка інша гармата?

— Фальконети, — відказав Міюський, маючи оцю розмову за підступ; насторожено й підозріливо чекав нового словесного гака. І кортіло, вельми кортіло йому розказати, як возив він разом з військовим отаманом Флором Минаєвим зашитого в шапку Сіркового листа Разіну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзі, і Флор гаразд знав, що в тому листі написано. Хотів Сірко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити єдинокупно з Разіним, і Дорошенко спочатку погодився, а потім відхитнувся. І то був не єдиний лист. Не перепиняв Сірко запорожцям дороги до разінців і пізніше, ще й ходила чутка, буцім їздив сам у Кузьмодем’янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донці, запорожці, а також лугова і нагірна черемиса, загальною лічбою п’ятнадцять тисяч.

Отож, якщо отаман ще раз запитає в Міюського щось про Разіна, він таки виповість йому оце все, хоч і знає: часи нині такі, що ліпше тримати язика за зубами.

Одначе отаман не запитував більше нічого. Посмоктав пригаслу люльку, а Міюський поспішливо витягнув з кишені трут і кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув і ввіпхнув кінчик трута в отаманову люльку. По тому, тримаючи трут в лівій руці, набив правою носогрійку й собі. Вітер зривав з трута м’які червоні жарини й жбурляв геть. Міюський заховав куріївську справу до кишені, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплітався, змішувався докупи, і вітер відносив його вбік. Отаман потягнув ще кілька разів, вибив жар під ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе:

— Ні нам, ні донцям немає волі. А ой як її треба!

Сховав до кишені люльку, тугим нехворощевим віником обмів з чобіт багнюку, повільно поскрипів сходами ґанку. Брязнув дерев’яний цюцик, важкі дубові двері сховали постать кошового.

А Міюський стояв і дивився на двері, мовби сподіваючись щось прочитати на них. Тримав отаманові слова як поплутане мотуззя, не міг розплутати. Немає волі — то мусять і далі Січ та Дон стояти купно, як стояли раніше. Немає волі — забракло кошовому сил до оборони. Тоді йому, Міюському, треба вихоплюватися з Січі й тікати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. І може бути запізно.

Кошовий повісив шапку на дерев’яного тиблика біля дверей, розгладив оселедця й аж тоді привітався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний і ніби трохи іржавий — старшого січового писаря Андрія Яковлєва — й дзвінкий — підписаря Гука. Яковлєв сидів за широким столом біля вікна. Гук — за маленьким, перської роботи столиком у кутку. Яковлєв — важкий, тілистий і дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, ніхто з козаків не брав його навхрест, але і в писарських справах він непоспішливо мудрий та чесний. Колишній бурсак Гук, що втік за пороги од чийогось святенницького гніву, — тонкий лицем, тонкий станом, ферт і чепурун, хвалько і баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвіст: накручує його перед сном на стрічку, вусики підголені й стирчать у боки, підваксовані розведеною в олії сажею, кунтуш на підписарю сукна лазоревого, ґудзики посріблені, черес тонкий, шкіряний, чоботи німецькі, з срібними підковами та подзвоном — й сам він ніби нетутешній, ніби привезений разом зі столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очі: вони в нього зеленкуваті, неоднакові — одне світліше, друге темніше, ще й з чорним обідцем довкола зіниці. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживає тільки французьку горілку, мускат та ромельські вина й п’є так, неначе робить ласку тому, хто пригощає. Одначе те тільки на людях, якось кошовий застав підписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, підібрав у буді старого січового пса Шайтана.

Зате у роботі Гук меткий, спритний думкою, ще він хвалькуватий, любить законозисті слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебільшого невдалі. Легкий на перо й обізнаний на латині, польській і татарській мовах, через те отаман волів, аби про біжучі справи казав він. Навіть військову таємну канцелярію часом довіряв підписарю.

З цього й розпочали ранкові труди.

Отаман підійшов до великої кахляної печі й погрів біля неї руки — любив поводити долонями по гладеньких, теплих синіх кахлях, то в нього ніби забавка: поводить — і спокійніше стає на душі. Писар і підписар дивились на те поблажливо.

Гук одімкнув залізну, з потайним замком скриню, дістав з неї два скручені в трубочку папери — похідні журнали двох команд, доправлені сьогодні вночі гінцями на Січ. Перша команда з козаків Кисляківського та Менського куренів мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозір на річкових розливах. Осавул першої команди повідав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пішла на Корабельну, друга — на Гнилий Єланець, і що він теж розділив свою команду на дві партії. Підписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортіло сказати свій розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв біля печі, приплющивши очі, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам’яті поставала ріка з допливами, переправами, лісами й байраками.

— Вони злучаться за Мертвими Водами, — таки не втерпів підписар.

— Не з біса здогаду, — сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. — Куди наміряються піти далі? І чого там крутяться? Наче навмисне в очі лізуть. Одпиши осавулові, щоб вернувся на Гнилий Єланець і нікуди не йшов. Нехай пильнує степ. Степ нехай пильнує, чуєш, — сказав суворо й трохи роздратовано, бо помітив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писареві чоботи. Почне отаман думати, а вони — дзінь, неначе цвяшком по лобі. — Та перевзуй чоботи, як ітимеш до канцелярії. Калатаєш, як пес на ланцюзі.

— В мене нема інших, — ображено підвів губи Гук.

— Надери лика й сплети постоли, — з серцем сказав Сірко. — Що там далі, читай.

Далі були листи од хана, зашиті в тафту і перев’язані синіми стрічками. Чаус, що доправив їх на Січ, волів, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидів на призьбі з Міюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарів. Хан писав, що цього літа козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз’їздити границю, як указано на мапі. Журився попередніми кривдами, клявся в дружбі, обіцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрі йтимуть до Перекопу по сіль. І таким солодким напоєм були розведені його слова, аж важко було повірити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали ділити пограничні землі. Татарський посол — маленький, чорненький, очиці так і бігають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу відміну — ну тобі диявол, недарма й наймення таке має — Чортхасан. То дивувався, то посміхався, то лаявся, відступав до дверей, підлізав під самі вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугіль, меткими, як миші, очицями. Лопотів і лопотів. Гук, що правив обов’язки бута, ледве встигав перекладати.

— Чаус каже, що татари не будуть чинить цього літа інкурсії на козаків. Що морова пошесть вигубила у них багато людей і худоби, що в них безкорм’я і безкіння і що сам хан прикутий тяжкою недугою до ліжка. Аллах і біда просвітлили розум дивану. Краще багато торгувати, ніж багато воювати. Однині од татарських ташів до козацьких хуторів простеляться мирні тропи. Але дайте нам цього літа пасовиська по Єланцю.

Звичайно, таке бувало й раніше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь — кого. Січовики якщо складали обіцянку, трималися її твердо. Траплялося, навіть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивідувачів з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострі отрутні краплі притлумленої злості й глузу, він посміхнувся в думці — теж злостиво, але на обличчя тієї посмішки не випустив. Сміх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося відкритим, простакуватим, трохи ніби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовіри, але теж буцім випадкової, яку хотів прогнати й не міг.