Заповіт мисливця

Я побачив, що присутні добре обізнані з історією нашої Батьківщини, а особливо вразив мене своїми докладними знаннями агроном.

— Не дивуйтесь, — пояснив він з усмішкою. — Я родом з колишньої Волинської губернії на Україні, де живуть кілька тисяч чехів. За молодих літ я пристойно говорив по-чеськи і навіть «тршіста тршіатршіцет кршепелічек»[1] вимовляв досить успішно. Знав я також кількох чеських мисливців, але не бачив жодного, хто б пожертвував своєю відпусткою і поїхав за багато тисяч кілометрів полювати в тайгу. Та ще й у літню пору, коли вбивати хутрового звіра не можна.

— Я пройшов з рушницею й вудочкою через ліси Карелії та Півночі, але тайги не знаю. Для мене тайга —. це книга за сьома печатками…

— Оце справжня мисливська натура! — перебив мене Рогаткін. — Я розумію вас, Рудольфе Рудольфовичу. Хотілося б тільки застерегти вас, що для розгадки життя тайги часто не вистачає навіть восьми семестрів університету. До цього треба додати ще кілька років практики, гостре око, здатність спостерігати, природжений хист, витривалість і вміння розуміти природу. Це все передумови для пізнання тайги. А тайга варта того, щоб людина, яка кохається в природі і в усьому, що з природою пов'язане, під час відпустки вирушила туди хоча б і з Ленінграда.

— З ваших слів можна зробити висновок, що звичайна людина взагалі не здатна вижити в тайзі, — озвався геолог.

— Так, я дозволяю собі твердити, що звичайна людина була б у тайзі безсила. Я не хочу сказати, що всі, хто полює в тайзі, люди надзвичайні. Подивіться хоча б на мене… — підвівшись, вигукнув Рогаткін, потім розпростер руки і обернувся навколо.

Ми всі засміялися й погодились, що його зовнішність справді не має нічого особливого. Так, цілком середня людина — середня на зріст, середнього віку.

Рогаткін сів, закурив і почав знову:

— Природні умови тайги дуже суворі, однак було б несправедливо вважати її за якесь зелене пекло, де на людину чатують самі лише неприємності, небезпека й труднощі. Але тайга приховує свої багатства та скарби й стереже їх тим дбайливіше, чим коштовніші ті скарби. Ще ніхто не міг оцінити всього багатства тайги, не тільки захованого під землею, в надрах гір, як, наприклад, золото, платина та інші дорогоцінні метали, але й того, що бігає по землі, в глухих куточках пралісу.

— А, — вигукнули ми, — певно, ви маєте на увазі коштовні хутра…

— Так, саме їх, бо різне там срібло, золото чи платина лежать собі та чекають, поки їх відкриє який-небудь старатель. А звірятка з такими коштовними шатами живуть, так би мовити, за околицею: махнуть хвостом — і шукай вітра в полі. От взяти хоча б соболя. Я навіть сказав би, що ця істота розуміє, які на ній розкішні шати. Соболь обережний, хитрий, сліди свої немовби мітелочкою замітає. Він спритний акробат, і коли його переслідують, то цілий день «їде верхи» — перестрибує собі з дерева на дерево і взагалі не спускається на землю. Ех, що не кажи, нелегкий хліб у мисливців на хутрового звіра!

Геолог слухав розповідь Рогаткіна з неприхованою цікавістю і на запитання, чи він часом не мисливець, відповів ствердно й додав, що з радістю їде в тайгу на полювання, — адже тайга відкриває зовсім інші можливості, ніж Ленінградська область.

— Он як! Нашого полку прибуло! — вигукнув я. — Очевидно, ви збираєтесь полювати на великих лісових хижаків — на ведмедів, а може, й леопардів, барсів чи навіть тигрів…

Олег Феклістов якусь мить вагався і, врешті, відповів посміхаючись:

— Ну, так далеко мої мрії не сягають. Не такий я досвідчений мисливець, щоб одважитись полювати на ведмедя, не кажучи вже про тигра. Мене найбільш цікавить скарб тайги. Так, так, один із її скарбів — соболь.

— Соболь? — здивувався Рогаткін. — Але ж на соболя полюють тільки взимку. В іншу пору ловити соболів заборонено.

Геолог трохи збентежився; перш ніж він відповів, озвався агроном Холкін:

— Очевидно, йдеться тільки про спостереження над соболями.

— Так, так, — поквапливо ствердив Олег. — Я хочу докладно вивчити їхнє життя.

Рогаткін кивнув головою і зауважив:

— Це дуже цікава робота, тільки пора року для цього зараз не сприятлива. Тепер, наприкінці літа, спостерігати соболя й ловити його в капкани майже неможливо. Дивно, що ви зважились їхати. Певне, у вас є ще якесь завдання, бо тільки заради соболів така далека подорож не виправдала б себе.

Феклістов трохи помовчав, насупив брови, наче над чимось замислившись, потім скуйовдив волосся й пробурмотів:

— Звісно, роботи вистачить.

Це було досить-таки скупеньке пояснення, і взагалі вся соболина історія здавалася трохи дивною. Вже те, що геолог займається спостереженням за соболями, було чимось не зовсім звичайним. Феклістов або жартував, або хотів приховати справжню мету своєї подорожі. Це заінтригувало мене, і я спитав у геолога:

— Ви їдете в тайгу в геологічну розвідку?

— Ні, мета моєї подорожі інша. Це пов'язано з працею мого дядька, за фахом біолога. Він хотів вирушити в тайгу до знайомого мисливця, але раптово виїхав у Стокгольм на наукову конференцію. От я і їду замість нього.

Таке пояснення дуже здивувало мене, тому що разом зі мною до тайги теж мав їхати один біолог. Майже рік тому в транссибірському експресі, їдучи в службове відрядження до Омська, я познайомився з одним біологом. Він тоді так само, як і я, прийняв запрошення того сибірського мисливця, і ми про все з ним уже домовились, але в останню мить біолог повідомив мене по телефону, що від'їздить у Стокгольм. Уже перед самим від'їздом я одержав від нього листа, якого не встиг прочитати і поклав у портфель. Може, в листі йдеться саме про цього юнака?

— Я знаю біолога Анастаса Серафимовича Реткіна, з яким…

— Мого дядька! — здивовано перебив мене геолог. — Ви часом їдете не до Петра Андрійовича Чижова?

— Ви вгадали, — засміявся я. — Адже йдеться про одне й те саме запрошення. Бракує тільки третього супутника, професора Ленінградської консерваторії Гудкова. Він теж через службові справи не зміг поїхати. Одначе дивно, як це дядько не розповів вам про всіх, кого запросив до себе Чижов.

— Мушу признатися, він щось казав про це, навіть написав про подробиці та імена. Але, поспішаючи, я не прочитав того листа, а потім забув його вдома… Вас, мабуть, дивує, що я не виявив належної цікавості до осіб, з якими зустрінусь в Алдані. Та в мене й так було дуже багато клопоту!

— Ми квити! Я теж не прочитав листа вашого дядька. Але я можу ще надолужити втрачене — лист у мене в портфелі.

Лист біолога Реткіна був короткий. Реткін повідомляв, що я зустрінуся з його племінником, геологом Олегом Андрійовичем Феклістовим в Алдані у Чижова і просив, щоб я допоміг хлопцеві в роботі, яка буде, певно, важка, але й дуже цікава.

Я замислився над цим, оскільки Реткін не писав, про яку роботу йдеться. Невже вся річ тут у соболях?

Олег вивів мене з задуми.

— Наскільки я знаю, дядько написав Чижову, що не зможе скористатися з його запрошення, і повідомив про мій приїзд. Зрештою, про всяк випадок, у мене є ще один дядьків лист до Чижова. Його я, на щастя, не забув.

— Отже, ми їдемо разом до Алдана, і…

— Шкода, — озвався геолог, — але я мушу зробити зупинку в Читі. В мене там деякі службові справи, так що ви будете в Петра Андрійовича раніш за мене.

— А чи не міг би я передати йому листа від вашого дядька?

Ця пропозиція явно здивувала Олега. Він намагався приховати своє збентеження дещо вимушеною посмішкою.

— Дякую за турботу, але я не хочу обтяжувати вас. Це не спішно, і я передам листа сам.

Тепер уже я змушений був ховати під усмішкою своє збентеження, дорікаючи собі в душі за надмірну послужливість. Двоє інших пасажирів уважно стежили за нашою розмовою, а Рогаткін визнав, що наша випадкова зустріч — це просто-таки удача.

1

«Тршіста тршіатршіцет кршепелічек» (триста тридцять три куріпки) — чеська скоромовка.