Стрибок у ніщо

— Близько тисячі кілометрів за секунду — звичайна середня швидкість. Але є і винятки. За найновішими даними, туманність Велика Ведмедиця № 24 летить з швидкістю одинадцять тисяч сімсот кілометрів за секунду, Лев № 1— майже двадцять тисяч кілометрів.

— Така швидкість мені подобається. Не смійтесь, любий Вінклер. Я мало розуміюся на таких речах, але наш друг Лео Цандер казав мені, що коли ми цілком оволодіємо радіоактивною енергією, то можна буде досягти навіть і швидкості світла.

— На жаль, навіть з швидкістю світла вам доведеться летіти до найближчої зорі чотири роки і чотири місяці, а до інших сонць-зірок, що їх ми вважаємо своїми сусідами у світовому просторі, — десять-п’ятнадцять років. Лише кілька десятків зірок перебувають від нас на такій близькій відстані. До решти довелося б летіти сотні і тисячі років. Вас оточувала б безмежна пустеля протягом місяців, років, десятків років. Усяке уявлення про час зникне.

— Яка зоря найближча до Сонця? — спитав Блоттон.

— Альфа Центавра. Всього близько сорока трильйонів кілометрів.

— Чотири роки з гаком — не так уже й багато.

Помовчавши, лорд Генрі повернувся до земних справ.

— А чому, власне, для старту обрали це дике, пустельне місце?

— Саме тому, що воно дике, пустельне, безлюдне. Таке бажання акціонерів вашого дикого товариства “Ноїв ковчег”. Конспірація.

— Але ж пустельних місць на земній кулі чимало, взяти хоча б Південний полюс. Там нам ніхто не перешкодив би, навіть всюдисущі репортери. Чому саме тут? Я хотів би знати, чим керувалися під час вибору.

— На це були свої, і досить важливі підстави, — серйозно відповів Вінклер. — Саме тут найсприятливіші умови для зльоту. Ви, певно, знаєте, що ракета при зльоті з Землі має пробитись через подвійний панцир: атмосфери й земного тяжіння. Найбільше тяжіння — на полюсах, найменше — на екваторі, бо земля трохи сплющена до екватора. До того ж на полюсах найменший, а на екваторі найбільший відцентровий ефект. Тому панцир тяжіння на екваторі мінімальний,

— І яка різниця у вазі?

— На екваторі тіло важить на одну двохсоту частину менше, ніж на полюсі.

— І тільки? — розчаровано сказав Блоттон.

— Так, і тільки. Завдяки відцентровому ефекту і “здуттю” земної кулі біля екватора тіла тут важать на піввідсотка менше, ніж біля полюсів. Здається, ніби справді небагато. Але для ракети важливо навіть і таке зменшення ваги: воно дає помітну економію в запасі пального. Так що й піввідсотка ваги зовсім не маленька величина у нашому ділі.

— Добре. Екватор. Згоден. Але чому саме це місце на екваторі?

— Щоб відповісти і на це запитання, нам доведеться поговорити вже про інший панцир — атмосферний. Повітря, якого ми на око не помічаємо, — майже непереборна перешкода для тіла, що швидко рухається. Чим швидший рух, тим більший опір. При дуже великій швидкості опір повітря майже такий, як опір твердого тіла, — справжнього стального панцира. Це — не тільки образний вислів. Метеори, камені, що падають з неба, рухаються з космічною швидкістю; врізаючись в атмосферу, дрібніші метеори нагріваються од опору повітря, випаровуються, осідаючи дрібнесеньким пилом. Ось з такою перешкодою доведеться мати справу і в нашому польоті. Герої Жюля Верна, які вилетіли з гармати в снаряді, повинні були б у першу ж мить пострілу розбитися об дно снаряда. Щоб уникнути цієї сумної долі, ми збільшуватимемо швидкість ракети поступово. Ми повинні обрати таке місце на земній кулі, де атмосферний панцир має найменшу товщину. Відносна щільність повітря залежить від тиску, температури, вологості, а це все в свою чергу — від висоти над рівнем моря. Чим вище над рівнем моря, тим панцир атмосфери тонший, тим легше, отже, пробити його і тим менше треба витратити на це пального. На висоті шести кілометрів щільність повітря приблизно вже вдвічі менша, ніж на рівні моря. Тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло, що міжпланетному кораблю найвигідніше стартувати з якнайвищого місця, з якоїсь гірської поверхні. Отже, що нам треба? Екватор і найбільша височина на ньому. Візьміть глобус і, обертаючи його, погляньте, які гірські місцевості перетинає екватор. Острови Суматра і Борнео і південноамериканські Кордильєри — Анди. Острови гористі. Там є височини, що досягають більше чотирьох тисяч метрів. Можливо, Суматра і Борнео стануть ракетодромами майбутніх регулярних міжпланетних подорожей, як і Анди. Але на цих островах… занадто людно: нафта, кам’яне вугілля, тропічні прянощі і фрукти та інші цінні речі привабили туди капітал і людей, і острови стали колоніями цілого ряду держав. До того ж Суматра і Борнео порівняно далеко від тих фабрик і заводів, де виготовляються частини ракети. Перевезення обійшлося б дорого. Отже, лишаються Анди. Тут усе, що нам — точніше, вам — треба: екватор, високі гори, безлюддя, бездоріжжя, пустеля, глушина. Цілком підходить і топографія місцевості. Політ буде спрямований по похилій в дванадцять градусів на схід, тобто в тому ж напрямку, в якому обертається і земна куля. Це для того, щоб скористатися “безплатною” додатковою швидкістю обертання Землі, прилучити цю швидкість до швидкості ракети. Як бачите, коли вміло взятися, то навіть обертання Землі можна зробити союзником. Між Андами і Скелястими горами лежить долина. Там, де Анди обриваються до цієї долини, зручно влаштувати майданчик для розгону ракети. Набравши швидкість, ракета “зірветься” з обриву, щоб покинути Землю. Ну, тепер усі “чому” з’ясовані?

Блоттон кивнув головою. — Дякую вам, усе зрозуміло. Не сердьтесь на мене за мою тупість. Мені не доводилось займатися цими високими матеріями.

— Одначе ми так забалакались, що ледве не проґавили посадки, — сказав Вінклер. — Уже видніється Стормер-Сіті — мета нашої подорожі. На всякий випадок пристебніться до крісла. Стратодром тут не зовсім обладнаний.

Фінгер мовчки виконав цю пораду, але Блоттон, пристібаючись, зневажливо сказав тоном бувалої людини:

— Зайва обережність!

IV. ЯК МОЖНА БАГАТО ЧОГО

ВМІСТИТИ В МАЛОМУ

Сьогодні останній день…

Еллен упускає на землю кілька зірваних троянд і не помічає цього.

Тітка наказала збиратися в дорогу. “Ти можеш узяти речей вагою на центнер і ні грама більше, — сказала вона. — Можеш брати все, що тобі подобається і що ти вважаєш за потрібне”.

Еллен увійшла в заміський замок леді Хінтон з боку саду, піднявшись широкими білими кам’яними сходами. Родові герби над дверима. Вирізьблені з сірого каменю леви, поїдені вітрами і дощами чотирьох століть. Чотириста років ікласті, вищирені пащі звірів охороняли спокій замка. І тепер доводилося кидати все напризволяще, щоб тільки врятуватися самим…

Зимовий сад. Дзюрчать фонтани в мармурових водоймах, щебечуть птахи… Штучні гроти, маленькі водоспади серед зелені. Пальми, кактуси найрізноманітніших видів. Багатюща колекція орхідей, зібрана дідом леді Хінтон у той час, коли орхідеї ввійшли в Англії в моду і за рідкісні екземпляри платили купи золота. Деякі химерні екземпляри цих екзотичних квітів мали свою історію. Щоб добути такий екземпляр, сміливі шукачі орхідей їхали в дикі ліси Центральної Африки і Південної Америки, воювали з дикунами, звірами, вмирали від пропасниці, укусів змій. Дехто з них був спалений на вогнищах, з’їдений людожерами, вмер від отруєних стріл. Коли ці, политі кров’ю, незвичайні, наче привезені з іншої планети, рослини з’явилися в столиці Великобританії, за ними почали полювати столичні аристократи-сноби, що намагалися будь-якою ціною дістати для своєї колекції найоригінальніші або найкрасивіші екземпляри. Дід леді Хінтон тоді скупив найкращі екземпляри, і на його колекцію приїздили милуватися з різних країн. Скільки праці і грошей коштував цей зимовий сад!

За садом починалась картинна галерея. Входи і виходи охороняють грізні рицарі, від яких лишилась тільки блискуча оболонка. Вони не піднімуть важких мечів на захист замка, не схрестять списів за честь дам свого серця…