Стрибок у ніщо

Усіх обганяють чорні “клунки” — здалеку не можна розібрати, що це за тварини. Вони стрибають, як блохи.

Але кожен їхній стрибок дорівнює сотням метрів.

У Блоттона розгорілися очі. Яка швидкість! На одній “сколопендрі” могли б уміститися всі пасажири… На жаль, нема таких ласо, нема таких міцних рук, щоб утримати ці живі машини потужністю в сотні кінських сил.

— Осіння процесія звірів, — промовила Делькро. — В Парижі це викликало б фурор.

Спостереження процесії було перерване вибухом оглушливої сили. Скелі задрижали, посипалося каміння, по майданчику перед печерами побігли тріщини. З божевільним гуркотом, шумом до неба вирвався вогняний стовп. Вогняні ріки потекли до Тихої гавані.

Ганс і його товариші, покидавши мішки, побігли до печер. Від коливання ґрунту водяний вал може залити весь півострів. Виверження тривало кілька годин. Коли б не сильний вітер, — як і під час попередніх землетрусів, — можна було б задихнутися від сірчаних випарів.

Усю ніч дрижав ґрунт. Гуркіт вулкана заглушав і громові удари, і ревіння прибою.

На ранок лава почала застигати, хоч від неї ще пашіло жаром. Ганс та його товариші, накривши голови шапками з моху, побігли до зерносховищ. Через годину приморозило. Лава застигла. Тихої гавані більше не було. Потоки лави спалили дерева. Тепер шестирукі легко могли перебратися на “плантації”. Але ліс був порожній і мовчазний. Кудись зникли під час виверження вулкана і зграї птахів, і кочові тварини. Життя на цій частині планети завмерло.

Наближалася зима…

XI. “ГОВОРИТЬ ЗЕМЛЯ”

У Цандера стало звичкою: щоранку після сніданку ловити радіо. Він методично, за планом пробував усілякі комбінації на довгих, коротких, ультракоротких хвилях — і все дарма. Ефір мовчав. Цандер випромінював сигнали, говорив і навіть сердито кричав у мікрофон:

— Алло! Алло! Говорить Венера! Говорить Цандер!

Відповіді не було.

Іноді в радіоприймачі тріщало, шуміло. Цандер навіть серед ночі схоплювався з ліжка і біг до апарата. Але далі тріску справа не йшла. Очевидно, це були розряди насиченої електрикою венеріанської атмосфери.

Вже другу годину Цандер сидів біля приймача і, нарешті, розсерджений, підвівся. Безнадійно.

Але ось почувся тріск, хрипіння, і пролунав чіткий звук, схожий на “алло”. Цандер здригнувся, ніби від удару електричним струмом. Ще ближче припав до приймача. Тремтячими руками обережно, щоб не втратити прийом, почав настроюватися.

— Алло! Алло! Говорить Марс. Цандере, відповідайте! Говорить Марс! Ви чуєте? Цандер! Алло!

— Алло! — дико крикнув Цандер у мікрофон і не впізнав свого голосу.

— Так, так, так. Я чую. Хто говорить? — з того моменту, як вони залишили Землю, вчений не переживав такого хвилювання. — Чому “Марс”? Це назва радіостанції?

— Та ні, справжній Марс. Планета, — відповідав басок. — Говорить марсіанин Крукс.

Холодний піт зросив чоло Цандера. Галюцинація, безумство чи містифікація?

— Говоріть серйозно! — гукнув Цандер.

Невідомий співрозмовник був, очевидно, веселою людиною. В його голосі чулися нотки сміху.

— Марсіанин Крукс, без жартів. Капітан зорельота…

— Чий зореліт?..

— Чий він може бути? Звичайно, не з Стормер-Сіті. Як ви відстали од подій, Цандер! — короткий смішок. — Уся Земля вже чиста. І Марс, як бачите, теж. — Знову сміх. — Дуже радий, що ви живі й здорові. Ми вже втратили надію знайти вас…

— Хто ви? Марсіани?..

Знову сміх.

— Люди Землі, товаришу Цандер. Три години тому я висадився на Марс. А якщо я зараз на Марсі, то, отже, я марсіанин, як ви венеріанець. Ви, звичайно, з Венери говорите? Ми так і думали. Отож, Марс можна не обшукувати. Я, Крукс, поставлений на чолі загону експедиції, якій Земля доручила розшукати вас в межах Сонячної системи, а якщо буде потреба, то й поза нею.

Цандер спітнів від напруження.

Його серце так стукотіло, що заважало слухати. Цандер боявся, що зв’язок може перерватися, перш ніж він довідається про все, що треба. А цей Крукс говорив так спокійно і весело.

— Ваш зореліт, Цандере, в порядку? Не розбили під час посадки? Не біда, якщо й розбили. Може, прилетіти по вас?

— Слухайте! — гукнув Цандер і замовк: дух перехопило.

У нього було стільки питань, йому так багато треба було розповісти, що він не знав, з чого почати.

— Тільки б зв’язок не розладнався! — висловив він уголос свою думку.

— Не бійтеся, тепер не розладнається, — сміючись відповів веселий співрозмовник.

— Але чому ж Земля так довго мовчала? Зв’язок перервався ще в польоті.

— В польоті зв’язок перервався тому, що на Землі було не до того. Вашу станцію Стормер-Сіті було зруйновано, Пуччі загинув. На Землі такі бурі пройшли, яких ви навіть на Венері не бачили. Про це ще дізнаєтеся. Коли все вляглося, згадали і про вас, про товаришів Фінгера, Вінклера. Сподіваюсь, вони здорові?..

— Так, так.

— Ваші сигнали і ваш голос ми давно чули.

— І не відповідали?

— І не відповідали. Точніше, ми відповідали, а ви нас не чули.

— Чому?

— Невже не догадуєтеся? Згадайте, скільки довелося Пуччі попрацювати, щоб пробити радіопромінням шар Хевісайда. “Прострілити” променем цей шар Пуччі пощастило, і ви чули радіопередачі під час польоту. Але коли ви забралися на Венеру — кінець. На Венері, мабуть, не один, а десять шарів Хевісайда. Атмосфера цієї планети густа і дуже іонізована. Якими тільки “радіоядрами” ми не стріляли, але не могли пробити атмосферної оболонки Венери. Наші радіохвилі, очевидно, відбивалися од її поверхні.

— Ну, і як же ви розв’язали завдання?

— Ще недавно таке завдання здавалося нам майже нерозв’язним. Але група наших молодих учених впоралася з ним. Це було перед самим моїм відльотом. Під час польоту до Марса я не мав можливості випробувати новий винахід і, тільки прилетівши, як бачите, одразу ж “обновив” нову радіостанцію. Добре чути?

— Ідеально. Якщо трохи тріщить, то в цьому винен мій старенький радіоприймач і атмосфера Венери. А ви як чуєте мене?

— З тріском. Так, застаріла ваша радіотехніка, Цандере!

— Який у вас зореліт? Який двигун? Швидкість?

— Про все дізнаєтесь. І самі на ньому політаєте. А подивитися, якщо хочете, і зараз можна. Шкода, телевізійний приймач у вас теж застарів. Але якось розберете. Дивіться. Вмикаю з підсвіченням, сонечко на Марсі тьмяно світить.

Цандер побачив освітлену прожектором людину в щільно пригнаному, блискучому одязі, в кисневій масці. Людина сиділа на похідному стільці біля маленького складаного столика. Позаду людини виднівся великий зореліт, що своєю формою був схожий на сома. Смуга світла осяяла червонувату піщану пустелю, темні купи невисоких рослин удалині біля води.

Від маски Крукса відходили проводи до ящика з рамочною антеною, що стояв на піску. Очевидно, у Крукса під маскою був мікрофон.

— Схожий я на марсіанина? — спитав Крука

З зорельота вийшли двоє, тюпали в промінь прожектора і блиснули щільно обтягнутим одягом, мов риби на сонці.

Зображення погасло.

— Вам треба поговорити з начальником експедиції Голубом. Це найголовніший наш начальник. Він зараз на стратосферній станції. Я доповім йому. А з вами ми ще побалакаємо і, сподіваюся, незабаром познайомимося особисто. Привіт товаришам.

Радіоприймач замовк. Цандер дивився на нього майже з жахом: що коли він не оживе…

— Алло, Цандер! Говорить Голуб! Привіт! Радий вас чути. Вирішуйте з Гансом і Вінклером, чи повернетеся ви на Землю у своєму зорельоті, чи прислати по вас Крукса. Він на Марсі. Земля чекає вас.

— А що робиться на Землі?

— Прилетите, побачите! Організовано Світовий союз республік.

— А де ви зараз?

— Я на маленькому штучному Місяці — недавно створеному новому супутникові Землі. На ньому провадимо дослідження космічного проміння, займаємося астрономією. Він же є портом для відправки зорельотів… Я чекаю від вас відповіді, Цандере.